15. 2 Політичний розвиток України

У 1992-1994 роках політична та економічна ситуація в Україні була досить гострою. На тлі погіршення соціально-економічного становища відбувались складні політичні процеси: один за одним змінювались прем'єр- міністри, йшла боротьба за владу між президентом Л.Кравчуком і Верховною Радою. Поглиблення економічної кризи викликало в мільйонів людей негативне ставлення до нової влади, ностальгію за СРСР. У країні почало швидко наростати соціальне напруження. Падіння життєвого рівня народу і зубожіння більшості населенім сприяло посиленню серед громадян політичної апатії і розчарування в демократичних інститутах.

Не дивлячись на те, що в Україні вже в 1993 році діяло більш ніж 30 політичних партій, жодна з них не мала визначного впливу в державі. Усі українські партії можна розділити на чотири основні групи: націонал- радикальні, націонал-демократичні, соціал-комуністичні і центристські (ліберальні).

Для націонал-радикалів головним завданням діяльності є побудова незалежної української держави. Саме цій ідеї вони підпорядковують свої соціальні, економічні і культурно-духовні програми. Ці партії не виключають застосування радикальних, екстремістських методів для досягнення головної мети.

Націонал-демократи відрізняються від націонал-радикалів тим, що головними методами для досягнення тієї самої мети - побудови незалежної держави - вони визнають демократичні, еволюційні методи. Вони виступають за реформування економіки на принципах підприємництва і приватної власності.

Партії комуністичного і соціалістичного спрямування (ліві) є принциповими опонентами націонал-радикалів і націонал-демократів у питаннях вибору напрямів соціально-економічного розвитку України та її стосунків і співробітництва з колишніми республіками Радянського Союзу. Ці партії відстоюють приорітет колективних форм власності і господарювання в економіці, виступають за надання соціальних гарантій населенню, надання російській мові статусу офіційної.

Політичні партії центристської орієнтації виступають за парламентську республіку, багатопартійну систему, соціально орієнтовану ринкову економіку, за забезпечення вільного національного і культурного самовизначення громадян, національно-культурну та адміністративну автономію для всіх національних меншин, повернення на батьківщину депортованих народів тощо.

Між прихильниками партій точиться запекла політична боротьба.

Політичне протистояння стримувало проведення економічних і соціальних реформ, паралізовувало діяльність органів виконавчої влади, зводило нанівець усі зусилля, спрямовані на розбудову незалежної Української держави. Більшість політичних сил України розуміла, що в таких умовах необхідно відмовитися від власних амбіцій і прийти до розумного компромісу. 8 червня 1995 року було підписано Конституційний договір між Верховною Радою і президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і органів місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття Конституції України. Віднині президенту України передавалась значна частина владних повноважень, які він повинен був виконувати для покращення соціально-економічної ситуації в країні.

Прийняття компромісного рішення щодо розподілу влади на деякий час послабило політичну боротьбу. В умовах незалежності України виникла гостра необхідність у розробці і прийнятті нової Конституції держави. В країні вже розпочався конституційний процес, у ході якого розроблялись і обговорювались різні варіанти нової Конституції, її розділи і статті. Цей процес був нелегким, в українському суспільстві не було єдності, що негативно відбилось на розвитку процесу і уповільнювало його. Гальмувався конституційний процес і гострою політичною боротьбою за владу між Верховною Радою і Президентом, і в самій Верховній Раді.

Взагалі конституційний процес умовно можна розділити на два періоди: І - 1992-1994; II - 1994 - 28 червня 1996 року.

У 1992 році був сформований перший склад конституційної комісії на чолі з Головою Верховної Ради України Іваном Плющем і Президентом України Леонідом Кравчуком. До складу комісії входили вчені-правознавці, судді, працівники правоохоронних органів, політологи, народні депутати. Комісія розробила два варіанти проекту Конституції України, які були винесені на всенародне обговорення. Жоден з цих варіантів не знайшов підтримки і прийнятим не був.

У 1994 році після обрання новим Президентом України Леоніда Кучми конституційний процес набув нового дихання. Конституційну комісію переформували. Її очолили нові керівники держави О.Мороз і Л.Кучма. До конституційного процесу були залучені представники різних політичних партій і рухів України. Кожна стаття конституції обговорювалась в умовах гострої політичної боротьби і протистояння. Найбільш гострими проблемами, які викликали дискусії, були: механізм прийняття Конституції, форма правління в Україні (президентська чи парламентська), питання власності, виборча система, державна мова і державна символіка, соціальні гарантії.

