Хронологія основних подій

1945, 26 червня – підписання Статуту Організації Об'єднаних Націй за участю Української РСР. 1945, 29 червня – підписання угоди між СРСР і Чехословаччиною про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. 1946-1947 – голод в Україні.

1947, 4 березня – звільнення М.Хрущова і обрання Л.Кагановича Першим секретарем ЦК КП(б)У.

1947. 1947, квітень- – операція "Вісла", депортація українського серпень населення із західних областей.

1948. 1948,січень – нове призначення М.Хрущова Першим секретарем ЦК КП(б)У.

1948. 1948,вересень – початок боротьби з генетикою як наукою.

1949, грудень – нове звільнення М.Хрущова з посади Першого секретаря ЦК КП(б)У і обрання на цю посаду Л.Мельникова.

1951,7 листопада – у Києві почав діяти перший в Україні телевізійний центр.

1953, 5 березня – помер Й. Сталін.

Тема 12 україна в умовах політичної та економічної лібералізації суспільства (1953-1064 рр.) План

1 Соціально-політичні процеси 50-х - початку 60-х років. Хрущовська «відлига».

2 Економічний розвиток України в 50-х - на початку 60-х років.

12.1 Соціально-політичні процеси 50-х - початку 60-х років. Хрущовська «відлига»

У березні 1953 року помер И.В.Сталін. У вищих ешелонах влади почалася боротьба за державні посади. У ході цієї боротьби укріплював свої позиції М.Хрущов. Готувався до захоплення влади і Л.Берія, але його було заарештовано в червні 1953 року і потім розстріляно (обставини його смерті і досьогодні вкриті таємницею),

У вересні 1953 року Першим секретарем ЦК КПРС став М. С. Хрущов, якого активно підтримували і на Україні. Прихід до влади Хрущова привів до зміни керівництва партійного керівництва на місцях.

В Україні почався процес українізації керівництва республіки. Першим секретарем ЦК КПУ став О.Кириченко, другим секретарем - М.Підгорний. І За часів сталінщини українці ніколи не були на чолі КП(б)У.

У 1954 році в Україні і в СРСР урочисто відзначили 300-річчя Переяславської угоди між Україною та Росією. У цьому ж році відбулась передача Кримської області від Російської Федерації Україні.

Видатною подією в суспільному житті СРСР став XX з'їзд КПРС, який проходив у лютому 1956 року. На з'їзді Хрущов виступив з однією з найбільш драматичних у радянській історії доповідей, яка до 1989 року в СРСР не була опублікована. У ній доповідач розкрив детальну, страхітливу картину сталінських злочинів і відповідальність за репресії тоталітарного режиму повністю були перекладені на Сталіна, хоча останній визнавався ^: вірним "ленінцем". Виступ Хрущова був, безумовно, актом особистої мужності та проявом політичної далекоглядності. У той же час його "таємна доповідь" фзначала початок процесу "десталінізації", який супроводжувався відчутними змінами в духовному житті суспільства. XX з'їзд КПРС поклав початок часткового реформування створеної в 30-40-х роках тоталітарної моделі суспільного ладу, відродження демократичних принципів у розвитку краГнйГПісля з'їзду послабшав тиск офіційної ідеології, що сприяло "відлизі'^ в культурному житті. Почалась підготовка до проведення широких і глибоких реформ у сфері економіки. Але сутність радянського тоталітарного режиму не зазнала змін.

Усе це, звичайно, не означало, що з тоталітарним режимом було покінчено остаточно, до його повного знищення було ще далеко, та це завдання М.Хрущов перед собою не ставив. Але атмосфера всеохоплюючого страху та хронічного паралічу суспільства, яка була за час сталінського керівництва, почала поступово змінюватись атмосферою "хрущовської відлиги". Припинились масові репресії, хоча боротьба з інакодумцями продовжувалась, почалась реабілітація незаконно репресованих партійних, державних працівників, діячів науки і культури. Були посмертно реабілітовані В.Затонський, Є.Квірінг, С.Косіор, П.Постишев, Ю.Коцюбинський, М.Куліш, маршали Радянського Союзу В.Блюхер, О.Єгоров, М.Тухачевський, командарми І.Уборевич і И.Якір.

Поштовх до конкретних дій дала Постанова ЦК КПРС від ЗО червня 1956 року "Про подолання культу особи та його наслідків". Було переглянуто основні справи репресованих у післявоєнний період. Тюремно-табірний режим став дещо м'якшим, німецькі військовополонені були"амнестовані, їм дозволили повернутись до Німеччини (НДР). Амністію отримали більшість членів ОУН та вояків УПА. До 1957 року в Україну повернулись 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українських націоналістів.

З вулиць та майданів зникли портрети, бюсти та пам'ятники Сталіну.

