2

История НТУУ "КПИ"

31 августа 1898 года состоялись торжества в связи с открытием Киевского политехнического института, где директор Департамента торговли и мануфактуры провозгласил Высочайшее повеление по этому поводу.

Тогда в КПИ было четыре отделения:

• механическое (109 студентов)

• инженерное(101 студент)

• сельского хозяйства (87 студентов)

• химическое (63 студента)

Идея создания технического учебного заведения возникла еще 18 февраля 1880 года. Сахарозаводчики Юго-Западного края, “желая отметить 25-летие пребывания на престоле Царя-Освободителя Александра II, решили собрать необходимый капитал для создания технического заведения". Для создания института были собраны благотворительные взносы на общую сумму 1 000 374 руб. 53 коп. при стоимости строительства и оборудования института 2 650 000 рублей.

Среди организаций и людей, которые внесли средства были: Киевская городская Дума - 300 000 руб., Терещенко с сыновьями - 150000 руб., Киевский земельный банк - 15 000 руб., Товарищество Красилевского сахарного завода - 2 000 руб., А. Брадзкий - 5 руб.; всего 139 товариществ, банков, заводов, ведомств, отдельных граждан внесли свои взносы на указанную сумму.

“Общий объем всех построек Киевского политехнического института императора Александра II, не включая ряда деревянных построек и построек второго опытного поля (станция для испытаний сельскохозяйственных устройств и машин), составляет довольно внушительное число - 26 560 куб. сажней. Этот обьем между отдельными зданиями распределяется таким образом: главный корпус - 14114 куб. сажней, химический павильон - 5 557 куб. сажней, механическая мастерская (2 постройки) - 2 643 куб. сажней, скотный двор - 296 куб. сажней и каменные служебные постройки - 27 куб. сажней”

25 ноября 1896 года в здании П.И. Бродского, “гражданина г.Киева и в прошлом гласного думы”, под руководством С.М.Сольского (киевский городской голова) состоялось заседание представителей городского Правления, Биржевого комитета, учебного, технического и финансового мира г.Киева, на котором был принят Протокол, “...который составляет собственно первый фактический документ в истории высшего технического учебного заведения в г. Киеве”. В этом документе отмечалось, что “... наиболее приемлимым типом нового учебного заведения определить тип Политехнического института, состоящего с нескольких отделов разных специальностей, по примеру политехникумов у Цюрихе, Карлсруе, Мюнхене, Видне, Ганновере, Аахене, Дрездене, Риге и др.”.

Научно-методическую помощь во время основания и становления института предоставили корифеи русcкой науки Д.И. Менделеев, М.Е. Жуковский, К.А.Тимирязев и другие.

Первым председателем Государственной экзаменационной комиссии КПИ в 1903 году был Д.И.Менделеев.

В конкурсе проектов зданий Политехнического института приняли участие известные архитекторы: Бенуа, Гоген, Китнер, Кобелев, Померанцев, Цендер и Шретер. Лучшим был признан проект профессора И.С. Китнера, по которому и построены корпуса Киевского политехнического института.

Первым директором Политехнического института 30 января 1898 г. был назначен профессор Виктор Львович Кирпичев.

Активно развиваясь, Киевский политехнический институт стал базой расширения и укрепления сети вузов Украины в целом.

Так, в 1923-1933 годах и в последующие годы на базе факультетов и отдельных специальностей КПИ были созданы:

• Днепропетровский институт железнодорожного транспорта;

• Одесский институт инженеров морского флота;

• Харьковский текстильный институт (и некоторые отраслевые институты);

• Киевский инженерно-строительный институт;

• Киевский институт инженеров гражданской авиации;

• Украинская сельскохозяйственная академия;

• Киевский автодорожный институт;

• Киевский технологический институт легкой промышленности;

• Винницкий политехнический институт;

• Черкасский инженерно-технологический институт;

• Черниговский технологический институт.

В начале Великой Отечественной войны КПИ был эвакуирован в Ташкент, где функционировал в составе Среднеазиатского индустриального института.

Сегодня Киевский политехнический институт - самое большое высшее учебное заведение Украины.

