52. Національно культурне відродження кінця хіх -початку хх ст.

На часовий проміжок кінця ХІХ-поч.. ХХ ст.. припадає третій етап національнокультурного

відродження що носив політичний характер. Він тривав до першої світової

війни та характеризується появою масового політичного національного руху з

відповідними політичними програмами та ідеєю національної самостійності.

Найґрунтовніше цей етап проявляє себе в діяльності політичних партій на Західній

Україні, зокрема Русько-української радикальної (Іван Франко, Михайло Павлик,

Остап Терлецький, В'ячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Володимир

Охримович), національно-демократичної(Іваном Франком, Михайло Грушевський

та ін) та соціал-демократичної (Микола Ганкевич, Юліан Бакинський, Семен

Вітик). Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а

національний рух, що насував політичного змісту став масовим.

Вагомий вклад у розвиток соціальної свідомості, культури, мистецтва, літератури

вніс І.Франко. Він збагатив українську культуру, вивчав народну творчість. Його праці з

історії та теорії літератури відіграли визначальну роль у розвитку українського

літературознавства кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Підводячи підсумки процесу національно-культурного відродження в Україні у

другій половині XIX—на початку XX ст., слід зазначити, що незважаючи на певну

суперечливість, а в окремих випадках і непослідовність, український національний рух

стимулював не тільки загальний соціально-економічний, політичний, культурний і

науковий прогрес усього українського суспільства, але й зростання громадянської

свідомості широких народних мас. Тогочасна демократична інтелігенція на Україні

виявилася гідною бути провідником прогресивних сил нації.

Із плином часу український патріотизм зміцнювало усвідомлення історичної

традиції. І врешті – решт з'явився єднальний мовний чинник, який полегшив утворення

національної мови, літератури та культури. Релігія, яка справляла найбільший вплив на

ранньомодерну людину, відіграла тут головну роль. Як наднаціональна інституція, церква

була головним чинником виникнення національних почуттів.

53. Розвиток історичної науки в другій половині хіх -на початку хх ст.

У другій половині XIX ст. йшов інтенсивний розвиток історичної науки.

Розгортанню наукових досліджень сприяли збирання, систематизація й публікація

історичних джерел. Найбільше значення мала діяльність заснованої в 1843 р. Київської

тимчасової комісії для розгляду давніх актів, у якій плідно працювали професори

Київського університету М. Іванішев, М. Максимович, В. Антонович та інші.

Співробітники зібрали на Правобережжі велику кількість актових рукописних книг та

окремих документів і в 1852 р. створили Київський центральний архів. Уже в 1845—1859

pp. вони видали чотири томи документів під назвою «Пам'ятники», а з 1859 р. до 1914 р.—

35 томів «Архива Юго-Западной России». В 1863—1892 pp. Археографічна комісія в

Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России»

(9 з них за редакцією М. Костомарова). 15 томів «Жерел до історії України — Русі» (до

1917 p.) опублікувала Археографічна комісія, що працювала при Науковому товаристві ім.

Шевченка у Львові. Велику кількість історичних джерел, зокрема літописних, опублікував

у «Чтениях Московского общества истории и древностей российских» О. Бодянський.

Публікувалися джерела і в інших виданнях, зокрема в журналі «Киевская старина»

(1882—1906), в «Записках» Наукового товариства ім. Шевченка і т. д. Продовжувалася

публікація пам'яток народної творчості, розгорталися археологічні й етнографічні

дослідження. Визначними істориками ХІХ-ХХ ст. були:

М. І. Костомаров (1817—1885) -«Богдан Хмельницький і повернення Південної

Русі до Росії» (1857), «Гетьманство Виговського» (1861), «Гетьманство Юрія

Хмельницького» (1868), .«Павло Полуботок» (1876), «Руїна. Історія гетьманства

Брюховецького, Многогрішного і Самойловича» (1881), «Мазепа» (1882), «Мазепинці»

(1884) та ін. Більшість праць Костомарова видані у зібранні його творів «Історичні

монографії та дослідження».

В.Б.Антонович (1834—1908). -Найбільш значними є його праці: «Дослідження про козацтво за

актами з 1500 по 1648 рік» (1863), «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за актами 1679 —1716 pp.» (1868), «Дослідження про міста в Пів-денно-Західній Русі за актами 1432—1768 р.» (1870), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 р.» (1870), «Нарис історії великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда» (1877—1878), «Київ, його доля і значення в XIV — XVI ст.» (1882) та ін. Із своїх учнів В. Антонович створив Київську школу істориків, які пильно вивчали документи, через що цю школу часто називають документальною. До неї належали М. Грушевський, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський, В. Ляскоронський, О. Грушевський, О. Андріашев, І. А. Линниченко, В. Ю. Данилевич, М. Біляшевський та ш. М. Драгоманов -Видав у Києві невеличку книжечку «Про українських козаків, татар та турків», мав намір написати велику працю про російсько-українські взаємини під назвою «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654—1876)», але встиг написати лише вступ і початок першого розділу. О. М. Лазаревський (1834 —1902). -«Малоросійські посполиті селяни (1648—1783)» (1866), «Нариси малоросійських фамілій. Матеріали для історії суспільства в XVII і XVIII ст.ст.» (1875 —76), «Люди старої Малоросії» (1882—88) та ін.

О. Я. Єфименко (1848—1918) -«Із історії боротьби малоруського народу з поляками» (1879), «Турбаївська катастрофа» (1891), «Малоруське дворянство і його доля» (1891), «Дворищне землеволодіння в Південній Русі» (1892), «Нариси історії Правобережної України» (1894—1895).

Д. І. Багалій (1857—1932) -«Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської

держави» (1887), «Заселення Харківського краю і загальний хід його культурного розвитку до відкриття університету» (1889), «Дослід історії Харківського університету» (два томи, 1893 —1904), «Історія міста Харкова за 250 років його існування» (разом з Д. Міллером, два томи, 1905 — 1912), «Історія Слобідської України» (1918) та ін.

Д. І. Яворницький (1855—1940). -«Історія запорізьких козаків», «Вольності запорізьких козаків»

(1898), «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий атаман війська запорізьких низових козаків».

С. А. Подолинський (1850—1891) -«Парова машина» (1875), «Про багатство та бідність» (1875),

«Про хліборобство. Як де земля поділена і як би її треба держати» (1877), «Ремесла і фабрики на Україні» (1880) та ін. На них помітний вплив праць Маркса і Енгельса .