Структура спілкування

В єдиному процесі спілкування можна виділити три взаємопов’язані сторони: комунікативну (обмін інформацією), інтерактивну (тип взаємодії між партнерами по спілкуванню), перцептивну (розуміння людини людиною).

Комунікативна сторона спілкування забезпечує не лише передачу інформації, а й уточнення і збагачення знань, ідей, установок, почуттів, уявлень тощо. В умовах людського спілкування інформація не лише передається, а й формується, уточнюється, розвивається. Посилаючи інформацію, ми орієнтуємось на іншу людину, враховуємо її цілі, мотиви, установки, одержуємо нову інформацію, тобто прагнемо висловити загальний смисл, а це можливо лише за умови, що інформація буде не лише прийнята, а й зрозуміла, осмислена. Взаєморозуміння можливе лише за наявності єдиної системи значень для всіх членів групи (так званого «тезаурусу»). При цьому мають на увазі не лише розуміння слів, а й розуміння значення ситуації. Відомо, що пряме висловлювання і його розуміння не завжди збігаються. Окрім того, в умовах спілкування можуть виникати абсолютно специфічні бар’єри, пов’язані з соціальними, політичними, релігійними, професійними обмеженнями або з індивідуальними психологічними особливостями тих, хто спілкується (сором’язливість, некомунікабельність, ворожість, недовіра тощо).

Комунікативний процес реалізується за допомогою певних засобів: мовних (вербальних) та немовних (невербальних).

Невербальне спілкування відбувається, як правило, несвідомо, мимовільно. Одразу після народження немовля освоює невербальні засоби передавання інформації: розрізняє емоційні стани матері, реагує на інтонацію голосу, вираз обличчя, жести, дотики.

До засобів невербальної комунікації відносять: міжособистісний простір (дистанція, яка несвідомо встановлюється в процесі спілкування), візуальний контакт (контакт очима), експресивні (від лат. expressio – виразність) реакції (міміка, пантоміміка, жести, інтонації голосу).

Чим тісніші стосунки між людьми, тим менше просторова дистанція між ними. Загалом ця дистанція залежить від національних еталонів поведінки, соціального статусу, віку, психологічних особливостей.

Візуальний контакт є надзвичайно важливим у невербальному спілкуванні. Фіксація погляду на іншому означає не тільки зацікавленість, а й зосередженість. Але тривалий пильний погляд на людину викликає в неї відчуття збентеженості й може сприйматися як ознака ворожості. З того, як люди дивляться один на одного, можна з’ясувати, які між ними стосунки. Ми схильні довше дивитися на тих, ким захоплюємося, уникаємо погляду в ситуації суперництва.

Міміка зумовлена природними факторами відображення універсальних емоцій на обличчі, таких як жах, радість, біль. Вони зрозумілі людям різних культур. Але міміка залежить від особливостей певної соціальної культури, конкретних норм, еталонів. Національні, етнічні, культурні стандарти відбиваються на мімічних реакціях. Посмішка означає позитивне ставлення до іншої людини, сльози є універсальною ознакою скорботи, однак форма вияву цих реакцій – коли, як, як довго слід посміхатися чи плакати – залежить від національних, соціокультурних особливостей. Позитивні емоції досить рівномірно відбиваються на обох боках обличчя, негативні емоції – чіткіше на лівому боці. Найбільш експресивними є губи людини, її брови, рухи м’язів у нижній частині обличчя.

Емоційні переживання людини можна визначити з її пантоміміки: жестів, пози, рухів. Жести, міміка, інтонація допомагають людині, яка говорить, зосередити увагу співрозмовника, виразити своє емоційне ставлення до інформації, яку вона передає. Набір жестів, котрі застосовує людина у спілкуванні, дуже різноманітні:

– комунікативні жести – замінюють мовлення у спілкуванні і можуть уживатися самостійно: привітання та прощання; погрози, привертання уваги, запрошення, заборони; стверджувальні, запитальні, заперечні, подячні; брутальні й дратівні;

– підкреслюючі жести – супроводжують мовлення людини й посилюють мовний контекст;

– модальні жести – виразні рухи, що означають оцінку, ставлення до ситуації. До них належать жести невпевненості, страждання, роздумів, зосередженості, розпачу, відрази, здивування, незадоволення тощо.

