11.2. Повоєнна відбудова народного господарства України

Після визволення від німецько-фашистських окупантів Україна почала заліковувати глибокі рани війни. Людські втрати республіки неможливо обчислити більш-менш точно. Люди гинули на фронтах і в партизанських загонах, у таборах для військовополонених і в єврейських гетто, в окупованих містах від недопостачання продовольства і на непосильній рабській праці в Німеччині. За приблизними підрахунками, вони становили близько 8,5 млн осіб: 3 млн загинуло на фронтах і близько 5,5 млн - в умовах окупації. Ці втрати становили 19,1% довоєнної чисельності населення. Під час окупації фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини більше ніж 2 млн осіб, і не всі вони повернулися в Україну. За деякими даними, у 1945 році в Україні залишилося лише 27,4 млн осіб з 41,7 млн, що проживали в 1941 році, причому багато з них стали інвалідами, вдовами, сиротами. Лише в 1957 році, майже через 12 років після закінчення війни, чисельність населення України досягла довоєнного рівня, але в той же час відбулись значні зміни в його національному складі, насамперед внаслідок зростанням частки росіян.

Не менш жахливими були матеріальні втрати. Повністю або частково було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, 10 млн осіб втратили дах над головою. Окупанти пограбували та знищили 32 тис. шкіл, технікумів і вищих навчальних закладів, перетворили на руїни майже 700 театрів та кінотеатрів, музеї, церкви, храми. Війна завдала Україні більше втрат, ніж будь-якій іншій державі Європи. Повністю або частково було зруйновано більше ніж 16 тис. промислових підприємств, 27 тис. 910 колгоспів. 872 тис. радгоспів і 1300 машинно-тракторних станцій. Загальні збитки економіці становили 40% національного багатства України, або 1,2 трлн крб. Але ці витрати були зумовлені не лише фашистською окупацією, а й сталінською політикою "спаленої землі" в 1941-1942 роках. На думку західних експертів, для повної відбудови господарства в СРСР і в Україні потрібно було не менше як 20-25 років.

У таких надзвичайно складних умовах почалась відбудова народного господарства України. Відбудова промисловості почалась відразу ж після визволення території від окупантів і проходила в три етапи. На першому етапі (1943-1944) основна увага приділялась відродженню сільсько­господарських районів, звільнених від німецьких окупантів. На другому етапі (1944-1945), в умовах війни, що продовжувалась, відбудовувалась вугільна промисловість Донбасу, Криворізький залізорудний басейн, південний металургійний район, а також електростанції. На третьому етапі (1946-1950) відбудови було досягнуто довоєнного рівня промисловості та інших галузей народного господарства. Взагалі за цей час в республіці були відбудовані, побудовані та стали до ладу 4100 великих промислових підприємств (усього в СРСР - 6200). У період відбудови особлива увага приділялась вугільно-металургійному та військово-промисловому комплексам. Через три місяці після визволення Донбасу, завдяки героїчній праці працівників тилу, його шахти давали вже 18% довоєнного видобутку вугілля. До закінчення війни в Донбасі стали до ладу 123 великих та 506 середніх і малих шахт, було видобуто 50 млн т донецького вугілля. У загальному паливному балансі країни частка Донбасу з 4,8% в 1943 зросла до 26,7% у 1945 році.

Швидкими темпами відбудовувалися і ставали до ладу електростанції, які за 1944-1945 роки виробили 4431 млн кВт/год. електроенергії, а їх потужність на початок 1946 року досягла 47% довоєнного рівня. Велика увага приділялась відродженню металургійної промисловості, завдяки чому в 1945 році УРСР виробляла 18% в чавуну, 11,2% сталі та 12% прокату від об'єму загальносоюзного виробництва. В Україні видобувалось 24% залізної та 14% марганцевої руди, нарощувався випуск металу заводами "Запоріж- сталь", "Азовсталь".

У непростих умовах відроджувалась машинобудівна промисловість. Восени 1945 року Харківський тракторний завод випустив перший повоєнний трактор. Розпочали виробництво продукції Ворошиловградський паровозобудівний, Запорізький трансформаторний заводи тощо. Вже наприкінці 1948 року в Україні діяло більше машинобудівних заводів, ніж до війни.

Відбудова народно господарства, яке майже повністю було зруйноване, розгорталася досить швидко, але на все це держава змогла виділити лише мізерні кошти. Масове ж повернення майна евакуйованих у 1941 році в східні райони СРСР підприємств визнавалось нераціональним, тому лише невелика його кількість була реевакуйована. Однак у Донбас надійшла значна кількі матеріалів, інструментів, обладнання та продовольства з Уралу, Далекого Сходу, Поволжя, інших регіонів СРСР. Крім того, Україна отримала також свою частку обладнання підприємств, які були демонтовані в радянській зоні окупації Німеччини в 1945-1946 pp. Таким чином, до кінця відбудовчого періоду машинобудівна промисловість України випустила продукції в півтора рази більше, ніж у 1940 році. До кінця 1945 року в УРСР було відбудовано і введено в дію більше двох тисяч промислових підприємств, відновлено електроенергетику, в жовтні 1948 року запрацював газопровід Дашава - Київ. В республіці виробляли тепловози і електровози, потужні трансформатори і турбіни для електростанцій, трактори і вантажні автомобілі, підйомні крани і складну електроапаратуру.