Учитывая огромную организаторскую роль Киевского политехнического института в подготовке инженерных и научных кадров, Указом Президента Украины №289/95 от 8 апреля 1995 года “О Киевском политехническом институте” ему был присвоен статус Национального технического университета Украины.

1898-1917: Історія створення і діяльність інституту

• Історія університету

Наприкінці XIX ст. економічний розвиток Росії набрав швидких темпів. Інтенсивно розвивалася вугільна, металургійна, машинобудівна, легка, харчова галузі промисловості, сільське господарство. Разом з тим скрізь відчувалася гостра нестача інженерів, техніків, агрономів. За офіційними даними 1892 р. з 27132 управляючих фабриками і заводами Росії технічну освіту мали всього 2076, тобто 7,5%, вищу спеціальну освіту - менше 1 % [1, с. 55].

Виступаючи на торгово-промисловому з'їзді 1896 р., проф. В.Л. Кирпичов, на той час директор Харківського технологічного інституту, сказав: «Усі директори вищих навчальних закладів завалені проханнями надіслати інженерів. Але ми не в змозі задовольнити ці прохання» [2, с. 404]. Справді, в одинадцяти технічних вузах, що діяли тоді у Росії, навчалося лише 5497 студентів [3, с. 94]. Ситуацією, що склалася, вміло послуговувалися іноземні фірми: використовуючи в російській промисловості своїх фахівців, вони намагалися глибше проникнути в економіку Росії, поставити її в ще більшу залежність від іноземного капіталу. Зауважимо, що в Німеччині, наприклад, необхідність відкриття деяких нових технічних навчальних закладів мотивувалася спорудженням Сибірської залізниці. Не випадково іноземці на підприємствах Росії становили близько третини усіх фахівців [2, с. 411].

На багатьох зібраннях, у пресі дедалі наполегливіше висловлювалися міркування про збільшення чисельності студентів шляхом заснування нових і розширення вже існуючих вищих спеціальних технічних шкіл, поліпшення методів викладання. Особливу зацікавленість у цьому виявляла промислова і фінансова буржуазія, інтереси якої, зокрема, захищало Міністерство фінансів. Царська влада змушена була поступитися і дати згоду на відкриття нових технічних навчальних закладів.

Велику роль у розвитку вищої технічної освіти і визначенні типів вузів відіграло Російське технічне товариство, яке об'єднало значну частину прогресивно настроєних учених та інженерів. 1897 р. при товаристві було створено «Комісію з питань вищих технічних навчальних закладів», до якої увійшли 40 видатних учених і фахівців, в тому числі Д. І. Менделєєв, М.П. Петров, Д.П. Коновалов, Д. С. Зернов, М. А. Бунге та ін. [4, с. 68]. Дослідивши питання про співвідношення рівнів вищої освіти в Росії і за кордоном, комісія дійшла висновку, що університетська система навчання не забезпечує потреб підготовки кадрів і розробила чіткі рекомендації щодо розширення і поліпшення якості вищої технічної освіти в Росії. Комісія, зокрема, підкреслила, що найпридатнішим типом вищого технічного закладу може бути політехнічний інститут і визнала за доцільне зберегти існуючі втузи без внесення змін в організацію навчального процесу. Незабаром почали відкриватися нові політехнічні навчальні заклади. Вже 1898 р. відчинили двері Варшавський і Київський політехнічні інститути, Катеринославське вище гірниче училище, 1900 - Томський технологічний інститут, 1902 - Петербрзький політехнічний інститут, 1907 р.- Донський політехнічний інститут у Новочеркаську. Ці навчальні заклади разом з уже існуючими стали центрами підготовки кадрів, розвитку передової наукової і технічної думки.

25 листопада 1896 р. у Києві відбулася нарада, в якій взяли участь професори Київського університету, представники міських властей, адміністрації Південної залізниці, інженери, промисловці [1, с. 58]. Було вирішено заснувати в Києві вищий технічний навчальний заклад — політехнічний інститут — з механічним, інженерним, хімічним і агрономічним відділеннями.

Для розташування політехнічного інституту Київ вибрано не випадково — це було університетське місто, культурний, адміністративний і торговельний центр, важливий вузол шосейних, водних і залізничних шляхів, місто з розвинутою харчовою і легкою промисловістю.

