3. Становлення I розвиток державотворчої традицiї на територiї України: кiммерiйцi, скiфи, сармати, античнi мiста-держави Пiвнiчного Причорномор’я.

Приступаючи до розгляду другого питання, потрiбно звернути увагу, що початок раннього залiзного вiку на територiї України був пов’язаний з виникненням найдавнiших великих племiнних союзiв та рабовласницьких держав, появою перших писемних вiдомостей про пiвденну частину українських земель.    На рубежi II-I тис. до н.е. все степове Причорномор’я вiд Дону до Днiстра населяли найдавнiшi з вiдомих племен – кiммерiйцi. Їх етнiчнiсть остаточно не

з’ясована. Проте бiльшiсть iсторикiв минулого й сучасностi вважають, що це були вихiдцi з Азiї.

Кіммерійські воїни

Провiдною галуззю в господарствi кiммерiйського суспiльства було кочове скотарство, яке давало змогу максимально використовувати природнi ресурси займаних територiй. Значну роль в життi кiммерiйцiв вiдiгравала вiйна. Походи в країни Передньої й Малої Азiї вiдкривали перед ними широкi можливостi для здобуття нових продуктiв землеробства й ремесла. Вiйськово-полiтичне об’єднання кiммерiйцiв проiснувало до VII ст. до н.е. i розпалося пiд натиском скiфських племен. Скiфи – загальна назва основних племен Пiвнiчного Причорномор’я, що мешкали тут з VII по III ст. до н.е. Етнiчне походження скiфiв викликає також неоднозначнi припущення, проте бiльшiсть науковцiв

схиляється до думки, що вони пов’язанi з пiвнiчно-iранськими племенами. Ряд учених вважають скiфiв, насамперед скiфiв-орачiв прапредками українського народу.

Вiд самого початку своєї появи в Криму та Надчорномор’ї скiфи вели активну войовничу полiтику супроти своїх сусiдiв. Їхнi успiхи у воєнних дiях значною мiрою були зумовленi наявнiстю у них найдосконалiшої для тiєї доби зброї.

Наприкiнцi VI ст. до н.е. в причорноморських степах формується могутнє державне об’єднання на чолi зi скiфами, до складу якого входили рiзнi за походженням народи. Це були першi паростки державностi на територiї сучасної України. Скiфи створили високу матерiальну культуру. Вона увiбрала в себе досягнення мiсцевих племен, передових цивiлiзацiй Сходу, Кавказу i особливо Грецiї, а пiзнiше – i Риму. В свою чергу Скiфiя справляла iстотний вплив на економiку, суспiльний устрiй, матерiальну культуру, iдеологiю землеробського населення лiсостепової України.

   У III ст. до н.е.могутня колись Скiфiя занепадає й поступається своїм мiсцем новим прешельцям зi Сходу – войовничим сарматам (савроматам).   

Скіфська пектораль – шедевр ювелірного мистецтва скіфів (чи греків)

Вбрання сарматських воїнів

Майже 600 рокiв сармати наводили жах на античний свiт, але у III ст. н.е. їхньому володарюванню в українських степах настав кiнець. Спершу нищiвного удару їм завдали готи – германськi племена, що просунулися з Пiвнiчного Заходу, а в другiй половинi IV ст. н.е. їх добили гуни – новi кочiвники, що з’явилися у степовiй Українi. Починаючи з VII ст. до н.е., поряд iз скiфською експансiєю в Пiвнiчне Причорномор’я, в цих мiсцях розпочинається також грецька колонiзацiя. На вiдмiну вiд скiфiв, еллiни-колонiсти приходили невеликими загонами, вiдтворюючи на мiсцях свого розселення звичну для них систему поселень i господарювання. Такою господарчою i водночас полiтичною системою був полiс – своєрiдна форма соцiально-економiчної та полiтичної органiзацiї суспiльства у виглядi мiста-держави.

Масове переселення кочових сарматських племен iз заволзьких степiв на територiю Пiвнiчного Причорномор’я починається з кiнця II ст. до н.е. Сармати (грец. Σαρμάται) — це загальна назва споріднених зі скіфами кочових іраномовних племен скотарів, що вживалася еллінськими й римськими істориками. На рубежi нашої ери вони повнiстю освоюють степи мiж Доном i Днiпром, iнодi проникаючи аж до Пiвденного Бугу та Дунаю. Основу господарства переважної бiльшостi сарматських племен становило кочове скотарство. Частина населення займалася землеробством та ремеслом. Велике значення в житті сарматів мали війни за пасовиська та здобич.

  

Греки заснували мiста Тiра на Днiстрi, Ольвiю на Бузi, Херсонес бiля нинiшнього Севастополя, Пантикапей

на мiсцi сучасної Керчi та iн., перетворивши їх на центри торгiвлi та ремесел.

