67. Шістдесятники та їх плив на національні культурні здобутки.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої

творчості. Основу руху

Письменники: Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В.

Шевчук, Є. Гуцало, Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд,Євген Гуцало,

Я. Ступак. Поети: Г. Кириченко, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Іван Сокульський

Б. МамайсурХудожники: Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, Літературні

критики: Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван

Бойчак. Режисер: Лесь Танюк, Кінорежисери:Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко,

Перекладачі: Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе

офіційному догматизмові,сповідували свободу творчого самовираження, культурний

плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх

становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного

відродження» здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.. Шістдесятники

розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу:

влаштовували неформальні літературні читанняхудожні виставки, вечори пам'яті

репресованих митців,ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист

української культури.

Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові

стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники

відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні

прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість,ідеали громадянського

суспільства служіння народові. Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки

дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в

офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на

нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів,

посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У

відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві. Наштовхнувшись на

жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою,

інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху відкритого

протистояння режимові. Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна

Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й

національного поневолення України, Василь Симоненко.

68.Відновлення репресій у 60-70-х рр. Хх ст. Їх наслідки для розвитку культури.

Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку

їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Однією з причин цього

стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не

сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були

проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення — робітників і

колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася здебільшого з

інтелігенції.

Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості освіти для їхніх

дітей і навіть у даху над головою. Найвпертіших засуджували до тривалих термінів

ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що

руйнують людську особистість. Знищивши кількох, КДБ успішно вдавалося залякати

багатьох.

У своїй діяльності в Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві.

Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так

званої парасолі гласності, як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема

національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом,

побоюючись українського націоналізму, режим проводив в Україні особливо жорстокі

репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки

непропорційно велике число саме українських "в'язнів совісті".

На початку 70-х років по всій Україні прокотилася нова хвиля обшуків й арештів, що

була справжнім погромом опозиційної інтелігенції. Були звинувачені в «антирадянській

пропаганді» й заарештовані І. Світличний, Є. Сверстюк, М. Осадчий, І. Гель, І. Калинець.

У 1977 р. заарештовано письменника Г. Снігірьова, який в кінці 1978 р. помер від тортур.

У 1979 р. загадково загинув під Львовом популярний композитор В. Івасюк.

За тотального одержавлення суспільних відносин творча особистість заганялася у

ситуацію, коли вона не могла говорити і писати те, що хотіла, і не хотіла писати і

говорити те, що могла. Це породжувало конформізм, пристосовництво, неприйняття

чужих думок, нетерпимість до інакомислення.

Тому ряд праць істориків, філософів, економістів несли на собі відбиток того часу, були

поверховими, містили помилки у трактуванні окремих подій, фактів, явищ. У радянській

історіографії мали місце значні викривлення української історії, було створено навіть

особливу професію критиків «совєтологів».