Для розв'язання організаційних питань розпорядженням директора департаменту мануфактур і торгівлі Міністерства фінансів було створено спеціальний комітет, який взяв на себе всю організаційну роботу. На засіданні комітет ухвалив рішення про вибір місця для будівництва інституту і розробив умови конкурсу на кращий проект його побудови. Навчання в інституті мало розпочатися восени 1898 р. у тимчасово орендованому приміщенні. Для розв'язання практичних завдань комітет створив декілька комісій, у тому числі будівельну, яка взялася за пошуки необхідних коштів для будівництва інституту, оскільки держава грошей для цього не дала.

Необхідну суму (близько трьох мільйонів карбованців) було зібрано переважно за рахунок приватних пожертвувань: Київський біржовий комітет вніс 72 тис. крб., М.А. Терещенко—150, спадкоємці Ф.А. Терещенка — 15, Л.І. Бродський — 100, К.Я. Сулятицький — 5, І.М. Зайцев — 10, М.Б. Гальперин — 10, Я.Б. Епштейн — 24, Київський промбанк— 15, К.В. Фішман — 10, М.С. Щенківський і спадкоємці І.Ф. Ярошинського — 10, Ф.Л. Сабанський — 15, Київська міська дума — 300 тис. крб. [5, с. 6; 1, с. 61]. Крім цього, деякі підприємці відрахували відповідний відсоток прибутку від продажу цукру.

Для розробки статуту та штатного розкладу інституту, навчальних планів і програм було створено так звану редакційну комісію під головуванням проф. С.М. Сольського. До її складу увійшли професори С.М. Богданов, М.А. Бунге, Г.Г. ДеМетц та ін. [2, с. 422]. А всі функції по організації й будівництву інституту перебрала на себе будівельна комісія, очолювана проф. М.В. Самофаловим. У її роботі активну участь взяли професори інституту К.О. Зворикін, М.І. Коновалов, Ю.М. Вагнер, Є.П. Вотчал, Г.Г. Де-Метц, С.М. Реформатський, П.Р. Сльозкін, М.П. Чирвінський [12, с. 483].

Для будівництва інституту міська влада запропонувала декілька ділянок у різних районах міста. Після ретельного ознайомлення комісія вибрала ділянку площею 38 десятин, що простяглася вздовж Брест-Литовського шосе. Це була занедбана територія саперного поля з двома піщаними пагорбами посередині, з численними ровами та ямами, без єдиного деревця чи кущика. І все ж місце для інституту було вибране вдало: воно мало добре сполучення з містом.

За умовами конкурсу планувалося спорудження триповерхової будівлі головного корпусу і двоповерхового хімічного павільйону як основних приміщень для навчання 1200 студентів. Проект мав передбачити розміщення аудиторій, лабораторних кімнат, залів для креслення, освітлення, обладнання, а також будівництво допоміжних приміщень.

Із восьми проектів, поданих на конкурс, комісія відібрала проект, розроблений академіком архітектури Г.С. Кітнером, який було затверджено після незначного доопрацювання. У травні 1898 р. почалися земельні роботи [3, с. 97]. Оскільки Г.С. Кітнер жив у Петербурзі й не міг безпосередньо керувати будівництвом, то з середини 1890 р. будівельні роботи очолив архітектор О.В. Кобелєв, один із учасників конкурсу проектів будівель інституту. Оздоблювальними роботами керували архітектори А.М. Вербицький, В.О. Осьмак та ін.

[Початок занять в інституті: матеріальна база та організаційна структура]

[Перший педагогічний колектив КПІ ]

[Організація навчання в КПІ: 1898-1917]

У підготовці висококваліфікованих інженерів значну роль відігравали також науково-технічні гуртки, в яких студенти поглиблювали отримані на лекціях знання, знайомилися з сучасним рівнем промисловості. Тут формувалося технічне мислення, прищеплювалася зацікавленість до науки. Ініціаторами створення таких гуртків були студенти старших курсів, які вважали, що програмний курс не дає їм достатніх знань з найновіших дисциплін та інформації щодо науково-технічних досягнень. На механічному відділенні, наприклад, до навчальних планів не включалися курси з вивчення двигунів внутрішнього згоряння, парових турбін, повітроплавання та ін. Тому студентські гуртки виникали на всіх відділеннях.

