40. Політика царського уряду щодо укр мови

Перші спроби придушення українського друкованого слова були здійснені вже у XVIII ст.

Цар Петро І у 1721 р. заборонив ввезення української релігійної літератури в Росію, а

згодом і друкування книг у Києві та Чернігові без спеціальної московської цензури.

Заборонялися й церковні промови українською мовою. Найтяжчими за наслідками для

української культури були дії уряду в XIX ст. Мається на увазі відомий циркуляр міністра

внутрішніх справ П.Валуєва 1863 р. і Емський указ 1876 р., а також наступні урядові

розпорядження щодо застосування української мови 1881, 1882, 1895 і 1914 рр.

Валуєвський циркуляр 30 липня (18 липня) 1863 року — таємне розпорядження міністра

внутрішніх справРосійської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів,

в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних

«малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація

релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої

літератури.Мотивом до видання циркуляру стали підозри царської влади, що публікації

книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та

антицарських настроїв. Коли циркуляр 1863 р. і указ 1876 р. перепинили дорогу

українській мові в сфері мистецтва, культури та освіти, то вже невдовзі уряду довелося

пом'якшити у розпорядженні 1881 р. свої попередні формулювання. Українську мову

дозволялося використовувати у сфері белетристики, сценічних творів, тобто там, де

раніше вважали особливо небезпечним. Проте одночасно цензурі давалися розпорядження

бути "особо строгими" до українських п'єс. А Петербурзький цензурний комітет

зобов'язували регулювати "в целях чисто государственных" кількість допущених на сцену

українських драматичних творів. Політика царського уряду щодо української мови

залежала від різних політичних чинників та загальнодержавних процесів, які відбувалися

в Росії. Ця політика коливалася від майже повного заперечення існування української

мови як окремого народу і зведення її до фольклорно-етнографічного діалекту

великоросійської (а пізніше за терміном "общерусской") мови. Тобто українська мова

урядовою політикою зводилася до мови "домашнього вжитку", для потреб людей, котрі,

як говорилося,через свою недорозвиненість не зуміли опанувати "великорусским

язьїком".В 1888 р. вводяться правила, згідно яких при постановці вистави українською

мовою того ж вечора необхідно показувати водевіль російською мовою

41. Розвиток музичної культури в другій половині 19 ст.

Найвидатніша постать в українській музиці другої половини XIX ст.— Микола

Віталійович Лисенко. За тривале творче життя (більш ніж півстоліття) він написав сотні

творів, виступав як піаніст і диригент, займався педагогічною працею, збирав і досліджував

фольклор, вів широку музично-громадську роботу. Лисенко започаткував або

розвинув усі музичні жанри: оперний, симфонічний, кантатно-ораторіальний, хоровий,

камерно-вокальний і камерно-інструментальний. У другій половині XIX ст. на музичному

обрії поряд з Лисеня ком з'явилося багато здібних музикантів, але не всі змогли розвинути

свій талант так повно, як Микола Віталійович. С. Гулак-Артемовський створив

славнозвісну оперу «Запорожець за Дунаєм», М. Вербицький написав ряд хорів і серед

них — монументальну поему «Заповіт» («Завіщанє»), а П. Сокальський — свою першу

оперу «Майська ніч» та кантату «Пир во время чумы», за яку на конкурсі у Петербурзі

отримав другу премію. Поряд з Лисенком на Україні працюють його сучасники — згаданий

уже П. Сокальський, І. Лаврівський, М. Калачевський, А. Вахнянин та інші.

Кожний з них прагне до створення яскравих національних композицій Справжньою

перлиною серед них стала музика до театральної вистави «Назар Стодоля» Т Шевченка —

«Вечорниці», її автор — Петро Іванович Ніщинський (1832—1896).«Вечорниці» — це

вставна сцена до вистави, її виконують як разом з п'єсою, так і окремо. Хор «Закувала та

сива зозуля» побудовано на образних контрастах; динамічні й епічні розділи чергуються з

лірико-пісенними. Сонячним блиском пройняте тенорове соло «По синьому морю»

(четвертий епізод) та світло-лірична інструментальна постлюдія. Обидві ці розділи

написані в до мажорі на відміну від інших — мінорних розділів. «Закувала та сива зозуля»

— яскрава сторінка української хорової музики другої половини XIX ст., справжня хорова

класика.Наприкінці XIX ст. з'являються твори О. Нижанківського, В. Сокальського, М.

Матюка, М. Аркаса і Д. Січинського. А вже на початку XX ст. Лисенко щиро вітає появу

нової когорти українських композиторів — К. Стеценка, Я. Степового, М. Леонтовича, С.

Людкевича.Розвиток професіональної музики на Україні в XIX ст. зосереджується

головним чином у містах, що швидко зростали як політичні і культурні центри. З розкладом

феодально-кріпосницького ладу поміщицькі маєтки втрачали ту роль, яку вони раніш

відігравали в українській музичній культурі. Оркестри, капели, театральні трупи все

частіше виступають у містах. Музичне виконавство з примусової кріпацької праці стає

вільнонайманим — професією. Поряд з поширенням домашнього музикування і

аматорських концертів у містах розвивається професіональне виконавство, дістають

розвиток специфічно міські форми мистецького життя. Відкриваються постійні театри,

збагачується концертне життя, концерти стають доступними для досить широкого кола

відвідувачів.