56.Політика українізації,її суть та значення для розвитку культурного процесу в Україні

Українізація 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну

назву коренізація— здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й

урядом УСРР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді

запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а

також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у

виконавчу владу українців. Політика українізації суперечила великодержавним

прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку

українців,Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної

національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет,

журналів і книг українською мовою.

Проведення політики українізації враховувало два аспекти:

1) українізація як така;

2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного

розвитку національних меншин. Завдання українізації:

1. Упровадження укр..мови в роботу держ.органів

2. Поповнення партії,держ. Та госп. Апаратів місцевими кадрами

3. Переведення на укр.мову викладання в школах,внз

За відносно короткий час українізації відбулися значні зрушення: завдяки

українізаційним заходам (у взаємодії з іншими соціально-економічними процесами) у

шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села,

міста УРСР почали набирати українського характер.

В офіційних документах підкреслювано, що українізація не повинна обмежуватися лише

мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української

кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. У висліді за 10-ліття

українізації (1923—1933) українська література, мистецтво, театр (1931 на всіх 88 театрів

66 було українських, 12 єврейських, 9 російських), кіно, попри ідео логічні гальма, зазнали

значного розвитку, і цей період часто називають добою культурного відродженн я.

До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини

завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті,

зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала

влаштування в місті.

Поступово політика українізації почала виходити за дозволені центром межі. Вона

охопила все суспільно-культурне життя республіки. Зростав прошарок української

інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і вбачав у ній ідейного конкурента партії.

Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала

націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не

можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у тому

числі й український, повинен йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до

специфічних національних умов

Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 році питома вага газет українською

мовою становила 56 % загальних тиражів, то у 1930 р. — 89 %. Вже у 1924—1925 рр. було

виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та

єврейські. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який

очолювали Григорій Гринько,Олександр Шумський, Микола Скрипник.При всій гостроті

суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української історії, успіхи у

сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання

загальної і професійної культури, прогрес науки обумовлювалися, зокрема, досить

стрункою державною системою освіти.