Комунікативна взаємодія людей відбувається переважно у вербальній (словесній) формі. Акт вербальної комунікації – це діалог, що складається з промовляння та слухання. Але в сучасній психології велика увага приділяється умінню слухати, тому що небагато хто володіє таким умінням. І. Атватер вказує на те, що слухати дуже важко. Ми насамперед зайняті власним мовленням. Слухання – активний процес, що вимагає уваги. У діалозі нас частіше цікавить те, чи зрозумів партнер по спілкуванню, аніж те, чи зрозуміли ми його.

Психологи радять використовувати рефлексивне, або «активне слухання». Це допомагає нам краще зрозуміти співрозмовника. Іноді важко з’ясувати, що конкретно має на увазі людина, коли вживає певне слово. Не завжди їй вдається висловити свою думку так, щоб її правильно зрозуміли. Чим менше людина впевнена у собі, тим важче їй розкрити головне. Тому добре володіти деякими уміннями, що допоможуть послухати й почути співрозмовника, а саме: з’ясування, перефразування, відображення почуттів і резюмування. З’ясування – це звернення до співрозмовника за уточненнями. Перефразування – це власне формулювання почутої інформації, особливо коли інформація здається нам зрозумілою. Відображення почуттів акцентує увагу на емоційному стані співрозмовника, його ставленні до змісту бесіди. У випадках, коли людина побоюється негативної оцінки, вона може приховувати своє ставлення до певних подій, фактів. Резюмування є сенс застосовувати під час тривалих бесід, його функція – підбити підсумки бесіди.

Інтерактивна функція спілкування передбачає контакти між людьми, які не обмежуються лише передаванням інформації, а й передбачає певний вплив на інших людей, зміну їх поведінки. Інтерактивна сторона спілкування являє собою тип взаємодії між партнерами по спілкуванню. Поняття «взаємодія» фіксує увагу не на акті комунікації, а на акті організації спільних дій партнерів по спілкуванню. Можна визначити три типи такої взаємодії: співпраця, конкуренція і конфлікт.

Хоча конкуренція сприяє спільній діяльності, особливо спочатку, часто її супроводжують конфлікти. Найефективнішою є співпраця, оскільки вона передбачає взаємодопомогу, співробітництво, узгодження зусиль.

Універсальним механізмом регуляції поведінки людей є установка, яка великою мірою визначає стратегію життя. Установки всіх видів сягають коренями підсвідомості і тому їх досить важко узгоджувати раціональним шляхом. Партнери з різними установками не завжди розуміють один одного, погано співпрацюють, частіше йдуть на радикальний розрив.

Взаємодіючи, люди використовують різноманітні способи впливу на партнерів. Найпоширенішими з них є: зараження, навіювання, переконання, наслідування.

Зараження – передача партнерам по спілкуванню свого емоційного стану. Це давній механізм взаємодії людей, який виявляє себе під час ритуалів, танців членів первісної общини, паніки тощо. Навіювання характеризується вибірковим впливом, бо спрямоване на конкретну особу і розраховане на некритичне прийняття нею інформації. Переконання – вплив на партнера шляхом спеціального добору фактів, доказів, аргументів. Воно пов’язане з подоланням пізнавальних бар’єрів, викликаних попереднім досвідом людини. Результатом навіювання є віра в істинність отриманої інформації, результатом переконання виступає довіра до неї, розуміння її обґрунтованості. Наслідування – повторення людиною зразків поведінки, що їх демонструють інші люди. Найяскравіше це виявляється у дитячому віці. Прикладом наслідування дорослих може бути дотримання ними моди в одязі, поведінці, мовленні, жестах тощо.

Перцептивна (від лат. perceptio – сприймання) сторона спілкування характеризує особливості сприймання і взаєморозуміння партнерами один одного. Під час спілкування кожен складає образ партнера, послуговуючись такими засобами, як ідентифікація і рефлексія.

