25. Історичний епос та козацькі літописи другої половини XVII століття

У XVII ст. з.явилися літописи, які відобразили яскраві і важливі події того часу —

формування козацтва, Визвольну війну 1648—1657 pp. та ін. Це — літопис Самовидця,

Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами

автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади.

Літопис Григорія Грабянки — козацький літопис 2-ї половини XVII — початку

XVIII століття, складений гадяцьким полковником Григорієм Грабянкою. . В центрі уваги

Літопису події Хмельниччини 1648—1654 рр. та Руїни. Літопис Грабянки— одна з

найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII — початку XVIII

ст. За ним, а також за літописами Самовидця і Величка закріпилася назва «козацькі

літописи». Але така назва досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою

композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій — битв,

повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України

і яка надто далека від традиційної літописної форми.

Літопис Самовидця — козацький літопис староукраїнською мовою, одне з

фундаментальних джерел з історії Східної Європи 17 століття, зокрема періоду

Хмельниччини і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська

Запорозького. Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України

перед Хмельниччиною, і двох головних частин: перша присвячена часам Хмельниччини й

Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова,

написаний на Лівобережжі, найповніше у Стародубі.

Літопис Самійла Величка (1670—1728 рр.) «Сказаніє а войне козацкой з

поляками через Богдана Хмельницкого» — наймонументальніший твір в українській

історіографії як за обсягом, так і за змістом. Літописець використав величезну кількість

документального матеріалу працюючи канцеляристом Війська Запорізького, С. Величко

мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з літописами

Самовидця та Грабянки, а також з працями іноземних істориків. Це дало йому можливість

створити фундаментальний твір, якому немає рівних у тогочасній нашій культурі.

Літопис складається з двох томів і обіймає події з 1648 до 1700 рр. На основі історичних

джерел літописець поділяє землі України на Малоросію і Галичину, а історію України

розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії

та Угорщини. Центральною постаттю літопису є Богдан Хмельницький, до якого автор

ставиться з великою симпатією. С. Величко з любов'ю описує козацьке військо, а

визвольну війну під проводом Б. Хмельницького називає справедливою і святою. Разом з

тим літописець засуджує міжусобну боротьбу після смерті Б. Хмельницького, яка

принесла жахливі руйнування Батьківщині.

26. Україно-російські культурні відносини після приєднання українських земель до Росії

Знищення козацької державності, запровадження російських державних установ,

зросійщення переважної частини козацької старшини вивели Україну з осередку

європейських націй. Російський уряд намагався перетворити українців на етнічну масу без

своїх провідників та історичної пам'яті, нездатну захистити свою культуру, а тим більше

примножувати й розвивати її.

Офіційний Петербург прагнув зробити якнайбільше українців «справжніми

росіянами». Із цією метою їх позбавляли права на освіту рідною мовою, прищеплювали

переконання про «неісторичність», «недолугість» українців, одночасно насаджуючи ідею

вищості «російського народного духу». З офіційного вжитку була вилучена назва

«Україна».

Щоб у свідомості наших предків Вітчизна не сприймалася як щось цілісне й окреме

від Росії, колишні українські регіони отримали назви: «Західна Росія», «Південно-Західна

Росія», «Південна Росія», або «Новоросія».

Після включення українських земель до складу Росії імперська влада намагалася

ліквідувати особливості їх політичного, економічного, а в перспективі і культурного

життя. Російська колоніальна політика будувалася на трьох взаємопов’язаних принципах:

1) уніфікації – зведенні різноманітних проявів життя в різних національних районах

держави до єдиних, затвердже них імперською владою зразків;

2) бюрократизації – посиленні ролі чиновників, за допомогою яких імперські уряди

управляли населенням, позбавляючи його будь-яких елементів самоврядування;

3) денаціоналізації – насадженні мови пануючої нації, поглинанні національних культур

її культурою.

Усе це в комплексі (разом) називають процесом інтеграції (від integer – цілий).

Кінцевою метою політики інтеграції, яку про водили уряди Росії і Австрії, була ліквідація

національної са мобутності українського народу, знищення будь-яких проявів його опору

імперському владарюванню. Включення українських земель до складу Російської імперії

відбувалося в умовах, коли традиційне аграрно-ремісниче господарство вступило в період

кризи, а в економічне життя й побут мешканців міста й села стали проникати нові

прогресивні риси, поява яких була викликана початком модернізації. Саме об’єктивні,

незалежні від волі самодержавних правителів, зміни, якими супроводжувалася

модернізація, стали на заваді імперських планів щодо України.