Українці включились у процес "демократизації" досить активно. Якраз у цей період в Україні виникли і стали активно діяти численні науково- технічні товариства, інститути та університети поширення передового виробничого досвіду, науково-технічного процесу, товариства винахідників і раціоналізаторів та багато інших. В Україні розпочався процес часткової лібералізації громадсько-політичного життя.

Нове дихання отримав український національний рух. Особливо активно включились у процес десталінізації діячі культури. І з самого початку "відлиги", і пізніше головною турботою їх було сумне становище української мови в Україні. Інтелігенція, студенти, навіть партійні працівники наполегливо відстоювали тезу: "особливий статус" російської мови в СРСР не повинен приводити до дискримінації української в Україні. Звучали вимоги про захист української мови і про її широке використання в освіті та офіційних установах.

Болючим залишалось і питання про стан української науки. Історики виступали проти жорстокого ідеологічного контролю з боку Москви, який, за їх твердженням, призвів до "збіднення історії" України. Характерними рисами цього збіднення були провінціалізм, рабське слідування партійним"рекомендаціям", перебільшення ролі і значення зв'язків з Росією при одночасному зневаженні "української історичної специфіки". На тлі цих вимог; в українській історичній науці відбувались позитивні зміни. У (957)році українські історики отримали дозвіл на випуск власного часопису - "Український історичний журнал". Через два роки з'явились перші томи "Української Радянської Енциклопедії", у відповідь на випуск українською західною діаспрою Енциклопедії українознавства за редакцією В.Кубійовича. За ними пішли публікації: "Історія українського мистецтва", "Історія міст і сіл України". Таких видань не було в Росії. Короткий період ревізії політики сталінізму інтелігенція України використала для реалізації своїх національних прагнень. Зросла її національна свідомість, духовність, творча активність. Вийшли в світ історичні романи, в яких змальовувалась боротьба українського народу за незалежність. Це романи Н.Рибака "Переяславська Рада", А.Хижняка "Данило Галицький", С.Скляренка "Святослав" та "Володимир", П.Панча "Гомоніла Україна", численні романи про безсмертний подвиг українського народу у Великій Вітчизняній війні. Відбувались якісні зміни в мистецтві, театрі, кінематографії, науці.

Прагнучи підняти рівень української науки і таким чином підвищити авторитет національної культури, інтелігенція зосередила свою увагу не лише на традиційних гуманітарних дисциплінах, а й вимагала створити в республіці умови для розвитку нових напрямів наукового пошуку, таких як ядерні дослідження та кібернетика. У 1957 році в Києві було створено комп'ютерний центр, який у 1962 році було перетворено в Інститут кібернетики Академії наук УРСР. Незабаром цей науковий заклад став загальносоюзним лідером у цьому напрямі. Розширювались дослідження в галузі фізики, розроблялись нові методи квантової теорії, проводились наукові дослідження в галузі селекції. Колектив українського науково- дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних наукових матеріалів АН УРСР у 1961 році одержав перші штучні алмази. Україна залишалась центром науки в галузі електрозварювання, яку очолював академік Патон. Українську школу біохіміків очолював академік О.Палладін. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність лікар-хірург М.Амосов.

Українські вчені та інженери брали активну участь у розробленні та запуску перших штучних супутників Землі та першого польоту людини в космос. Генеральний конструктор космічних ракет С.Корольов — родом з України.

У цей же час почали з'являтися україномовні журнали із суспільних та природознавчих наук. Українська інтелектуальна еліта прагнула всебічного розвитку наукових знань, спираючись на українську, а не на російську мову.

Таким чином, цей період увійшов в історію під назвою "відлиги", епоха шістдесятників. Молоде покоління заявило про себе в прозі, поезії, кінематографії. На ниві літератури виділялись такі відомі митці, як В.Симоненко, Л.Костенко, В.Коротич, І.Драч. В.Стус, С.Параджанов. М.Рильський став ініціатором видання творів українських письменників, що були репресовані в 30-ті роки, літературний доробок яких знаходився у спецсховищах і був вилучений з бібліотек. Частина цих творів була перевидана. Завдяки його зусиллям були реабілітовані посмертно цілий ряд українських діячів культури, що загинули в застінках сталінських в'язниць та у таборах ГУЛАГу. М.Рильський вважав, що той, хто не поважає видатних представників власного народу, сам не гідний поваги. Багато уваги М.Рильський приділяв також вихованню молодих українських поетів, піклувався про культуру рідної мови. "Шістдесятники" виступали за оновлення радянського суспільства, відродження української мови та культури, зростання національної самосвідомості українців, відстоювали ідеї гуманізму.

Спроби "десталінізації" суспільства, реабілітація культурних діячів України сприяли зростанню політичної активності та національної самосвідомості молоді, особливо творчої, яка все частіше виявляла критичне ставлення до комуністичного режиму. Зростав інтерес до західної культури. У творах українських митців усе частіше звучав протест проти тоталітаризму, вони висували вимоги забезпечити українцям свободу духовного розвитку. У кінці 50-х років новим явищем у суспільно- політичному житті став дисидентський рух. В Україні дисиденти створили підпільні організації: "Об'єднану партію звільнення України" в Станіславі, "Український національний комітет" у Львові, "Український робітничо- селянський союз", який очолили Л.Лук'яненко та І.Кандиба.