Першим в інституті утворився інженерний гурток (січень 1902 р.), у роботі якого взяли участь професори Г.Д. Дубелір, Є.О. Патон та інші вчені. Тоді ж під керівництвом проф. О.О. Радціга почав працювати механічний гурток [12, с. 65]. На хімічному відділенні з ініціативи проф. М.І. Коновалова проводилися так звані хімічні читання, на яких з науковими повідомленнями виступали студенти; 1909 р. виник хімічний гурток, яким керував проф. Л.В. Писаржевський. Гуртку було присвоєно ім'я М.І. Коновалова. Активно працював гурток повітроплавання, створений у листопаді 1908 р. проф. М.Б. Делоне. Вже через рік він об'єднав близько 200 студентів і викладачів [12, с. 191]. Після Петербурзького аероклубу це була друга в країні авіалабораторія. Члени гуртка своїми силами створили авіамайстерні, де виготовляли планери, а з 1910 р.— і літаки. Першим на літаку власної конструкції у повітря піднявся проф. О.С. Кудашев. Студент Ф.Ф. Андрес спочатку виготовив модель дирижабля, а згодом, 1912 р., перший у країні дирижабль «Київ», на якому сам літав. Для випробування конструкцій літаків за проектом проф. М.Б. Делоне було споруджено аеродинамічну трубу. Члени авіагуртка стали ядром «Київського товариства повітроплавання», створеного 1909 р. професорами М.А. Артем'євим і М.Б. Делоне. Робота гуртка ставала дедалі пліднішою. За 1909— 1913 рр. в інституті було сконструйовано близько 40 літальних апаратів. Гурток продовжував функціонувати аж до початку війни. 1915 р. у правому крилі головного корпусу влаштували авіамайстерні, в яких ремонтували німецькі літаки і будували нові, конструювали і виробляли авіапропелери. Пізніше авіагурток став основою для створення в інституті кафедри з авіаспеціальностей, а невдовзі — окремого інституту інженерів цивільної авіації.

Робота гуртків була багатогранною. Тут заслуховувалися і обговорювалися доповіді про досягнення науки і техніки, з якими, крім професорів, часто виступали і студенти, організовувалися екскурсії на кращі підприємства, створювалися музеї, бібліотеки спеціальної літератури, видавалася навчальна література для студентів, провадилася науково-дослідницька і конструкторська робота., У наукових гуртках студенти розширювали власний світогляд, набували наукового досвіду. Із гуртківців вийшла плеяда відомих інженерів і вчених, серед них металург академік АН СРСР І.П. Бардін, один із засновників науки про колоїдну хімію акад. АН УРСР А.В. Думанський, проф. В.Ф. Бобров, видатний конструктор авіадвигунів О.О. Мікулін, авіаконструктор В.П. Григор'єв. Сконструйований В.П. Григор'євим літак був взятий на озброєння російської армії і успішно використовувався у боях на фронтах першої світової війни. Після жовтневої революції талановитий конструктор багато зробив для розвитку вітчизняного авіабудування. Авіагурток став школою для таких авіаконструкторів, як Д.П. Григорович, брати Олександр, Іван і Євген Касьяненки, всесвітньовідомий авіаконструктор І.І. Сікорський (у 1912— 1914 рр. створив літаки «Гранд», «Русский витязь», «Илья Муромец» і започаткував багатомоторну авіацію). 1919 р. І.І. Сікорський емігрував у США і до 1939 р. створив близько 15 типів літаків. 1939 р. він почав конструювати одногвинтові вертольоти, які пізніше дістали широке застосування. І.І. Сікорський першим почав будувати турбінні вертольоти, вертольоти-амфібії, «літаючі крани» [27, с. 358]. Американці заслужено називають І.І. Сікорського батьком американського вертольотобудування.

