2.2. Українська Центральна Рада: боротьба за автономію

Революційні події не могли не позначитися і на українському національному русі. Українські політичні сили вийшли з підпілля і розгорнули легальну діяльність.ЦЗ-4 березня в Києві було утворено Українську Центральну Раду - представницький орган української демократії, що виник на хвилі революційних подій і очолив національно- визвольний рух в Україні. Ініціатором утворення Центральної Ради було Товариство українських поступовців (ТУП). Партійний склад Української Центральної Ради виявився досить різнобарвним: до її складу входили члени Товариства українських поступовців на чолі з С. Єфремовим, Д. Дорошенком. (ТУП пізніше реорганізувався в Союз українських автономістів-федералістів^ Української соціал-демократичної робітничої партії на чолі з В. Винничснком, С. Петлюрою та ін.; Українсько народно партії на чолі з М. Міхновським. Крім партійних організацій, УЦР поповнили представники громадських організацій, культурно-освітних і кооперативних установ, духовенства, військових, студентів. Таким чином, було зроблено все для того, щоб Центральна Рада відображала максимально широкий спектр суспільства і сприяла досягненню національної злагоди, перетворилася на представницький орган українського народу з елементами парламентаризму. Згодом Центральна Рада на місцях почала утворювати свої органи влади - губернські, міські, повітові українські ради і збройні сили - українські полки, загони гайдамаків, вільного козацтва та інше.

Центральна Рада відразу перетворилася на вагомий чинник політичного життя України. Головою Центральної Ради заочно обрали відомого українського професора історії М. С. Грушевського. Йохо заступниками стали історик і публіцист, соціаліст-федераліст С. О. Єфрсмов і письменник, соціал-демократ В. К. Винниченко.

З самого початку головною метою діяльності Центральної Ради стало вирішення проблеми національного устрою України. Єдиної думки серед членів Центральної Ради щодо вирішення цього питання не було. Серед них були як прихильники автономії України у складі Росії - «автономісти», гак і прихильники негайного проголошення її незалежності - «самостійники», лідер яких Микола Міхновський був одним із засновників Центральної Ради^ Між автономістами і самостійниками почалася тривала боротьба, яка знижувала загальний потенціал українського національно-визвольного руху.

(З самого початку Центральна Рада взяла курс на демократизацію громадського житгя, національне визволення, розв'язання соціальних конфліктів. 9 (22)

березня 1917 року Центральна Рада прийняла звернення "До українського народу", в якому закликала активно протистояти анархії, зберігати спокій, об'єднуватись у політичні організації.; Голова Ради М. Грушсвський в ряді статей програмного характеру, що були опубліковані в газеті «Нова Рада», заявив про прагнення Центральної Ради добитися національної автономії України в складі Росії. Центральна Рада, насамперед, домагалась від Тимчасового уряду широкої автономії для України з одночасним забезпеченням прав національних меншин, проголошення Росії демократичною федеративною республікою, утворення "національного фонду" для вирішення назрілих питань української освіти і культури.

3 метою об'єднання національно-визвольних сил, а також для підтвердження своїх повноважень та остаточного визначення політичної проірами Центральна Рада скликала 6-8 квітня Всеукраїнський національний конгрес. На ньому 848 делегатів представляли різні політичні партії та організації - класові, військові, економічні, культурну Конгрес прийняв ряд вимог до російського уряду: скликання Всеросійських Установчих зборів і вирішення на них питання про новий державний устрій Росії; надання національної автономії Україні з чітким визначенням її території і кордонів; участь представників України в міжнародному мирному конгресі, проведення українізації адміністративного, культурного і господарського життя в Україні, забезпечення прав національних меншин. Конгрес визнав Центральну Раду як крайову раду, поповнив її своїми представниками і доручив їй добиватися від Тимчасового уряду автономії для України. Головою Центральної Ради конірес обрав М. Грушевського, а його заступниками - С. Єфремова і В. Винниченка. Для вирішення поточних справ був утворений Комітет (з 23 червня - Мала Рада) в складі 20 осіб. До речі, в серпні 1917 року до Центральної Ради формально входило 792 делегати, але практично в такому складі вона не збиралася ніколи. Вже на червневій сесії утворилось 150 вакансій, а 200 депутатів із 643 не прибули на засідання і 32 - просто «зникли».

