Хронологічна таблиця

 

1928/ 29 – 1932/33 рр. – перший п’ятирічний план розвитку народного господарства.

1929 р. – остаточне згортання непу і перехід до форсованої індустріалізації та колективізації.

10-17 листопада – проголошення курсу на суцільну колективізацію;

1929 р. початок масового „розкуркулювання”.

28 січня-3 лютого – перший Конгрес українських націоналістів у 1929 р.Відні та створення Організації Українських Націоналістів (ОУН).

1930 р. – судовий процес над „Промисловою партією” („Промпартією”) в СРСР.

1932-1933 рр. – голодомор в Україні.

13 травня 1933 р. – самогубство видатного українського письменника М.Хвильового.

7 липня 1933 р. – самогубство народного комісара освіти УСРР М.Скрипника.

1933-1937 рр. – друга п’ятирічка.18-23 січня 1934 р. – перенесення столиці радянської України з Харкова до Києва.

18 серпня 1934 р. – прийняття СРСР до Ліги Націй.

24 листопада 1934 р. – смерть М.С.Грушевського у Кисловодську.

1 грудня 1934 р. – вбивство С.М.Кірова.

5 грудня 1936 р. – прийняття „сталінської” Конституції.

25-30 січня 1937 р. – прийняття нової Конституції УРСР.

1937-1938 рр. – період найбільшого розмаху сталінських репресії в СРСР.

 

Тема 8. Західноукраїнські землі в 1921-1939 рр.

План

1. Західноукраїнські землі в складі Польщі;

2. Українські землі в складі Румунії;

3. Українські землі в складі Чехослваччини

8.1. Західноукраїнські землі в складі Польщі

Після закінчення Першої світової війни рішенням Паризької мирної конференції, а також у відповідності з Ризьким мирним договором, Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся та Холмщина опинились у складі Польщі. Закарпаття приєднала до себе Чехословаччина, а Північну Буковину та Придунайські землі - Румунія. Опинившись у складі іноземних держав західноукраїнські землі в 20-30-ті роки стали об'єктами соціально- економічної експлуатації. Уряди цих країн не виконували взятих на себе обов'язків надати українському населенню такі самі права, які мали поляки, румуни, чехи та словаки. Нехтуючи рішенням Паризької конференції польський уряд так і не надав автономії Східній Галичині, а чехословацький уряд - Закарпатській Україні.

Дискримінаційна політика особливо чітко проявилась під час утворення органів місцевого самоврядування, керівників і членів яких призначали переважно з представників польської, чеської та румунської національностей. Українці практично були позбавлені можливості займати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади в армії тощо.

У 20-ті роки польський уряд почав активно проводити політику денаціоналізації та ополячення українського населення регіону. У 1924 році уряд Ю. Пілсудського прийняв закон про заборону використання української мови в державних установах. Згідно з реформою школи більшість українських шкіл перетворилась на "двомовні" зі значною перевагою польської мови. У 1923 році уряд заборонив вживати слова "українець", "український" - замість них пропонувалося використовувати відносно українського населення терміни "русин" і "руський". Таким чином, польський уряд проводив політику "інкорпорації", яка передбачала створення в майбутньому однонаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. Для реалізації цього плану на територію Східної Галичини, незважаючи на її аграрне перенаселення і хронічне безземелля селян, переселялись польські колоністи - "осадники", яким надавались кращі землі, фінансову допомогу. Це загострювало в краї міжнаціональні відносини і земельну проблему.

Польський уряд поділив країну на дві частини: "Польщу А" і "Польщу Б". До першої входили етнічні польські землі, до другої - західноукраїнські та західнобілоруські. Уряд виявляв турботу про розвиток промисловості в "Польщі А" і свідомо гальмував промислове будівництво в "Польщі Б".

Внаслідок такої політики в "Польщі А" сконцентрувалось понад 80% металообробної, електротехнічної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництва цегли, вапна і цукру. Там були зосереджена найбільша кількість водогонів, існувала найгустіша мережа залізниць і трамвайних колій, понад 80% друкарень, освітніх, культурних і лікувальних закладів.

Стан же галицьких підприємств красномовно свідчить про загальну колоніальну відсталість цих земель. 85% підприємств були дрібними, на кожному з них працювало менше ніж 20 осіб. Переважали галузі промисловості, які забезпечували високі прибутки без значних капіталовкладень: нафтовидобувна, деревообробна, харчова тощо. В економічному відношенні західноукраїнські та західнобілоруські землі перетворились на аграрно-сировинний придаток і ринок збуту Польщі.

Характерною рисою економіки західних регіонів України був її аграрний характер. Близько 80% українців - це селяни, більшість яких страждала від малоземелля. Національної буржуазії майже не було, робітничий клас був малочисельним (близько 4%). Провідну роль у громадсько-політичному житті відігравала інтелігенція, яка, на жаль, становила всього 1% від усього українського населення.

Постійним супутником життя трудящих усіх регіонів Західної України було безробіття. У період економічної кризи 1929-1933 років воно набуло небачених розмірів. У 1931-1932 роки кількість безробітних на Буковині досягла 50 тис. осіб, а в Закарпатті - 100 тис. Але й ті, хто мав роботу, жили в злиднях. Посилювалась експлуатація, зменшувалася заробітна плата.