11 березня 1996 року Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховній Раді. 24 квітня 1996 року Верховна Рада прийняла проект Конституції за основу, а 5 травня з представники усіх депутатських фракцій і груп була утворена тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради з доопрацювання проекту Конституції. Членами комісії в ході обговорення проекту Основного Закону пропонувалося внести до тексту Конституції близько п'яти тисяч змін і поправок. У червні 1996 року комісія передала доопрацьований варіант Конституції до Верховної Ради для першого читання. І знову між парламентарями розгорнулась політична суперечка, яка заважала плідній роботі парламенту: до 26 червня Верховна Рада не ухвалила жодного розділу Конституції.

Протиріччя між Верховною Радою і Президентом з питання прийняття Конституції набули такого гострого характеру, що Л. Кучма змушений був заявити, що винесе питання про прийняття Конституції на Всеукраїнський референдум. Для досягнення компромісу була створена Узгоджувальна комісія, яку очолив М. Сирота. Спільними зусиллями вдалося вирішити більшість спірних питань.

В ніч на 28 червня 1996 року більшістю голосів депутатів Верховної Ради Конституція України була прийнята.

Конституція України складається із вступу, 15 розділів, 161 статті. Конституція - основний юридичний документ незалежної демократичної української держави. Конституція визначає форму правління, державний устрій, політичний режим України як незалежної, демократичної, соціальної, правової, унітарної республіки. В межах існуючих кордонів територія України є цілісною і недоторканою.

Державна влада в Україні поділяється на законодавчу, виконавчу і судову. Державною мовою в Україні є українська. Конституція затвердила державну символіку - державний герб, гімн, прапор.

Конституція України проголосила принцип верховенства права, економічного, політичного та ідеологічного плюралізму.

Найвищою соціальною цінністю в Україні за Конституцією є людина, її життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека. Утвердження та збереження прав людини є головним обов'язком держави.

Сучасні міжнародні правові акти поділяють права людини на економічні, соціальні, громадянські (особисті) і політичні. До економічних конституційних прав громадян України відносяться право на працю, на підприємницьку діяльність, на власність.

Конституція України визнає широке коло громадянських прав людини. В ній зафіксоване право на життя як вищу соціальну цінність, передбачено право на свободу і особисту недоторканість. До громадянських прав належать і право на недоторканість житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Конституція гарантує громадянам України свободу пересування і свободу вибору місця проживання.

В Конституції зафіксоване право на свободу світогляду і віросповідання, право громадян сповідувати будь-яку релігію, або не сповідувати ніякої. За Конституцією церква в Україні відділена від держави, а школа від церкви.

Конституція України проголосила і основні політичні права громадян, серед яких: право брати участь в управлінні державними справами, в виборах та референдумах; право на свободу думки і слова; право об'єднуватись в політичні партії та організації; право на свободу друку, зборів, мітингів, демонстрацій; право на страйки тощо.

Ряд статей Конституції гарантують захист соціальних прав людини: право на соціальний захист; право на охорону здоров'я, на освіту; право на охорону державою дитинства, материнства і батьківства; право на культурну творчість тощо.

В Конституції зафіксовані і обов'язки громадян України, до яких відносяться: захист незалежності і територіальної цілісності України; сплата податків в установлених законом розмірах; підтримка і дотримання

Конституції і законів України; військова служба у відповідності до закону тощо.

Поєднання прав і свобод з обов'язками громадян України є головною запорукою демократичного розвитку суспільства.

За Конституцією України президент був визначений главою держави і був наділений могутніми важелями впливу на формування і реалізацію державної політики, зокрема, він мав право призначати по узгодженню з BPпрем'єр-міністра та одноособово приймати рішення про припинення його повноважень та відставку; право накладати вето відносно прийнятих Верховною Радою законів, з наступним їх поверненням на повторний розгляд; право призначати по представленню прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також припинення їх повноважень.

Новим кроком у розвитку української політичної системи стало втілення змішаної пропорційно-мажоритарної виборчої системи. Це дало можливість створити передумови для підвищення дієздатності парламенту, але парламентська більшість після виборчої кампаній' сформувалася з великої кількості досить різних політичних сил, які відображали інтереси різних фінансово-економічних угруповань. Внаслідок цього вже через деякий час після утворення більшості між різними політичними силами виникають протиріччя, які восени 2000 р. набувають форми конфлікту, що призвело до порушення більшості і до відставки уряду.

У сучасних умовах реформування владних структур в Україні повинно спрямовуватися на посилення дієздатності держави. Останні вибори до Верховної Ради і до обласних, міських та районних рад , що відбулися 26 березня 2006 року, у відповідності з внесеними до Закону про вибори доповненнями і змінами, проходили за партійними списками.

Прийняття Конституції України завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежної Української держави. Україна реально стала невід'ємною складовою частиною європейського і світового товариства.