Соціально-економічних питань конгрес майже не торкався. У квітні- травні 1917 року підняті гострі проблеми обговорювались ще на щонайменше десяти з'їздах і конференціях різних політичних партій і організацій України: кооператорів, робітників, селян, вчителів, студентів. Ці представницькі збори в цілому схвалили рішення конгресу і наполягали на проведенні переговорів між Центральною Радою та Тимчасовим урядом щодо визнання автономії України.

Центральна Рада здобула широку підтримку і незабаром перетворилась на своєрідний український парламент, отримала статус вищого агальноукраїнського органу державної влади. Поряд з Центральною Радою в Україні діяли представники Тимчасового уряду - комісари, а також альтернативні органи влади - Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проте лише Центральна Рада представляла українські національні інтереси. Вона вступила у відкриту боротьбу за владу в Україні. Її лідери проголошували, що вони виступають від імені всіх без винятку класів та соціальних груп, між якими, як вони стверджували, панує атмосфера миру та співробітництва.

Спираючись на рішення Всеукраїнського національного конгресу, І Українського військового з'їзду, Центральна Рада 16 травня 1917 року відрядила до Петрограда для переговорів делегацію на чолі з заступниками голови Ради В. Винниченком та С. Єфремовим. Делегація вручила Тимчасовому уряду вимоги, сформульовані, як згадував В. Винниченко, у традиційній для українців формі прохань, погодитися на проголошення автономії України в складі федеративної Росії. Але Тимчасовий уряд відкинув вимоги Центральної Ради. Він продовжував відстоювати позицію збереження "єдиної і неподільної Росії, навіть заборонив проведення І Українського військового з'їзду. Незважаючи на заборону, з'їзд все-таки відбувся і від імені сотень тисяч озброєних солдат визнав Центральну Раду єдиним органом, який здатний вирішувати усі внутрішні питання України. Делегати виступили за автономію України в рамках федеративної Росії та за будівництво українського національного війська. Для здійснення програми будівництва національної армії при Центральній Раді було утворено Тимчасовий Український Військовий Генеральний Комітет на чолі з Симоном Петлюрою.

Незабаром розпочав роботу селянський з'їзд, що висунув аналогічні умови. На з'їзді навіть лунали заклики до Центральної Ради не чекати скликання Тимчасовим урядом Всеросійських Установчих зборів в листопаді 1917 року, а провести Українські Установчі збори раніше і на них вирішити долю України.

В такій ситуації Центральній Раді потрібно було прийняти нестандартне рішення, яке, з одного боку, не давало б підстав Петрограду силою втрутитись в українські справи, а з іншого - дало б змогу підняти національно-визвольний рух на вищий щабель.

В умовах загальнонаціонального піднесення Центральна Рада наважилась на рішучий крок: схвалила і урочисто проголосила 10 (23) червня 1917 року, в день завершення роботи військового з'їзду документ з урочистою назвою - "До українського народу на Україні і поза Україною сущого", названий пізніше І Універсалом. Автором тексту цього доленосного документа був М. Грушевський.

В Універсалі висловлювалась надія на те, що неукраїнські народи, які живуть в Україні, разом з українцями будуть творити нову державу. В І Універсалі проголошувалося: "Хай Україна буде вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сойм)". Таким чином, проголошувалась автономія України. Вищим законодавчим органом України в майбутньому мали стати Всеукраїнські Установчі збори.

Ухвалення І Універсалу, події, що його супроводжували, знаменували історичну віху в розвитку Української революції, були початком відродження державного життя в Україні.

Згідно з І Універсалом Центральна Рада фактично перетворювалась на орган державної влади. 15 (28) червня вона утворила Тимчасовий революційний уряд - Генеральний секретаріат у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря на чолі з В. Винниченком, який одночасно виконував обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. До уряду увійшли С. Петлюра (секретар військових справ), С. Єфремов (секретар міжнаціональних справ), X. Баремов (генеральний секретар фінансів), Б. Мартос (секретар земельних справ), В. Садовський (секретар судових справ), М. Стасюк (секретар продовольчих справ), І. Стешенко (секретар народної освіти), Генеральним писарем став П. Христюк. Наприкінці червня для прийняття важливих рішень у перервах між засіданнями Центральної Ради (в липні 1917 року до її складу входило 822 делегати) було створено Малу Раду в складі 40 осіб. Цим було здійснено рішучий крок до реальної автономії.

