Тема 4. Українська державність 1917-1920 pp.

1 Лютнева революція в Росії і розвиток політичних подій в Україні.

1. Українська Центральна Рада: боротьба за автономію.

2. Утворення УНР. Українсько-більшовицька війна.

4 Окупація України австро-німецькими військами. Падіння Центральної Ради.

5. Гетьманат Павла Скоропадського.

6 Директорія УНР. Закінчення громадянської війни в Україні.

7 Західноукраїнські землі в 1918-1919 роки.

2.1. Лютнева революція в Росії і розвиток політичних подій в Україні

Тривала війна негативно вплинула на стан промисловості, сільського господарства, транспорту. Промислові підприємства закривались, обсяг промислового виробництва скоротився на 50%, а в деяких галузях виробництва - навіть більше ніж на 75%.

Значно зменшилися обсяги зовнішньої торгівлі. Завмерли великі Чорноморські порти - Одеса, Херсон, Миколаїв. Залізниці ледь справлялися з військовими перевезеннями. Заводи та фабрики випускали переважно військову продукцію, а предмети широкого вжитку майже не вироблялись. Ринкові ціни на сільськогосподарську продукцію і товари першої необхідності швидко зростали при різкому зниженні купівельної спроможності населення. Ринок стрімко розвалювався. За роки війни національне багатство царської Росії скоротилось на 60%, порівняно з довоєнним 1913 роком.

Стало зрозумілим, що до затяжної війни, якою виявилась Перша світова, ні царський уряд, ні російська армія не були готові. На фронті відчувалась нестача гармат, гвинтівок, боєприпасів. Промисловість не могла задовольнити потреби фронту. В країні не вистачало вугілля, металу. Царська армія змушена була відступити з Галичини, Польщі, Прибалтики.

На кінець 1916 - початок 1917 років різко зменшилось видобування вугілля в Донбасі, була дезорганізована робота транспорту, поглибилась криза в усіх галузях виробництва. До цього ще додалась продовольча криза, спричинена скороченням сільськогосподарського виробництва. Село гостро відчувало нестачу робочої сили, результатом чого стало різке скорочення посівних площ. Підірвали виробничі сили селянського господарства також військові реквізиції, насамперед худоби.

Економічна криза тяжким ярмом лягла на плечі робітників і селян, призвела до падіння життєвого рівня і погіршення становища народних мас.

Стихійна хвиля народного невдоволення, спричинена економічними труднощами та пануючим безладдям у країні, швидко набирала силу і переросла в революцію. Перший сплеск робітничого руху відбувся в січні (9, або 22 за н.ст.) 1917 року, коли в багатьох містах царської Росії відбулися страйки і демонстрації в пам'ять річниці "кривавої неділі" 1905 року. Сама ж революція почалася з масових мітингів і зборів, організованих 23 лютого (8 березня) на честь міжнародного жіночого дня. Мітинги швидко переросли в страйки і заворушення, до робітників приєдналися солдати петроградського гарнізону. Загальнополітичний страйк переріс у повстання. Увечері 27 лютого повсталі в Петрограді утворили Петроградську Раду робітничих і солдатських депутатів на чолі з меншовиком М. Чхеїдзе. Того ж дня в Державній Думі, засідання якої з 26 лютого були призупинені царським указом, було утворено перехідний орган влади - Тимчасовий комітет Державної Думи на чолі з М. Родзянком. 2 березня, після зречення від престолу Миколи II, Тимчасовий комітет за домовленістю з Петроградською Радою сформував виконавчий орган влади - Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим. Цей уряд повинен був діяти до скликання Установчих зборів (їх передбачалося зібрати для прийняття нової Конституції та організації постійної влади в країні). Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду та прагнув збереїти контроль над усіма територіями імперії, в тому числі й над Україною.

Перемога Лютневої революції сприяла розвитку нової політичної ситуації на просторах колишньої імперії. Утворилось двовладдя - Тимчасовий уряд та Ради робітничих і солдатських депутатів. Формально влада знаходилася в руках Тимчасового уряду, до складу якого входили представники ліберально-буржуазних партій і один соціаліст - міністр юстиції О. Керенський. Основною опорою даного уряду на місцях, і зокрема в Україні, були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновники та інтелігенція. Тимчасовий уряд проводив політику продовження війни, виявляв неспроможність у вирішенні національного питання, зволікав з проведенням так очікуваних народними масами соціально-економічних реформ, а для заспокоєння народу давав щедрі обіцянки та пропонував чекати скликання установчих зборів. За розпорядженням Тимчасового уряду на місцях створювались комітети громадських організацій, призначались урядові комісари (замість губернаторів), на земських з'їздах обирались виконавчі губернські комітети.

Другою владою виступали створювані на місцях ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, засновниками яких були загальноросійські партії соціал-демократів і есерів. У середині 1917 року в Україні налічувалось 252 Ради. Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах - Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську та ін. Багатопартійні Ради спочатку очолювали переважно есери і меншовики, лідери яких підтримували тимчасовий уряд. Ради розпочали на місцях боротьбу з продовольчими труднощами, виступали за встановлення на підприємствах 8-годинного робочого дня тощо.

Події в Петрограді прискорили початок Української національно- демократичної революції. З самого її початку в Україні розгорнувся масовий рух за повернення їй державного суверенітету. 100-тисячна демонстрація в Києві проходила під гаслом "Автономію Україні!", "Вільна Україна у вільній Росії!", "Хай живе вільна Україна з гетьманом на чолі!". Але й Тимчасовий уряд, і російські політичні партії були проти відновлення Української держави.

До 3-5 березня на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації, влада перейшла до призначених Тимчасовим урядом губернських та повітових комісарів.

В умовах революції активізували свою діяльність різні політичні сили, політичні партії, утворювались різноманітні громадські організації.

Отже, як і в Петрограді, в Україні на місцях створювалися представницькі органи Тимчасового уряду, а також виникали альтернативні органи влади - Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, які, на відміну від Петроградської Ради, в Україні годі ще не відігравали провідної ролі і на владу не претендували.