Адміністрація інституту завжди дбала про публікацію наукових і науково-популярних праць. З 1900 р. у вузі видавалися «Известия Киевского политехнического института» у вигляді книжок обсягом близько 400 с. Ці книжки складалися з кількох розділів: офіційного, фізико-математичного і хімічного, природничо-історичного і агрономічного, інженерно-механічного, де вміщувалися офіційні матеріали і наукові праці вчених інституту, щорічний звіт про роботу інституту, друкувалися списки студентів, навчальна література та інші матеріали.

[Студенство КПІ у дореволюційні часи]

[Шулявська республіка та студентські рухи початку 20 сторіччя]

Історія університету

Історія Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут"

Ідея створення технічного навчального закладу виникла у цукрозаводчиків південно-західного краю. 18 лютого 1880 року при активній підтримці голови київського біржового комітету Н. Хрякова було вирішено відкрити підписку для збору пожертвувань. Накопичені гроші, гарантовані внески меценатів міста та підтримка зі сторони міністра юстиції І.Вітте дозволили 25 листопада 1896 року на приватній нараді в будинку Л.І. Бродського прийняти рішення про заснування в Києві Політехнічного інституту.

Під головуванням С.М. Сольського (київський міський голова) і за участі за участі представників міської влади, адміністрації Південо-західної залізниці, інженерів та промисловців було затверджено Протокол, “...що складає власне перший фактичний документ в історії вищого технічного учбового закладу в м. Києві”. У цьому документі зазначалось, що “... найбільш прийнятим типом нового навчального закладу визначити тип Політехнічного інституту, що складається з кількох відділів різних спеціальностей, за прикладом політехнікумів у Цюриху, Карлсруе, Мюнхені, Відні, Ганновері, Аахені, Дрездені, Ризі тощо” [Меценати i засновники КПI: справи i час].

Для розв'язання організаційних питань розпорядженням директора департаменту мануфактур і торгівлі Міністерства Фінансів створено спеціальний комітет, який очолив генерал-губернатор Південно-Західного краю граф О.П. Ігнатьєв. На заснування інституту було зібрано добровільні пожертви загальною сумою 1 000 374 крб. 53 коп. при вартості будівництва і обладнання інституту 2 650 000 карбованців. Серед організацій та людей, які внесли кошти, були: Київська міська Дума - 300 000 крб., Терещенко з синами - 150 000 крб., Л. Бродський - 100 000 крб.; Київський земельний банк - 15 000 крб., Товариство Красилівського цукрового заводу - 2 000 крб., загалом 139 товариств, банків, заводів, установ, окремих громадян [Шедевр на Шулявці — дар меценатів Києву].

У конкурсі на проекти споруд Політехнічного інституту взяли участь відомі архітектори: Бенуа, Гоген, Кітнер, Кобелєв, Померанцев, Цендер та Шретер. Кращим був визнаний проект проф. І.С. Кітнера, за яким і споруджено корпуси Київського політехнічного інституту. Оскільки він жив у Санкт-Петербурзі і не мав змоги безпосередньо керувати ходом робіт, роботи очолив архітектор О.В. Кобелєв. Для будівництва інституту міська влада виділила декілька ділянок. Після ретельного ознайомлення була вибрана ділянка вздовж Брест-Литовського шосе площею 38 десятин.

“Загальний об’єм усіх будівель Київського політехнічного інституту імператора Олександра II, не враховуючи низки дерев’яних будівель і будівель другого дослідного поля (станція для випробувань сільськогосподарських пристроїв і машин), складає досить значну суму - 26 560 куб. саж. Ця кількість між окремими спорудами розподіляється таким чином: головний корпус - 14 114 куб. саж., хімічний павільйон - 5 557 куб. саж., механічна майстерня (2 будівлі) - 2 643 куб. саж., скотний двір - 296 куб. саж. і кам’яні службові будівлі - 27 куб. саж.”

31 серпня 1898 року відбулися урочистості з нагоди відкриття Київського політехнічного інституту, де директор Департаменту торгівлі та мануфактури оголосив Височайше повеління з цього приводу.

