Формування характеру

Головну роль у формуванні та розвитку характеру дитини відіграє її спілкування з оточуючими людьми. Оскільки у властивих для дитини вчинках і формах поведінки вона передусім наслідує близьких й дорослих людей і через емоційне підкріплення засвоює форми їхньої поведінки.

Найсприятливішим періодом життя для становлення характеру вважається вік від 2-3 до 9-10 років. Відомий швейцарський педагог Г. Песталоцці наголошував: «Година народження дитини має бути першою годиною її виховання». Дорослим слід брати до уваги природу дитини, її можливості, потреби, інтереси і лише мудро спрямовувати їх у правильне русло.

Якщо ми у формуванні характеру використовуємо методи, які є бар’єрами (надмірна опіка, критика, розв’язання усіх проблем за дитину, авторитарний контроль), то формуємо у неї саме безвольний характер. Надмірна опіка, критика спричиняють фрустрацію – дитина стає залежною від думки дорослих і не зуміє в майбутньому приймати власні рішення.

Коли ми використовуємо стимулянти (спонукання, заохочення, підтримка, схвалення кожної самостійної перемоги дитини), створюємо умови, в яких дитина здійснює власний вибір, то формуємо у неї сильний характер, свободу волі. Незалежність – це та якість, яку добре стимулювати в дитині змалку. І дома, і в навчальному закладі потрібно створювати позитивні умови, дати можливість зрозуміти дитині, що вона є потрібною. На цьому особливо наголошував відомий австрійський психіатр і психолог А. Адлер. Любов до дитини (прийняти її такою, яка вона є, без будь-яких умов), увага та повага до неї, радість за її успіхи, спонукають її до досягнень.

У кожній дитині слід бачити лише хороше, вірити в її можливості, а все це формуватиме в ній самостійність, відповідальність, позбавлятиме комплексів. У сім’ях, де до дітей застосовують фізичні покарання, моральне приниження, надмірну дисципліну, діти ростуть заляканими, закомплексованими, недовірливими. Іноді, на жаль, наслідки такого виховання можуть бути й трагічними. Постійно повторюючи дитині, що вона погана, ми тим самим формуємо її підсвідомість саме у цьому напрямі.

Особливо великого терпіння вимагають гіперактивні діти. Дорослим здебільше подобаються спокійні діти. Я. Корчак був протилежної думки: «Ввічлива, слухняна, зручна дитина гадки не має про те, що буде безвільна і життєво немічна…». Життя переконує нас у правоті великого педагога, активність і творчість не сумісні зі слухняністю.

Американський співак М. Лорі був гіперактивною дитиною і вдячний батькам, які розуміли його завжди: «Тільки батьки можуть бачити поза гіперактивністю дитини її добре серце». Лорі згадує, як щодня приносив додому записи у щоденнику про погану поведінку. Але батьки постійно підтримували його і націлювали на позитивне майбутнє: «Прийде час – і ти знайдеш свій шлях». Гіперактивні діти часто мають нетрадиційний спосіб мислення, а тому при спілкуванні з ними слід виявляти толерантність, творчість, винахідливість, терплячість.

Отже, характер людини зумовлений об’єктивними обставинами життєвого шляху особистості, але й обставини створюються і змінюються в результаті її вчинків. Людина сама бере участь у формуванні свого характеру і сама відповідає за свої вчинки.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення характеру.

2. Які провідні риси характеру?

3. Що таке акцентуйовані риси характеру?

Завдання для самостійної роботи

1. Що мав на увазі Дж. Вуден, коли стверджував: «Цікавтеся більше своїм характером, ніж своєю репутацією, тому що ваш характер є те, хто ви є насправді, тоді як репутація головним чином є те, що думають про вас інші».

Здібності

1. Поняття про здібності. Фактори розвитку здібної особистості.

2. Рівні здібностей.

3. Поняття про творчість. Творча особистість.

4. Особливості формування творчої особистості. Навчання та виховання обдарованої молоді.