Універсал справив величезне враження на українське суспільство, яке зустріло його з радістю і захошіенням. Авторитет Центральної Ради стрімко зріс.

Проголошення Універсалу і створення Генерального секретаріату, активна підтримка цих дій широкими верствами українського народу та армії справили негативне враження і на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. Вони піддали осуду рішення І Універсалу, більше того, 16 червня Тимчасовий уряд категорично відхилив вимогу про автономію України. Вороже сприйняли акт про автономію України більшість її російського населення. Проте політична криза, провал червневого наступу російських військ на Південно-Західному фронті змусили Петроград шукати компромісу з Киевом.

28 червня 1917 року до Києва прибули три міністри Тимчасового уряду: О. Керснський - міністр юстиції, М. Терещенко - міністр закордонних справ та 1. Церетелі - міністр внутрішніх справ. Після дводенних переговорів було вироблено основні засади компромісу.Центральна Рада погодилася зачекати законодавчого затвердження автономії України загально- російськими Установчими зборами Делегація змушена була визнати автономні права України і пообіцяла, що Тимчасовий уряд визнає Центральну Раду представницьким органом українського народу (за умови її поповнення представниками національних меншин), а Генеральний секретаріат - органом крайової адміністрації.

Знайдений компроміс став причиною урядової кризи в Росії. Три міністри-кадети вийшли з Тимчасового уряду на знак протесту проти поступок Україні в питанні автономного устрою, але угода була підтримана

більшістю урядовців. Ця домовленість була покладена в основу II Універсалу Центральної Ради, проголошеного 3(16) липня 1917 р.

Зміст Універсалу свідчив про те, що Центральна Рада робила істотні поступки Тимчасовому уряду, який прагнув обмежити національно- визвольний рух в Україні. Вже 11 липня до складу Центральної Ради ввійшли представники неукраїнських організацій: національним меншинам було надано 18 відсотків місць у Малій Раді і ЗО відсотків у Великій Раді.

Такий політичний компроміс Центральної Ради з Тимчасовим урядом не підтримали ряд політичних об'єднань та рухів в Україні. Різкий осуд рішення Центральної Ради отримало на Загальноукраїнському робітничому з'їзді (11-14 липня). Делегати з'їзду рішуче виступили за негайне проголошення широкої автономії України.

Події початку липня 1917 року змінили політичну обстановку в Росії - завершився період двовладдя. 4 липня урядом була розігнана півмільйонна демонстрація робітників, солдатів і матросів, в результаті чого десятки демонстрантів загинуло, сотні було поранено. В Петрограді було запроваджено воєнний стан. Влада була повністю захоплена Тимчасовим урядом. Внаслідок урядової кризи прем'єр-міністр Г. Є. Львов 7 липня подав у відставку. Уряд очолив, зберігаючи посаду військового міністра, О. Ф. Керенський, якому 24 липня вдалося сформувати другий коаліційний кабінет. Але домовленості з Центральною Радою Тимчасовий уряд не виконав. Права Центральної Ради та Генерального секретаріату були значно обмежені. Генеральному секретаріату було заборонено продовжувати роботу з організації виборів до Українських Установчих зборів. А восени в Україні діяльність державних структур була фактично паралізована.

Документальним підтвердженням наступу Тимчасового уряду стала "Тимчасова інструкція Генеральному секретаріату Тимчасового уряду в Україні" (4 серпня 1917 року), яка суттєво обмежувала права України:

• в ній йшлося вже не про автономію, а про місцеве самоврядування;

• Генеральний секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради;

• до складу Генерального секретаріату входили не 14, а лише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками меншин;

• влада Генерального секретаріату поширювалась лише на 5 губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську та Чернігівську, чим звужувалась українська територія;

• сама ж Центральна Рада була позбавлена законодавчих прав.

Цілком природно, Інструкція викликала протест як у самої Центральної

Ради, так і в усієї демократичної громадськості України, спричинила хвилю обурення народних мас. В той же час Центральна Рада прийняла резолюцію, яка не ухвалювала, але і не відкидала «Інструкцію», а «брала її до відома». Конфлікт не був розвязаний, а ніби відкладався на певний час, тим більше, що жодна зі сторін не мала достатніх сил для реалізації своїх задумів.