Ідентифікація (від лат. identificare – ототожнення) – уподібнення себе іншому, спроба поставити себе на його місце, проникнути у систему його смислів. Ідентифікація тісно пов’язана з емпатією – здатністю перейматися емоційними станами іншої людини шляхом співпереживання.

Рефлексія (від лат. reflexio – відображення) у процесах спілкування – спосіб, яким одна людина розуміє іншу, виходячи з уявлень про себе. Як правило, чим краще людина розбирається в інших, тим повніше й об’єктивніше оцінює себе. Коли ж люди малознайомі, образ іншої людини часто складається на підставі зовнішніх, несуттєвих ознак. У подібних випадках спрацьовують такі психологічні ефекти: каузальна атрибуція, настановлення, ефект ореолу, стереотипізація, атракція.

Каузальна (від лат. causa – причина) атрибуція (від лат. attributio – приписування) – приписування іншому непритаманних йому рис. Найчастіше це буває за дефіциту інформації, який змушує орієнтуватися на уявлення про «гарну» та «погану» людину. Наприклад, особі, яка не сподобалася, приписують проступки, а тій, що сподобалась, – вчинки. Приписуючи щось іншому, люди можуть виходити з уявлення, що особи з масивним підборіддям – вольові, з великим лобом – розумні, вузькими губами – хитрі, огрядні – добродушні, низькі – владні. Є також тенденція сприймати людей, які носять окуляри, розумними, старанними, такі особи заслуговують на довіру; в літніх огрядних чоловіках вбачати надійних, упевнених у собі людей; у красивих – щирих, щасливих, урівноважених, енергійних, люб’язних, духовно багатих. Людину у військовій формі найчастіше оцінюють як дисципліновану, акуратну, наполегливу, у цивільному – як розкуту, вільну у виявленні почуттів.

Настановлення – попередньо сформована готовність сприймати іншого під певним кутом зору. Так, настановлення на сприймання «запеклого злочинця» істотно впливає на оцінку зовнішності людини, фотографія якої демонструється.

Дією настановлення можна пояснити й ефект ореолу (від фр. aureole – сяяння, від лат. aureolus – золотий), що полягає в сприйманні партнера крізь призму прикрашених відомостей про нього. З нею ж пов’язаний також ефект стереотипізації (від гр. слів «твердий» і «слід») – привнесення в образ людини рис, якими звичайно наділяють представників певної професійної або національної групи. Наприклад, рисами бухгалтера вважають надмірну економність, педантизм, учителя – повчальність, суворе дотримання норм моралі. Англійців вважають церемонними, німців – ощадливими, американців – практичними, росіян – неорганізованими, українців – індивідуалістами.

Напевно, основою для цих явищ є узагальнення якихось реальних особливостей певної групи людей. Однак перенесення його на всіх без винятку представників тієї чи іншої групи перешкоджає розумінню людьми один одного.

Атракція (від лат. attractio – притягування) – привабливість одного партнера із спілкування для іншого. Формами атракції є: симпатія, дружба, кохання. На перших етапах спілкування люди прихильно ставляться до тих, хто відповідає їх «еталону привабливості». При цьому переважають фізичні складники такого еталону (симпатію викликають красиві люди). Додаткові знання про людину вносять корективи: симпатія може зникнути або перейти в антипатію. Дружба ґрунтується на взаємній симпатії. Особливого значення дружба набуває у підлітковому віці. Досить часто друзі перебільшують ступінь взаємності і розуміння іншого. Кожен схильний вважати себе активнішим у виявленні емоційної підтримки і добровільної допомоги другові. Кохання – надзвичайно високий ступінь емоційно позитивного ставлення однієї людини до іншої на духовному рівні спілкування. Інша людина стає центром її життєвих зв’язків, при цьому вона прагне посісти у житті коханої людини таке саме місце. За відсутності діяльності, що об’єднує кохання, зусиль, що докладаються з обох боків для його підтримання, наявності негативних чинників воно може закінчитися припиненням стосунків і навіть перейти у ненависть.

Контрольні запитання

1. Визначте поняття «спілкування» та його функції.

2. Розкрийте структуру спілкування.

3. Що таке вербальна і невербальна комунікація?

4. Як можна навчитись слухати і чути співрозмовника?