Було визначено чотири відділення: механічне (109 студентів), інженерне (101 студент), сільськогосподарське (87 студентів), хімічне (63 студенти). Ще в червні 1898 р. було оголошено перший прийом заяв до інституту. Відповідно до Статуту, до вступних іспитів допускалися всі бажаючі, які мали атестат про закінчення гімназії, реального училища або інших середніх навчальних закладів, що прирівнювалися до гімназії. Поза конкурсом зараховувалися абітурієнти, які вже закінчили інші вузи. На 330 місць було подано 1100 заяв. Конкурсні випробування з математики, фізики і російської мови успішно витримали значно більше абітурієнтів, ніж передбачалося студентських місць. За клопотанням ради інституту Міністерство фінансів дозволило прийняти 30 чоловік понад норму.

Заняття в інституті розпочалися 1 вересня 1898 р. у приміщенні, збудованому для комерційного училища (вул. Воровського, 24), яке на рік взяв в оренду інститут. Після завершення будівництва (квітень 1902 р.) інститут мав у розпорядженні повний комплекс будівель: головний корпус - інженерне, механічне та агрономічне відділення, канцелярія, фундаментальна науковотехнічна бібліотека; хімічний корпус - хімічне відділення; механічні майстерні з центральною електростанцією для освітлення всіх будівель і опалення головного корпусу; будівлі дослідного поля, двір для худоби, сільськогосподарьску ферма та сад; житло для професорів і лаборантів - 2 будівлі; студентська їдальня. [Початок занять в інституті: матеріальна база та організаційна структура], [Зображення корпусів, аудиторій, лабораторій, музеїв КПІ в Альбомі Кирпичова В.Л.]

Першим директором КПІ був призначений В.Л. Кирпичов, як фахівець в області організації і створення вищих навчальних закладів. Науково-методичну допомогу під час організації та становлення інституту надали корифеї науки Д.І. Менделєєв, М.Є. Жуковський, К.А. Тимірязєв та інші. Педагогічний колектив КПІ вперше в країні започаткував конкурсний порядок призначення професорів кафедр виключно з осіб, які мають учений ступінь. Це був найдоцільніший метод комплектування кафедр висококваліфікованими фахівцями. Для роботи в інституті було запрошено багатьох відомих вчених Києва, Москви, Петербурга, Казані, Харкова. Серед них визначні фахівці у галузі теоретичної механіки О.П. Котельников і О.М. Динник, математики В.П. Єрмаков і Б.Я. Букреєв, один з основоположників теорії різання металів К.О. Зворикін, геолог-мінералог О.В. Нечаєв, відомий вчений, металург В.П. Іжевський, теплотехнік О.О. Радціг, видатний фахівець мостобудування Є.О. Патон, обдаровані хіміки М.І. Коновалов і Л.В. Писаржевський, академік архітектури О.В. Кобелєв, художник М.К. Пимоненко [Перший педагогічний колектив КПІ]. Пізніше на викладацьку роботу в інститут були запрошені всесвітньовідомі вчені механіки С.П. Тимошенко, К.К. Симінський, С.В. Серенсен та ін.

Термін навчання в інституті складав чотири роки (вісім семестрів). Система навчання курсова. Передбачалося, що скорочення часу навчання на один рік не зашкодить якості курсу, а досягатиметься шляхом підвищення інтенсивності викладання, скорочення канікул і екзаменаційного періоду. При цьому промисловість швидше матиме фахівців, а молоді люди на рік раніше вступатимуть у самостійне життя [Організація навчання в КПІ: 1898-1917].

Першим головою Державної екзаменаційної комісії КПІ у 1903 році був Д.І. Менделєєв. Диплом отримало всього 93 випускника - навчатись було дуже важко, обов'язково необхідно було вносити оплату за навчання, розгортались революційні події. Першим випускникам КПІ разом із дипломами вручали нагрудний Знак випускника. [Студенство КПІ у дореволюційні часи]