Отже, проголошення Центральною Радою автономії відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національно- демократичної революції. Тривале переважання в Україні автономістських настроїв над самостійницькими, що виявилось у трьох Універсалах Центральної Ради, можна пояснити так:

- автономія була принциповою програмною установкою більшості домінуючих в Раді політичних партій;

- ідея самостійності ще не набула поширеності та визнання в масах;

- ілюзорне сподівання української політичної еліти на справедливе вирішення російською демократією національного питання;

- самостійна Україна без державних структур, без власної армії могла стати легкою здобиччю воюючих держав у полум'ї Першій світовій війні.

У самій Україні активізувалась великодержавна російська реакція. Авторитет Центральної Ради почав стрімко падати. Головною причиною цього стали прорахунки в політиці, здійснюваній Центральною Радою, серйозні розбіжності серед політичних сил в українському уряді, які спричинили затяжні бесплідні дискусії зі взаємними звинуваченнями. За ними загубилась основна декларована мета діяльності українського парламенту - проведення активної соціально-економічної політики. Демагогічні обіцянки політиків досить швидко привели Центральну Раду та її уряд до втрати довір'я у значної частини населення. Центральна Рада так і не змогла навести порядок і законність, налагодити ефективне управління Україною, забезпечити продовольством міста, не провела обіцяну селянам аграрну реформу, не спромоглась створити власні збройні сили і т.п.

Недоліки і помилки в діяльності Української Центральної Ради можна пояснити молодістю українських політиків, ідеалізмом і радикалізмом соціалістів, які переважали в її складі. В результаті від УЦР почало відвертатися як міське населення, так і селяни. В той же час зростаюче незадоволення мас політикою уряду сприяло посиленню впливу більшовицької партії. Її гасла про передачу селянам землі, задоволення соціальних потреб робітників, негайний мир мали досить привабливий вигляд. Зростання авторитету більшовиків у суспільстві не було випадковим. Серед усіх партій (особливо серед популярних на той час соціалістичних) саме більшовицька партія виявилась найбільш організованою. У більшовиків було достатньо досвідчених і рішучих керівників, які цілеспрямовано вели пропаганду за проведення соціалістичної революції. На їх думку, лише вона могла забезпечити трудящим "мир, хліб і землю". Після лютневої революції вплив більшовиків в Україні поступово посилювався. Зростала чисельність більшовицьких організацій: в період Лютневої революції вони об'єднували трохи більше ніж 2 тис., в квітні - близько 8 тис., влітку - 33 тис., в жовтні - понад 50 тис., а в грудні 1917 року - 70 тис. членів.

Восени 1917 року Росію охопила гостра економічна і політична криза, викликана як війною, так і небажанням Тимчасового уряду проводити соціальні перетворення в країні. Російська держава опинилась на межі майже повного паралічу влади і всі спроби Тимчасового уряду взяти ситуацію під контроль ні до чого не привели. Посилилось соціальне напруження, піднялась хвиля страйкового руху в містах, розгорнувся масовий селянський рух, який охопив майже 9/10 губерній європейської частини Росії

Революційні настрої охопили й російську армію, яка фактично вийшла з-під контролю командування. Солдати та матроси втомились від війни і не хотіли воювати. Розправи над офіцерами стали звичайним явищем, як і дезертирство та братання з німецькими та австрійськими солдатами на фронті. Армія все більше підпадала під вплив більшовиків.

Прорахунки Тимчасового уряду викликали незадоволення народних мас його політикою. Стомлені, розлючені, голодні маси народу вимагали негайних змін, а це якраз було на руку більшовикам. 25 жовтня (7 листопада) 1917 року в Петрограді більшовики скинули Тимчасовий уряд, захопили владу і утворили новий уряд - Раду Народних комісарів на чолі з В. І. Леніним. Жовтневий більшовицький переворот різко змінив ситуацію в Росії і Україні. В історичній літературі ці події жовтня 1917 року нині оцінюються по-різному: і як «більшовицький переворот», і як «жовтнева революція». Самі більшовики в 20-х роках називали їх «більшовицьким переворотом». У дослідженнях істориків радянського періоду існувала єдина оцінка - це була Велика Жовтнева соціалістична революція.