Поняття про здібності. Фактори розвитку здібної особистості

Однією з суттєвих рис людини є її здібності. Здібності – це синтез індивідуально-психологічних властивостей особистості, що є умовами успішного здійснення певної діяльності. Здібною до певної діяльності (технічної, музичної, наукової) ми називаємо ту людину, яка легко і швидко оволодіває необхідними для її виконання знаннями, уміннями і навичками. За однакових умов (рівень підготовки, знання, вміння, навички, витрачений час, розумові та фізичні зусилля) здібна людина отримує максимальні результати, демонструє високий творчий потенціал порівняно з менш здібними. Отже, здібності виявляються не у знаннях, уміннях і навичках, а в динаміці, способах їх надбання, результативності.

Пригадаємо наші шкільні роки. Вчитель з математики пояснює нову теорему. Здібний до математики учень вже під час уроку зрозумів сутність пояснень вчителя і може розв’язати задачу, в основі якої знаходиться ця теорема. Менш здібний до математики учень потребує додаткових пояснень і самостійної домашньої роботи для розуміння цієї теореми. Через деякий час, виконуючи завдання контрольної роботи, і перший наш учень, і другий успішно скористаються знаннями про цю теорему, виконають певні завдання і отримують, можливо, однакові добрі відмітки.

У психології постійно ведеться полеміка про домінуючий фактор розвитку здібностей: спадковість чи середовище, біологічне (вроджене) чи культурне (набуте). Найновіші дані свідчать про стійку взаємодію цих факторів у формуванні особистості.

Природжені передумови розвитку здібностей називаються задатками. Задатки – це природжені можливості розвитку здібностей. Задатки зумовлені особливостями мікроструктури мозку та органів чуттів, функціонування клітин, особливостями нервових процесів (сила, врівноваженість, рухливість нервової системи, а також її тип). Отже, задатки –це не здібності, а тільки передумови до розвитку здібностей. Всі люди з нормальною спадковістю мають задатки до опанування мовою, але всі опановують різною кількістю мов і з різною якістю роблять це. Провідну роль у розвитку здібностей відіграють не задатки самі по собі, а умови життя, навчання, виховання, якість освіти.

Слід зазначити, що задатки є багатозначними. Які саме здібності сформуються на основі задатків, залежатиме від умов життя, виховання і навчання. На основі одних і тих самих задатків можуть розвинутися різні здібності. Не всі задатки обов’язково перетворюються на здібності. Коли бракує відповідних умов, задатки залишаються нерозвиненими. Більшість людей не розвиває значну частину своїх задатків до різних видів діяльності.

Вплив спадковості на фізичний, ментальний, емоційний, соціальний розвиток особистості дуже великий. Спадковість – це передача генетичної інформації із покоління в покоління. Генетична, спадкова інформація – сукупність відомостей про склад, будову й характер обміну речовин організму. Ця інформація міститься у молекулах ДНК і передається від однієї генерації до іншої шляхом репродукції.

Ген – дискретна одиниця спадковості, за його допомогою власне зберігається і передається спадковість. Фундаментом генів є хромосоми (мікроскопічні частинки), вони – носії спадковості. У кожній хромосомі міститься від двадцяти до кількох сотень генів. Кожна людина має як мінімум 12 тисяч пар генів. Гени транспортують такі особливості, як колір очей, волосся, шкіри, текстуру волосся, форму носа, зріст, конституцію тіла, різноманітні задатки тощо.

Дитина отримує від батьків повний набор генів, тобто генотип. Кожен з нас є унікальною істотою від народження. Про величезну роль генетичного коду свідчить безліч фактів. Яскравим прикладом спадковості є юні обдарування, ранні прояви здібностей.

Сьогодні психологів особливо цікавить, є інтелект вродженим чи набутим? Одним з перших намагався розв’язати цю проблему у 1869 році вчений Ф.Ґалтон, кузен Ч. Дарвіна. Він досліджував генеалогічне дерево геніїв і зауважив, що в їх сім’ях є багато звичайнісіньких людей, і, ймовірно, ці пересічні індивідуальності здатні продовжити свій рід, однак знаменитостей серед нащадків можна чекати небагато.

Вчені дійшли висновку – щонайменше 75 % інтелекту, який ми демонструємо, є наслідком спадковості. Доктор А. Тред-гоулд, один з перших дослідників розумової відсталості, заявив: «Більшість випадків інтелектуальних дефектів є спадковими».

