44. Розвиток наукових і науково-технічних товариств в Україні хіх ст.

Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень

пов'язаний з ім'ям професора Київського університету В. Б. Антоновича. По-перше, він

розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції,

публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися

статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне

відділення Російського географічного товариства. У 1874 р. у Києві мав великий успіх

Археологічний з'їзд. По-друге, В. Антонович у власних наукових роботах поглиблює й

ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень

присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст — спектр його інтересів був

дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду українознавців, створив цілу

наукову школу.

Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в

українській історіографії. У 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича Грушевський

отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. Тут він бере активну

участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство імені

Шевченка — першу наукову українську організацію академічного типу), але і в

суспільному житті. Його багатотомна «Історія України-Руси» — фундаментальний

узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній

періодизації і концепції.

Визначною подією в українському науковому житті XIX ст. стає заснування

завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році

«Літературного товариства імені Шевченка», яке через кілька років під назвою

«Наукове товариство імені Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну

академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган

Товариства — «Записки Наукового товариства імені Шевченка». З 1895 року Михайло

Грушевський став редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», а з 1897 р.

— головою Наукового товариства імені Шевченка. Про масштабність та авторитетність

роботи Товариства говорить плеяда вчених, які працювали в його рамках, мали за честь

бути його членами: Михайло Грушевський, Іван Франко, Іван Крип'якевич, а згодом

видатні постаті світової науки — Альберт Ейнштейн, Макс Планк, А. Мазон, Давид

Гільберт.

45. Книгодрукування в Україні хіх ст.

Протягом першої половини XIX ст. в друкарському виробництві мали місце деякі

нововведення. Сюди в першу чергу належать організація літографського друку,

винайдення декалькоманії. Необхідність збільшення тиражів привела до впровадження

стереотипії. У середині сторіччя в друкарській справі застосовуються гальванопластика і

гальваностегія.

В першій половині XIX ст. в Росії був покладений початок заміні друкарських

верстатів друкарськими машинами. Перша друкарська машина була куплена в Лондоні.

В кінці 20-х років XIX ст. виробництвом друкарських машин в Росії займалася

Олександрівська мануфактура.

В другій половині XIX ст. поліграфічна промисловість набирає високого розвитку.

Розвиток капіталістичної економіки, бурхливе суспільне життя викликали значне

збільшення попиту на книгу, газету і журнал. Набагато збільшився попит і на друковану

продукцію промислового призначення.

Від початку XIX ст. в Україні розпочала розвиватися журналістика -з'явилися

газети, журнали, альманахи, збірники. Основним центром цієї діяльності став

Харків, де в університеті й навколо нього зосереджувалося значне число учених,

письменників, інтелігенції. 4 травня 1812 р. вийшла перша в Східній Україні газета

"Харьковский еженедельник" (виходила до липня 1812 р.).

Друга половина XIX ст. для поліграфічної промисловості була періодом технічного

перевороту, у друкарнях широко запроваджуються машини. Технічний переворот

приводить до переходу до великого фабричного виробництва.

Характерною особливістю процесу машинізації поліграфічної промисловості в

другій половині XIX ст. було те, то він базувався на іноземній техніці. Організовані в

Росії заводи для випуску поліграфічних машин не витримували конкуренції іноземних

фірм і припинили свою роботу.

В дореволюційній Росії й на Україні існували окремі друкарні, які не поступалися

кращим поліграфічним підприємствам світу (друкарня Академії наук у Петербурзі,

фабрика виготовлення державних паперів, друкарня Ситіна у Москві, друкарня

Кульженка в Києві, Лаврська друкарня в Києві і деякі інші). Але в цілому рівень

друкарства був надзвичайно низький. В більшості друкарень працювали одна-дві

машини, переважала ручна праця, низька була культура виробництва і поліграфічного

виконання, погані умови праці.

Талановиті винахідники не раз виготовляли пристрої, що дозволяли полегшити

працю друкарів, підвищити її продуктивність. Однак в умовах царської Росії ці винаходи

не знайшли застосування.

Символічно, що й книги, які творили нову українську літературу, видавалися в

центрі російського книгодрукування -Петербурзі.

В 1863 р. царський уряд, який проводив політику національного гноблення,

заборонив горезвісним «Валуєвським циркуляром» видання книг українською мовою.

Центр українського книговидавництва в цей час переноситься у Львів, де його очолив Іван

Франко. З друкарень Західної України виходять не лише твори великих українських

письменників Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Івана Франка, а

й переклади російських і західно-європейських класиків.