Сократ

З V ст. до н.е. з об’єднаних грецьких мiст на Таманському i Керчинському пiвостровах створено Боспорське царство з центром у Пантикапеї. Це були типовi рабовласницькi держави, якi багатiли на торгiвлi рабами, хлiбом, рибою i т.iн. У III-IV ст. н.е. майже всi античнi держави Пiвнiчного Причорномор’я припинили своє iснування. У 270 р. вони зазнають поразки вiд готiв, а через 100 р. їх остаточно знищила навала гунiв.    Давньогрецькi мiста-держави справили великий вплив на соцiально-економiчний, полiтичний, культурний розвиток не лише сусiднiх з ними скiфiв, сарматiв та iн., а й бiльш вiддалених племен, у тому числi слов’янських.

4.  Стародавнi слов’яни.Сучаснi українцi є однiєю з гiлок iсторичного слов’янства. Тому важливим є з’ясування процесу етногенезу слов’ян, їх розселення тощо. Значна частина науковцiв схиляється до думки, що свої початки слов’янський свiт бере ще у бронзовому i ранньозалiзному вiках (II-I тиС. до н.е.). Вперше про слов’ян-венедiв (венетiв) згадують римськi автори I-II ст. н.е. Плiнiй Старший, Тацит, Птолемей, а з VI ст. про них ширше говорять вiзантiйськi iсторики Йордан, Прокопiй Кесарiйський, Iоанн Ефеський та iн. Зокрема, Йордан повiдомляє, що вони походять вiд одного кореня i вiдомi пiд трьома назвами: венетiв, антiв i склавинiв. Тобто на рубежi нашої ери слов’яни сформувалися як самостiйна етнiчна спiльнота, що спiвiснувала в Європi з германцями, фракiйцями, сарматами, балтами, угрофiнами. В цей час, як видно з аналiзу писемних джерел, вони займали райони Вiсли, Днiстра, Прип’ятського Полiсся, сягали Верхнього Поднiпров’я. На початку н.е. завершився поділ слов’янської спільноти на дві групи: східну і західну. У 5-9 ст. частина слов’ян переселилась на Балканський півострів, де утворилась південнослов’янська група.   

Схiднi слов’яни, що жили на територiї сучасної України, вже у ІV ст. мали велике державне об’єднання антів (на думку М.Брайчевського, це об’єднання склалося протягом ІІ ст.), яке в період найвищого його піднесення займало лісостепову зону від Дону до Румунії й далі на Балкани. У цiй державi панував демократичний лад.

Прокопiй Кесарiйський писав, що слов’янами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зiбрання i всi справи, добрi чи лихi, вони вирiшують спiльно. За часiв загальної небезпеки вони обирали правителя, авторитет якого визнавав весь народ. Маючи досить сильну вiйськову органiзацiю, анти, яких М.Грушевський вважав предками українського народу, вели успiшнi вiйни зi своїми сусiдами. Зокрема, вони завдали поразки готам у IV ст. й часом навiть погрожували  столицi  Вiзантiї –  Константинополю.  Проiснувавши близько кількох столiть, антська держава занепала у боротьбi з аварами.    Протягом VII ст. схiднi слов’яни зосереджувалися на правому березi Днiпра. Лiтопис «Повiсть временних лiт» дає такий огляд племен, що у VIII-IХ ст.

проживали на територiї сучасної України: поляни заселяли сучаснi Київщину i Канiвщину; древляни Схiдну Волинь; сiверяни – Днiпровське Лiвобережжя; уличi – Пiвденне Поднiпров’я i Побужжя; хорвати – Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) – Захiдну Волинь; тиверцi – над Днiстром.

Племена на територiї сучасної України займалися землеробством, скотарством, полюванням, риболовством; у них були розвиненi ремесла – гончарство, ткацтво, обробка залiза. Вони вели жваву торгiвлю зi своїми сусiдами i дальшими країнами. Економiчною основою схiднослов’янського суспiльства була родова власнiсть на землю, а кожна група населення входила до складу племенi.

Водночас у VIII-IX ст. розвиток суспiльних вiдносин у слов’ян визначався змiцненням господарської самостiйностi малих сiмей, якi перетворювалися на головний виробничий осередок.    Вiдносно високого рiвня розвитку досягли давнi слов’яни в iдеологiчнiй сферi. Вже в перших столiттях нової ери вони мали цiлiсну язичницьку мiфологiю й органiзованi форми культу. Провiдне мiсце в язичницькому пантеонi посiдали божества, пов’язанi з аграрним культом – Сварог, Даждьбог, Хорс, Велес та iн.

    Характерним для полiтичної органiзацiї схiдних слов’ян було утворення племiнних союзiв, якi в мiру свого змiцнення i консолiдацiї перетворювалися на об’єднання державного типу.

До найбiльших раннiх племiнних об’єднань вiдносяться полянське з осередком у Києвi, дулiбське i волинянське на територiї пiзнiшої

Волинської землi. Цi утворення стали важливим кроком на шляху до виникнення в IX ст. могутньої держави – Київської Русi.