З другої половини 1945 року підприємства поступово переходили до випуску мирної продукції. В промисловості знову було введено 8-годинний робочий день, відмінено позапланові роботи.

У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла 4-й п'ятирічний план відбудови та розвитку народного господарства на 1946-1950 роки. Основні його завдання полягали у відбудові зруйнованих районів країни, відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства та його перевищенні. В Україні планувалося довести зростання валової продукції промисловості в 1950 році на 113% порівняно з довоєнним 1940 роком. На відбудову України передбачалося виділити 20,7% загальносоюзних капіталовкладень. Але в ході відбудови народного господарства були допущені суттєві диспропорції: основна увага була сконцентрована на відродженні військово-промислового комплексу і важкої промисловості, на шкоду легкій і харчовій галузям. Легка промисловість, яка повинна була задовольняти потреби людей, фінансувалася за залишковим принципом. Звичайні продукти харчування та товари повсякденного вжитку залишалися недоступними для пересічних громадян і до грудня 1947 року розподілялися за картками. До того ж грошова реформа 1947 року девальвувала карбованець і тим самим звела нанівець особисті заощадження громадян. Тому зростання промислового виробництва не призвело до помітного підвищення життєвого рівня населення. Мільйони людей продовжували жити в підвалах, бараках і перенаселених комунальних квартирах, постійно відчуваючи нестачу продуктів харчування та брак необхідних речей і предметів широкого вжитку.

Досить гостро в період відбудови постала проблема кадрів. Спочатку її намагалися вирішувати залученням до праці інвалідів, літніх людей, жінок і молоді, особливо сільської, а також дітей і підлітків. Партійно-радянська влада використовувала звичні для неї методи мобілізації, застосування примусової праці ув'язнених та військовополонених, практично безплатної роботи колгоспників і дітей. До відбудови важкої промисловості після закінчення війни приєдналися 2,2 млн демобілізованих воїнів. Восени 1946 року шляхом мобілізації почалося створення мережі шкіл фабрично- заводського учнівства. У результаті проведених заходів загальна чисельність робітників і службовців, зайнятих у народному господарстві республіки, досягла в 1950 році 6,9 млн осіб, що було більше ніж до війни.

Тяжким в Україні залишалося становище в сільському господарстві. За роки війни було знищено більше 30 тис. колгоспів і радгоспів. Не вистачало сільськогосподарських знарядь праці, тяглової сили. Сільське господарство в Україні відбудовувалось виключно за рахунок власних ресурсів. Оплата працівників сільського господарства була мізерною. Так, в роки 4-ї п'ятирічки в середньому по СРСР близько 40% колгоспів на трудодень нараховували колгоспникам 60 копійок, 12%-до 1 карбованця, 26%- взагалі не давали грошей на трудодні. Селяни в основному жили за рахунок власної присадибної ділянки та підсобного господарства. Але й присадибне господарство комуністичний режим обклав непомірними податками. Власне господарство давало селянам майже 70% усього грошового прибутку, понад 80% м'яса і близько 90% картоплі. В колективному господарстві колгоспник міг отримати лише 5% грошового прибутку, 1% м'яса та сала, 0,5% молочної продукції. Колгоспи, як і в роки індустріалізації, віддавали все, що вирощували, державі за недопустимо низькими цінами, в той час як ціни на промислову продукцію були досить високими.

Надвичайно напруженим було становище з трудовими ресурсами в селах України. Давалися взнаки і людські втрати України в роки війни, а також відтік значної частина працездатного сільського населення на відбудову промислових підприємств: селянство стало основним джерелом кількісного поповнення робітничого класу. Тому основну силу в колгоспах становило жіноче населення. Жінки були рядовими колгоспницями, очолювали ланки, бригади, навіть окремі колгоспи, в 1945 р. вони виробили 72,2% усіх трудоднів. До сільськогосподарських робіт залучались також підлітки і діти.

На стан сільського господарства в післявоєнний період негативно впливала відсутність достатньої кількості спеціалістів, підірвана війною матеріальна база, скорочення посівних площ, поголів'я худоби, низька врожайність сільськогосподарських культур. Більшість тракторів, які перебували на балансі МТС і колгоспів, були зношеними (відпрацювали по 10 і більше років) і потребували капітального ремонту, а чимала їх частина просто підлягала списанню. Невистачало пального та запчастин. Тому обробляти поля колгоспники змушені були, використовуючи живу тяглову силу - коней чи навіть корів. У Київській області, наприклад, на одну корову припадало 12 га оброблюваної землі. Тяжке становище в твариництві було спричинене недостатньою кормовою базою.

На ефективність керівництва господарством на селі негативно впливала надмірна роздутість структури органів управління сільськогосподарським виробництвом. Так, у Міністерстві сільського господарства і заготівель УРСР на той час нараховувалося 275 управлінь і відділень, що фактично дублювали роботу один одного. Надмірна централізація взагалі була властива командно- адміністративній системі. Відірваною від потреб виробництва була і сільськогосподарська наука.