5. Назвіть способи впливу на партнера зі спілкування.

6. Що таке ідентифікація і рефлексія?

Завдання для самостійної роботи

1. Для чого людині потрібно спілкуватися? Відповідь обґрунтуйте.

2. Що необхідно знати промовцеві, щоб забезпечити ефективне спілкування в аудиторії і досягти поставленої мети?

Соціально-психологічна характеристика групи

1. Характеристика соціальної групи.

2. Міжособистісні відносини в групі.

3. Психологія конфлікту.

Характеристика соціальної групи

Людина живе, розвивається і діє в групі. Соціальна група – реально існуюче об’єднання людей, в якому люди, зібрані разом, об’єднані якоюсь загальною ознакою, різновидом сумісної діяльності чи розміщені в певних ідентичних умовах. Існують групи великі та малі.

Великі групи – це держави, нації, народи, партії, класи, соціальні спільності, що виділяються за професійними, економічними, віковими, статевими, культурними ознаками. Великі групи, у свою чергу, поділяються на 2 види:

1) ті, що виникли стихійно, випадково. Наприклад, натовп, публіка, аудиторія тощо;

2) соціальні групи, які утворилися в процесі історичного розвитку суспільства і є стійкими, тривалими щодо свого існування. Наприклад, етнічні групи (нації, народи), вікові групи (дитина, підліток, юнак, дорослий), група за статтю (чоловік і жінка) тощо.

Під малою групою розуміють відносно стійке, нечисленне за складом (від 2–3 до 30–40 людей), пов’язане спільною метою об’єднання людей, у якому здійснюється безпосередній контакт між його членами. Всі, хто належить до малої групи, знають один одного особисто і спілкуються між собою в процесі досягнення тієї чи іншої мети.

Прикладом таких груп може бути сім’я, шкільний клас, студентська група, виробнича бригада, спортивна команда тощо. Як правило, одна людина входить до складу декількох груп. Взаємини у малих групах частіше жорстко не регламентовані. Одні члени групи можуть надавати перевагу іншим. Таке об’єднання називають первинним колом спілкування, або мікрогрупою. Емпіричний досвід показує, що склад мікрогруп не перевищує 2–7 осіб.

За способом створення групи поділяють на формальні (офіційні) і неформальні (неофіційні). Офіційні групи створюються на підставі наказу, штатного розкладу, юридичного акту (склад академічної групи, особовий склад військового підрозділу, шлюбні стосунки чоловіка і дружини регламентуються юридичним актом тощо). Неофіційна група виникає на основі симпатій, переконань, певних захоплень у вільний час (група друзів, прихильники політичної партії тощо).

Психологи виокремлюють три види груп залежно від рівня згуртованості їх членів. Перший рівень згуртованості – дифузна група. Вона майже не згуртована, існує досить короткий час, склад членів – випадковий, домінують взаємини за типом симпатій – антипатій. Другий рівень згуртованості – асоціація (кооперація). Група має постійний основний склад, існує протягом тривалого часу. Головна особливість асоціації полягає в тому, що її члени мають спільну мету, досягнення якої постійно вимагає тісної інтеграції та взаємодії (наприклад, функціонування творчої групи вчених, яка розв’язує ту чи іншу складну наукову проблему). Третій рівень згуртованості – найвищий. Таку групу називають колективом (за А. В. Петровським). Колектив має всі ті ознаки, що і асоціація, але членів групи згуртовує особисто значущий і суспільно цінний зміст групової діяльності. До третього рівня згуртованості відносять і корпорацію – високоорганізовану групу, члени якої протиставляють себе іншим соціальним спільностям. Наприклад, група підприємств-монополістів, кримінальні об’єднання, секти з антигуманною спрямованістю тощо.

Серед різних груп окремо виділяють референтну (еталонну) групу. Референтна група – це реально існуюча або умовна група, погляди, норми якої є зразком для особистості. Буває так, що юнак є учнем шкільного класу, товаришує з однокласниками, але референтною для нього є спортивна команда, до складу якої він входить. Інколи референтна група є умовною. Наприклад, для підлітка такою може бути уявлювана група «крутих хлопців» – кіногерої бойовиків або «зірок естради».