Система «людина – техніка – середовище»

З розвитком та ускладненням техніки в останні 50 – 60 років зросло значення людського фактора на виробництві. Функціонування технічних пристроїв та операції людини з ними стали розглядати у взаємозв’язку, що призвело до формування поняття системи «людина-машина». У сучасному виробництві людина, звільняючись від трудомістких процесів, несе відповідальність за ефективність роботи всієї системи. «У добу автоматизації, – пише академік А. І. Берг, – людина стала однією з ланок нового ланцюга: машина – автомат, що керує нею, – людина. Цей ланцюг ускладнюється, коли автоматично управляються багато машин, потокові лінії, цехи, заводи. Не існує безвідмовно працюючих механізмів і машин. Такою ж мірою це стосується ручного і ще більше – засобів автоматичного керування. Відмова, навіть тимчасова, у роботі будь-якої ланки (а в ланцюзі немає важливих чи неважливих ланок) вимагає негайного втручання і виконання ряду операцій керування, і притому нерідко за такий короткий термін, який перевищує фізичні та психологічні можливості людини». Це по-перше.

По-друге, практика доводить, що передбачити всі ситуації неможливо, і тому головна роль у керуванні залишається за людиною. Тільки людина здатна творчо мислити, що допомагає їй вирішувати нові, не передбачені програмою завдання, розв’язувати складні проблемні ситуації. Наведемо приклади. У першому американському орбітальному польоті космонавт Глен у зв’язку з відмовою автоматики змушений був взяти керування кораблем на себе і здійснювати його посадку. Польоти кораблів «Frendship-7» і «Восход-2» могли б закінчитися трагічно, якби космонавти не скористалися ручним керуванням.

Американські дослідники підрахували, що надійність автоматизованих систем керування при польоті навколо Місяця становить лише 22 %, а з участю людини – 70 і 93 %, якщо людині надати можливість ліквідувати недоліки в роботі систем. До того ж тенденція розвитку співвідношення між неавтоматизованим, автоматизованим і автоматичним виробництвом свідчить про скорочення частки неавтоматизованого виробництва з 76 до 8 % і зростання питомої ваги автоматичного – з 12 до 32 %, а також автоматизованого – з 12 до 60 %. Отже, багато видів сучасної праці наближається до операторської діяльності.

Праця оператора вважається однією з дуже важких, помилка оператора призводить до великих втрат. Наприклад, робота диспетчерів керування повітряним рухом, складна і відповідальна. В аеропортах першого класу кожні 30 секунд відбувається зліт або посадка літака, а диспетчер такого аеропорту повинен стежити за рухом приблизно 20 літаків («бортів»). При цьому понад 90 % усіх неправильних дій диспетчерів відбувається через порушення сприймання, пам’яті, неправильно прийняте рішення, перешкоди в комунікаціях тощо.

Досягнення сучасної науки допомагають підвищити надійність роботи системи «людина-машина». Вимоги, що висуває ця система до людини, стосуються не стільки фізіологічних і анатомічних, скільки психологічних властивостей. Потреба у вивченні цих властивостей людини спричинила появу нової галузі знань – інженерної психології. Інженерна психологія обґрунтовує і формулює вимоги й рекомендації щодо конструювання техніки, організації керування технологічними процесами, відбору і підготовки кадрів спеціалістів, які обслуговують техніку. Ці вимоги доповнюються вимогами інших психологічних дисциплін, а також фізіології, гігієни, анатомії тощо. Навколо інженерної психології став утворюватися науково-практичний комплекс – ергономіка. Ергономіка (в перекладі з грецької – «закон праці») – наукова дисципліна, яка вивчає трудові процеси з метою створення оптимальних умов праці, які сприяють підвищенню її продуктивності, забезпечують необхідні зручності і збереження здоров’я, сил і працездатності людини. Напрямками наукових розробок ергономіки є:

– організація систем «людина – техніка – середовище»;

– організація діяльності людини-оператора;

– організація робочих місць та технічних засобів діяльності;

– фактори придатності для перебування (особливості побудови виробничих приміщень, шум, електромагнітне випромінювання, шкідливі домішки повітря тощо);

– техніка безпеки праці.