Доктори Л. Термен, Г. Кокс, Др. Халленґвос дослідили 1300 геніїв та обдарованих дітей і виявили, що вплив високої інтелектуальної спадковості домінував у 9 % дітей. У групі геніїв та інтелектуально обдарованих, що брали участь у дослідженні, п’ятеро нащадків були розумово відсталими. Вчені використали цей факт як доказ спадкової розумової відсталості. Чому? Тому, що народилися ці п’ятеро від батьків з високим коефіцієнтом інтелектуальності і росли серед дітей з нормальним інтелектом.

Л. Фрімен і К. Холзінґер порівнювали розвиток однояйцевих близнюків, які виховувалися разом, з тими, які росли окремо, а також з двійнятами, які виховувалися разом. Вчені дійшли висновку, що при зміні середовища вплив спадковості домінував: ідентичні близнюки незалежно від умов виховання (спільно чи окремо) були більш схожими в інтелектуальному розвитку між собою, ніж двійнята (різнояйцеві близнюки), що виховувалися разом. Це ще один доказ домінування спадковості в інтелектуальному розвитку.

Про домінуючу роль спадковості у появі видатних музичних талантів свідчать дослідження А. Шейнфелда. Він вивчав біографічні та історичні документи, що стосуються життя видатних митців у галузі інструментальної та вокальної музики. В експерименті брали участь 50 обдарованих студентів з музичного ВНЗ. Його висновки ґрунтувалися на наступних фактах: перші ознаки таланту виявилися до 5 років; професійний дебют відбувся у віці 13 років; у неталановитих батьків лише четверта частина нащадків володіла талантом; у сім’ях, де один з батьків був талановитим, половина дітей була талановитими; у талановитих батьків більшість дітей народжуються талановитими. Музичні задатки передаються не лише безпосередньо від батьків до дітей, а й виявляються у генах представників наступних поколінь.

Що ж до спадковості та віку існує гіпотеза, що геніальні діти народжуються від батьків у зрілому віці. Генетики стверджують це, дослідивши життя осіб, які залишили свій слід в історії людства: – Леонардо да Вінчі (25-20, вік батька і матері), Альберт Ейнштейн (32-21), Іван Тургенєв (25-30), Микола Гоголь (32-18), Джордж Байрон (33-23), Марк Твен (36-32), Петро Чайковський (45-27), Бернард Шоу (45-28), Фредерик Шопен (39-28), Оноре де Бальзак (53-21), Джек Лондон (53-29), Конфуцій (70-16) тощо.

Як бачимо, найбільший відсоток талановитих дітей народжується від батьків у віці 35-45 років. Стародавні греки називали цей вік терміном «акме», що в перекладі звучить як «пора розквіту». Можна висунути гіпотезу, що саме в цей період в апогеї перебувають усі здібності, а отже, і закладаються в генетичний код нащадка. При цьому, поняття віку стосується саме батька.

В індійському епосі зазначається, що чоловік розумний від книг, а жінка від народження. Саме по жіночій лінії передається пам’ять поколінь генетично, тобто мати передає дитині здібності з минулого, а батько – з сучасного. Батько є уособленням оперативної пам’яті людства і тому дитина отримує від нього у спадок здатність пристосовуватися до швидкої зміни умов навколишнього середовища. Мати уособлює тривалу, або постійну пам’ять людства, тому і передає генетичну інформацію. Генії народжуються від старих батьків, вік матері не має значення. Отже, існує складна залежність між віком батьків і здібностями дитини.

Кожна людина від природи має позитивні начала, є здібною до певного виду діяльності. Головне в подальшому житті – вміло розкрити, розвинути ці можливості формування унікальної особистості. Оскільки людина – істота суспільна, то важливу роль у процесі її формування, розвитку здібностей і обдарувань відіграє середовище, суспільство. У гуманному суспільстві кожна особистість має змогу розвивати свої здібності. І якщо людина не зуміла вдосконалитися, то має звинувачувати лише себе. У суспільстві з тоталітарним режимом таланти знищуються, тому що верховна влада боїться оригінальних, сміливих і незалежних людей.

Зв’язок людини із суспільством, розвиток її можливостей – багаторівневий: найпростіший – деградація особистості до рівня прошарку суспільства, в контакті з яким вона перебуває; адаптація – пристосування до суспільних умов; прогрес – поліпшення, вдосконалення існуючого оточення; найвищий рівень – створення свого, унікального, творчого й оригінального прошарку в суспільстві.