Вже з 1899 року розпочався рух за створення п’ятого, повітроплавного відділення КПІ, що його очолив один із найбільших ентузіастів авіації професор Микола Артем’єв, талановитий учень Миколи Жуковського. З його ініціативи в 1905–1906 роках при механічному гуртку КПІ було організовано повітроплавну секцію. Першим почесним головою секції став професор Степан Тимошенко, а її віце-головою – студент механічного відділення Вікторин Бобров. У листопаді 1908 року секція реорганізувалася в повітроплавний гурток із відділами аеропланів, гелікоптерів, орнітоптерів і двигунів. Пристрасним пропагандистом ідей авіації та планеризму був професор КПІ Микола Делоне (син піонера авіації Бориса Делоне), який став одним із організаторів Київського повітроплавного товариства (КПТ). Саме КПТ було першим авіаційним осередком, у роботі якого брали участь професори, інженери, конструктори, а також студенти КПІ, котрі виступали з доповідями з питань авіації, будували і випробовували моделі літальних апаратів, планери [Витоки української авіації].

Невід'ємною сторінкою історії КПІ є його участь у загальнодемократичному русі країни, що здійснювався під гаслом демократизації вищої школи, свободи студентських об'єднань. Уже навесні 1899 р., тобто у перший рік існування вузу, його вихованці взяли участь у всеросійському студентському страйку, спрямованому проти реакційної Політики властей. Уряд відповів на це виключенням з інституту, арештом і засланням 32 студентів — організаторів та активних учасників страйку. Проте студентські заворушення не припинялись... [Шулявська республіка та студентські рухи початку 20 сторіччя]

Влітку 1918 року було створено п'ятий - електротехнічний факультет. Заняття в інституті припинялися і знову відновлювались зважаючи на перебіг військових дій в Києві. Соціальні трансформації в країні відображалися і в докорінній зміні принципів управління ВУЗом [1917 - 1921: КПІ в період громадянської війни].

Для реконструкції народного господарства України після революцій і громадянської війни необхідно було створити і відновити ряд галузей промисловості: машинобудівну, верстатобудівну, автомобільну, хімічну, оборонну, тракторну, металургійну та ін., реконструювати старі і збудувати нові підприємства, технічно переозброїти їх. Для виконання цих народногосподарських планів треба було за короткий час виховати технічну інтелігенцію. Це важливе завдання покладалося на вузи країни. [Внесок КПІ в індустріалізацію народного господарства СРСР]

У березні 1926 року відбувся перший Всесоюзний з'їзд делегатів організації воєнно-наукового товариства СРСР, у роботі якого приймав участь ректор Київського політехнічного інституту Бобров. На цьому з'їзді було поставлено завдання про воєнізацію навчальних закладів: в КПІ створюється воєнно-науковий гурток та організаційний комітет, головою якого став ректор Бобров. [Історія військової підготовки в КПІ]

У червневі дні 1941 р. Київський індустріальний інститут завершував 43-й навчальний рік. В інституті навчалися 3000 студентів, працювали понад 300 професорів-викладачів, загальна чисельність інститутського колективу складала 5000 чоловік. Як і в інших вузах, випускники захищали дипломні проекти і одержували призначення на роботу, старшокурсники мали виробничу практику в різних містах країни, студенти молодших курсів складали перевідні іспити. Війна об'єднала усіх в єдиній справі — захисті Батьківщини [Велика вітчизняна війна].

З перших днів війни багато викладачів і співробітників, випускників і студентів інституту добровільно і через мобілізацію поповнили Червону Армію. Вони брали участь в бойових діях на всіх фронтах Великої вітчизняної війни. Вихованці інституту, які залишилися на окупованих територіях, брали участь у підпільній і партизанській боротьбі. [Фронтовики викладачі, співробітники, випускники і студенти КПІ].

Наприкінці червня 1941 р. інститут одержав розпорядження про підготовку до евакуації в Ташкент, де він функціонував у складі Середньоазіатського індустріального інституту [КПІ в евакуації: підготовка інженерів та дослідна робота для народного господарства і оборони країни].