У 1961 році Хрущов розпочав новий етап десталінізації, піком якого стало винесення тіла Сталіна з Мавзолею. По всій країні почали знімати пам'ятники "батька народів", з бібліотек стали вилучати твори И.Сталіна.

Але період "хрущовської відлиги" продовжувався недовго і був досить обмежений. Партійне керівництво не наважувалось ліквідувати тотальну владу як основу політичного режиму, виявити причини формування цього режиму особистої влади та культу особи И.Сталіна. Політичні репресії та інші порушення "соціалістичної законності" пов'язувались лише зі зловживаннями владою особисто Сталіним і його найближчим оточенням і аж ніяк - з діяльністю правлячої Комуністичної партії взагалі. Процесу демократизації суспільства і культури заважали також обмеженість і непослідовність політики М.Хрущова і його оточення, "залишковий принцип" фінансування соціально-культурної сфери, що особливо гостро відчувалось в Україні.

Сам М.Хрущов, навіть здійснюючи свої реформи, націлені на демократизацію суспільства, так і не зміг остаточно звільнитися від психології керівника, вихованого тоталітарною системою. Як він пізніше згадував, у керівництві йшли на "десталінізацію" і одночасно з цим побоювались її, а тому стримували процес оновлення, обмежували, адміністративно регулювали його.

Не дивлячись на деяку ліберізацію в галузі національної культури, М.Хрущов у своїй діяльності дотримувався основ традиційної російської національної політики. Це яскраво продемонструвала реформа освіти 1958 року, яка давала право батькам обирати для своїх дітей мову навчання (до 1958 року учні забов'язані були вивчати обов'язково свою рідну мову так само, як і російську). Після освітньої реформи будь-хто в Україні міг отримати освіту, не вивчаючи українську мову і взагалі не володіючи нею. Враховуючи існування суттєвих формальних і неформальних умов, за якими вивчення російської мови було обов'язковим, можна було чекати (на це влада розраховувала), що деякі (і немало) батьки не схочуть примушувати своїх дітей вивчати ще одну, хай навіть рідну мову. Русифікація України проводилась під гаслом "зближення і злиття націй". У процесі розвитку вищої школи на початку 1955 року було створено міністерство вищої освіти України.

У лютому 1963 року в Києві відбулась наукова конференція з питань культури української мови. Обговорювалась проблема існуючих обмежень використання української мови. У результаті свідомої політики Москви, метою якої була русифікація неросійських народів, насамперед, українців та білорусів, і потурання цій політиці з боку партійної номенклатури республіки в Україні почала зменшуватись кількість газет, журналів і книжок, які видавались українською мовою, на російську мову переводилось телебачення та радіомовлення.

У квітні 1959 року на основі загальносоюзного в Україні був прийнятий Закон "Про зміцнення зв'язків школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в УРСР". Ним передбачалось запровадження обов'язкової восьмирічної освіти, "політехнізація" освіти, зв'язок школи з виробництвом, а також посилення русифікації в освіті.

Уряд проводив реформу вищої та середньої спеціальної освіти, значні кошти виділялись на зміцнення їх матеріально-технічної бази. В результаті в Україні значно збільшилась кількість професійно-технічних училищ, отримала значний розвиток система вечірньої і заочної освіти. На селі почали створюватись навчальні комплекси, які готували кадри механізаторів, водіїв, електриків, майстрів для твариницьких комплексів тощо.

Врешті-решт тимчасова "відлига" другої половини 50-х - першої половини 60-х років не принесла суттєвих змін у політичне життя країни, а з середини 60-х років демократичні перетворення почали гальмуватися, а потім остаточно зупинилися. Посилилось гоніння на "інакомислячих". Це пов'язано з усуненням від влади в жовтні 1964 року М.Хрущова та повернення до влади "неосталіністів". У січні 1966 року відбувся судовий процес над письменниками О.Синявським і Ю.Данієлем. У 1968 році почалась кампанія проти редколегії журналу "Новый мир" та його редактора О.Твардовського. За публікацію за кордоном книги про "культ особи" Сталіна виключили з партії відомого історика Роя Медведева, виключили з Союзу письменників СРСР О.Солженіцина. Почались політичні переслідування академіка Андрія Сахарова тощо.

У 60-ті роки зароджується нова форма боротьби за національні, політичні та культурні права - рух опору. Члени руху використовували здебільшого публічні методи боротьби: петиції, демонстрації, маніфестації протесту. Крім того, вони розповсюджували самовидавницьку літературу організовували страйки, створювали нелегальні політичні організації.