Відсутність землі, неможливість знайти хоч яку-небудь роботу змушувала українське населення західноукраїнських земель шукати щастя в еміграції. За 1919-1939 роки більше ніж 190 тис. українців із західних регіонів емігрувало за кордон.

Колонізаторська і асиміляторська політика польської, чехословацької і румунської влад викликала рішучий опір українського народу. Українці проявляли своє невдоволення в різних формах, використовуючи легальні методи боротьби та збройні виступи. На початку 30-х років виступами протесту були охоплені майже всі райони Східної Галичини. Селяни нападали на польських поміщиків, громили і спалювали їх маєтки. У відповідь польський уряд провів масову кампанію "пацифікації" - приборкання. Загони міліції руйнували в селах українські читальні, конфісковували майно і продукти, проводили публічні розправи з повстанцями. Більше двох тисяч осіб було заарештовано і кинуто до в'язниць. Врешті-решт кампанія "пацифікації" отримала міжнародний резонанс, спричинила скандал, але становище західноукраїнського населення не поліпшилось.

Найбільш поширеною була легальна боротьба. У Східній Галичині українці створили 12 політичних партій. Загострення міжнаціональних конфліктів сприяло активізації їх діяльності. У Галичині найбільш впливовим було міжпартійне Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) під керівництвом Д. Левицького. Воно утворилось у 1925 році і виступало за досягнення Україною самостійності без використання терористичних методів. Це було об'єднання інтелектуальної еліти краю, яка виступала за демократичний розвиток української держави. Члени об'єднання контролювали численні українські фінансові, кооперативні і культурні установи. Партія користувалась підтримкою місцевого українського населення: на виборах вона отримала більшість українських мандатів у сеймі. У другій половині 30-х років керівництво УНДО поступово зблизилося з правлячими колами Польщі і пішло на компроміс. Об'єднання відмовило від боротьби за територіальну автономію краю, а уряд обіцяв припинити переслідування українських демократичних організацій, утиски православного духовенства, сприяти розширенню викладання української мови в початкових школах та гімназіях.

Соціалістичні концепції відстоювала Радикальна партія, яка в своїй програмі закликала до справедливого поділу землі між селянами, до обмеження приватної власності та до відокремлення церкви від держави. На чолі партії стояли Л. Бачинський та І. Макух.

Частина західних українців підтримувала ідею возз'єднання з Радянською Україною. Найбільш активно за це виступали західноукраїнські комуністи, які ще в 1919 році об'єднались у Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Але після насильницької колективізації та голоду в Україні ставлення до возз'єднання з УСРР стало досить негативним. Керівництво КПЗУ виступило проти репресивних дій Радянського уряду. Комінтерн, за прямими вказівками Сталіна, в 1938 році прийняв рішення про розпуск КПЗУ. Багато керівників західноукраїнських комуністів було знищено після того, як вони нелегально перебрались до СРСР.

Частина українського населення прийшла до розуміння, що в умовах, які склалися, досягти незалежності та соборності України легальними, демократичними методами неможливо. Це привело до зростання серед західних українців радикальних шляхів боротьби. У таких умовах в 1929 році у Відні на з'їзді Української військової організації та радикальних студентських груп була створена Організація українських націоналістів (ОУН). Її очолив полковник Євген Коновалець. ОУН ставила за мету утворення самостійної української держави, основу якої мала становити приватна власність і багатоукладна економіка. Для досягнення головної мети - утворення незалежної Української держави - виправдовувались і допускались усі засоби боротьби, навіть терор. У подальшому передбачалось встановлення національної диктатури на чолі з вождем.

Діяльність ОУН активізувалась після того, як її крайовим провідником у Галичині став Степан Бандера. Гучною акцією ОУН стало вбивство в 1934 році у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Парацького, що безпосередньо керував терористичними акціями проти українців. Учасники вбивства і крайові керівники ОУН були затримані і піддані суду. Найбільш відомими постатями на суді були С. Бандера та М. Лебедь - безпосередні організатори терористичного акту. Трьох підсудних засудили до смертної кари, яку пізніше замінили довічним ув'язненням, інші підсудні отримали різні терміни ув'язнення. Прагнучи привернути на свій бік якомога більше населення, ОУН активно діяла в усіх сферах життя, контролювала ряд молодіжних, студентських організацій, просвітницьких об'єднань, видавала газети, журнали, брошури. У своїй діяльності ОУН використовувала різні методи боротьби, але перевагу надавала терористичним актам, саботажу. Такі методи викликали рішучі протидії польського уряду.

Крім того, населення західноукраїнських земель було конфесійно неоднорідним. Українці в Польщі ділились на дві етнокультурні групи: українці Східної Галичини, українці Західної Волині, Полісся і Холмщини. Галичани були переважно греко-католиками. Українці Волині, Полісся і Холмщини (близько 2 млн. осіб) - переважно православні, які тривалий час проживали у складі Російської імперії. Використовуючи відмінності в конфесійній належності цих груп населення, польський уряд робив усе можливе, щоб поглибити розбіжності та посварити їх між собою.