71.Культурне життя України в умовах соціально – економічних трансформацій 90-х років хх ст.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова самостійної

держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямованої на

забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної

спадщини. У країні було створено правові, управлінсько-адміністративні та фінансовогосподарські

умови для збереження і подальшого розвитку наших культурних надбань.

Держава активно формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та

вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла

"Основи законодавства України про культуру", де були задекларовані основні принципи

державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури

української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості,

вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до

культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. В

"Основах" зазначені пріоритети у розвитку культури, права і обов'язки громадян у сфері

культури, регламентована діяльність у цій сфері, у тому числі професійна творча

діяльність, міжнародні культурні зв'язки.

Вагомим був внесок інтелігенції у відродження української культури. З ініціативи

Спілки письменників України, Народного руху України, Асоціації творчої інтелігенції

“Світ культури”, Інституту літератури ім. Т. Шевченка та інших організацій у Києві у

вересні 1991 р. відбувся Форум інтелігенції України, який виробив конкретні програми

участі творчих працівників у державотворчому процесі.

У дев’яностих роках виникають недержавні культурно-мистецькі організації, серед них

такі, як асоціація творчої інтелігенції “Світ культури”, громадські об’єднання театр-студія

“Арабески”, “Арт-екзистенція”, асоціація “Артгалереї України”, асоціація “Нова музика”,

мистецьке об’єднання “Дзига”, Центр міжнародних культурних ініціатив та ін.

Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувалася

кількість закладів культури (перш за все в сільській місцевості), а багато талановитих

митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток

кінематографії, за останні роки українські фільми практично не знімаються, а технічні

потужності вітчизняних кіностудій використовуються для зйомок реклами та відеокліпів.

Не кращі часи переживає книговидавництво і преса -більшість видань на полицях

книгарень російськомовні, до того ж видрукувані за межами України.

Ще одна проблема української сучасної культурної сфери -переповнення культурного

простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика,

телебачення, літературні твори тощо). Ці далеко не найкращі твори маскультури

витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному

середовищі.

72. Закони про державність української мови та їх впровадження у життя наприкінці xXстоліття.

За роки незалежності України не була реалізована жодна мовна програма. Прийнятий

Закон «Про мови в Українській РСР» напередодні проголошення України суверенною

державою вже не тільки вичерпав свій правовий потенціал, а й морально застарів.

У 2-ій половині 90-х років XX ст. – на початку XXI ст. у комітетах Верховної Ради

почали з’являтися нові законопроекти про мови. На розгляд парламенту було подано

більше двадцяти п’яти законопроектів, присвячених мовній тематиці. За змістом і

політичною спрямованістю їх було поділено на дві групи. До першої – віднесено ті, що

послідовно відстоюють статус української мови як єдиної в державі. Авторами їх є, як

правило, представники національно-демократичного спрямування. До другої, головним

змістом яких вважається необхідність надання російській мові статусу другої державної,

або офіційної, – входять прихильники лівої або лівоцентристської орієнтації. Мовноосвітня

політика цих законопроектів була розкрита через їх багатоаспектність – це

питання зміцнення статусу української мови як державної; спроби запровадження усферу

освіти й науки другу державну, або офіційну мову; мови національних меншин і освіта

(Європейська хартія). В результаті всі ці законопроекти було відхилено як такі, що не

відповідають Конституції України.

З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову

державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже

виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці

становили 72 % населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %,

російська мова переважає на сході України, в Криму.

За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою,

збільшується з 43,5 до 68 %.

У ст. 10 Конституції незалежної України, прийнятій 28 червня 1996 p., записано:

«Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і

функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території

України».