Визволення Києва у листопаді 1943 р. дало можливість відновити роботу інституту: почалася реєстрація викладачів, співробітників, студентів, які поверталися до інституту. Вже у другій половині січня 1944 р. почала працювати приймальна комісія для набору студентів на перший курс і поновлення студентів старших курсів. Усі зусилля колективу інституту було спрямовано на відновлення навчально-матеріальної бази, адже унаслідок фашистської окупації та жорстоких боїв за Київ було зруйновано більше половини загальної площі навчальних приміщень, згоріли гуртожитки, пограбовано майно. Завдяки включенню інституту списку найважливіших промислових і транспортних вузів країни, студенти всіх курсів звільнялися від призову до Радянської Армії, їм надавалась підвищена стипендія (передусім це стосувалось студентів, які оволодівали спеціальностями з ливарного, ковальського, пресового та хімічного виробництва). Оскільки терміни відбудовчих робіт будівельниками порушувалися, то влітку 1945 р. студенти і викладачі добровільно упродовж місяця канікулярної відпустки виконували невідкладні будівельні роботи. [Реевакуація і відбудова інституту]

Велике значення для підвищення якості підготовки фахівців мали науково-дослідна робота і залучення до неї студентів, особливо старших курсів. Основною формою їх участі у дослідницькій роботі в повоєнні роки були наукові гуртки, на базі яких у квітні 1946 р. в інституті утворилося студентське науково-технічне товариство. У момент створення воно мало дев'ять секцій, що об'єднали 30 гуртків за спеціальностями і близько 500 студентів. Керували секціями провідні вчені інституту [Підготовка фахівців та науково-педагогічних кадрів в повоєнні роки].

За всю історію існування наш вуз очолювало 23 ректори. [Ректори Київської політехніки]

За довгий період існування назва інституту змінювалась декілька разів:

• 1898-1918 рр. - Київський політехнічний інститут Імператора Олександра ІІ;

• 1918-1934 рр. - Київський політехнічний інститут;

• 1934-1948 рр. - Київський індустріальний інститут;

• 1948-1968 рр. – Київський ордена Леніна політехнічний інститут;

• 1968-1992 рр. – Київський ордена Леніна політехнічний інститут ім. 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції;

• 1992-1995 рр. – Київський політехнічний інститут;

• 1995 р. - Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут".

Активно розвиваючись, Київський політехнічний інститут став базою розширення та зміцнення мережі вузів Києва, України. Так, у 1923-1933 роках і протягом останніх років на базі факультетів та окремих спеціальностей КПІ було створено декілька інститутів, університетів, академій [Науково-навчальні заклади України, створені на базі підрозділів КПІ]. З іншої сторони, у теперішній склад університету ввійшли відомі навчальні заклади України. Так у Вiйськовому iнституті телекомунiкацiй та iнформатизацiї НТУУ "КПІ" офіційною датою створення вважається 1 березня 1919 р. – день затвердження Реввоєнрадою республіки проекту штатів Інженерних курсів з підготовки командного складу Робітничо-селянської Червоної Армії.

• 06.03.1937 - Київське військове училище зв'язку ім. М.І.Калініна;

• 11.03.1944 - Київське Червоного Прапора училище зв'язку імені М.І.Калініна;

• 04.1992 - Київське вище військове інженерне училище зв'язку ім. М.І.Калініна;

• 23.03.2001 - Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації Національного технічного університету України “КПІ”. [Військовому інституту КПІ – 90 років: сторінки історії та кроки в майбутнє]

Внаслідок реорганізації системи підрозділів Міносвіти УРСР на базі Київського вечірнього факультету Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова в 1989 році в структуру КПІ ввійшов поліграфічний факультет, який з 6 вересня 2004 року перейменовано на Видавничо-поліграфічний інститут. Його було засновано 1 січня 1954 році у Києві на базі художньо-ремісничого училища поліграфістів № 18, як навчально-консультативний пункт (УКП) Московського поліграфічного інституту.

Сьогодні Київський політехнічний інститут - найбільший вищий навчальний заклад України.

Враховуючи велику організаторську роль Київського політехнічного інституту в підготовці інженерних і наукових кадрів, Указом Президента України за №289/95 від 8 квітня 1995 року “Про Київський політехнічний інститут” йому надано статус Національного технічного університету України.

У квітні 2007 р. на Колегії МОН України було ухвалено рішення про надання КПІ статусу дослідницького університету, Статут якого затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 21.11.2007 р. № 1332. Постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2010 р. № 76 НТУУ “КПІ” надано статус самоврядного (автономного) дослідницького національного університету.

3