1.2 Утворення політичних партій і рухів

Період кінця XIX - початку XX ст. характеризувався піднесенням національного, ліберально-демократичного та революційного рухів.

Активізація політичної діяльності ліберальної української буржуазії була спричинена її невдоволенням своїм становищем і правами в Російській імперії, прагненням реформ. Ліберально-демократичний рух України мав чітко окреслений опозиційний характер і розвивався головним чином у рамках земських установ. За своїм соціальним складом цей рух був неоднорідним. Його активними учасниками були представники ліберальної буржуазії, поміщики, агрономи, землеміри та вчителі. Ліберали добивались розширення прав земств, надання політичних свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків у законодавстві, заборони тілесних покарань як феодального пережитку, що ганьбило країну, скликання загальноросійських Установчих зборів для розробки конституції, допущення української мови в сферу освіти, культури та державних закладів. Для досягнення своїх планів ліберали користувались виключно легальними формами боротьби: писали петиції та звернення до царя та уряду. Методи діяльності були різними: з'їзди, літературна діяльність, випуск газет тощо.

Національно-ліберальний рух в Україні в цілому не мав масового характеру. Ліберальна і демократична інтелігенція не змогла привернути на свій бік селян та робітників, які вели боротьбу за свої класові інтереси. Найбільш сильним і впливовим в Україні був ліберальний рух на Чернігівщині, Полтавщині і Харківщині.

Поряд з культурно-просвітницькою діяльністю в українському національно-визвольному русі на початку XX ст. почали утворюватися справжні політичні організації. Виникли перші партії, що діяли в різних регіонах України і виступали від імені тих чи інших соціальних верств українського населення.

Наприкінці 1899 року з ініціативи університетського громадівського гуртка в Харкові, яким керував Д. Антонович, було створено Революційну Українську партію (РУП). Своєю метою вона ставила створення політично незалежної України. У програмних документах цієї партії підкреслювався аграрний характер української нації і головною рушійною силою майбутньої революції називалося селянство. У своїй діяльності РУП опиралась на студентів, семінаристів, вчителів, інших представників української інтелігенції, робітників ряду підприємств. На першому етапі свого існування РУП об'єднала практично всіх радикально налаштованих представників української інтелігенції.

Програмний документ партії - брошура "Самостійна Україна" - була написана харківським адвокатом Миколою Міхновським і видана в 1900 році у Львові. Головне гасло цієї програми - "Україна - для українців". Від нього незабаром більшість діячів РУП відмовились у зв'язку з її "націоналістичними тенденціями".

РУП не вдалося знайти широкої підтримки в масах. Її місцеві організації гуртковою типу були малочисельні та слабко пов'язані одна з одною. Через неоднорідність соціального складу партія так і не змогла прийняти програму та статут. Найбільш діяльною виявилась соціал-демократична течія, яка зробила ставку на робітничий клас і віддавала перевагу автономії, а не самостійності України.

І з'їзд РУП відбувся в грудні 1902 року в Києві. У тому ж році від РУП відкололась група під проводом адвоката М. Міхновського, а в 1903 ропі - група Б. Ярошевського. Перша перетворилася згодом в Українську Народну партію (УНП), а друга проголосила себе Українською Соціалістичною партією (УСП). Обидві партії в умовах наростання революційної хвилі прийшли до занепаду.

У 1904 році, під час спроби провести у Львові свій II з'їзд, РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом М. Меленевського на початку 1905 року утворили Українську соціал-демократичну спілку (Спілку). Програма "Спілки" з основних питань стратегії й тактики збігалася з поглядами поміркованих членів РСДРП, за якими закріпилась назва "меншовики". "Спілка" злилася з меншовицькими організаціями на правах автономної обласної організації, яка мала працювати з робітниками, що розмовляли українською мовою. В часи революції 1905-1907 років чисельність "Спілки" досягла 6 тис. членів. Це була найбільш чисельна політична партія в Україні. Особливою підтримкою вона користувалась серед залізничників і сільськогосподарських робітників.

Інша частина РУП, у керівному ядрі якої були Винниченко, С. Петлюра та М. Порш, у грудні 1903 року утворили Українську Соціал-Демократичну Робітничу партію (УСДРП). Восени 1904 року виникла Українська демократична партія (УДП) на чолі з А. Потоцьким та Є. Чикаленком. За соціальним складом і поглядами українські демократи в той час були близькими до російської партії конституційних демократів (кадетів). Пізніше від неї відокремилась Українська радикальна партія (УРП) на чолі з письменниками Б. Грінченком, Єфремовим, Д. Дорошенком. Обидві партії виступали за конституційну монархію в Росії з загальнодержавним парламентом та окремим українським сеймом, за надання широких автономних прав Україні, за проведення нової земельної реформи. Серед програмних вимог українських демократів слід назвати: впровадження української мови в усіх освітніх і державних структурах, надання політичних свобод (свободи слова, друку, зборів, об'єднань, страйків), ліквідація станового поділу населення, відокремлення церкви від держави, передача державних, монастирських та удільних земель у розпорядження крайових установ, восьмигодинний робочий день, державне страхування, охорона праці, передача капіталістичних підприємств у крайову власність з подальшою передачею їх під контроль робітників. У грудні 1906 році ці партії об'єднались у єдину Українську радикально-демократичну партію. До Ради партії увійшли Б. Грінчснко, С. Єфрсмов, Ф. Матушевський, М. Левицький, Є. Чикаленко. Як пізніше визнавав Є. Чикаленко, його партія не мала великого успіху в українському суспільстві.

Політичні партії створювались і в західній Україні. У 1890 році з ініціативи 1. Франка та М. Павлика в Галичині було засновано Українсько- Руську радикальну партію. Головна вимога партії - надання селянам якомога більше землі без викупу. Партія видавала для селян газети "Хлібороб" та "Громада". Великої уваги радикали надавали пропагандистській роботі в народних читальнях, завоюванню громадянських свобод.

У 1896 році виникла Буковинська організація соціал-демократів, яка увійшла до складу Австрійської соціал-демократичної партії. У 1899 році утворилася соціал-демократична партія в Галичині.

Як і на сході України, разом з ліворадикальними політичними партіями на західноукраїнських землях поступово формувались і буржуазні партії. Основною партією цього напряму в Галичині стала заснована в 1899 році Національно-демократична партія, яка виступала за автономію Галичини в складі Австро-Угорщини. На Буковині партія з аналогічною назвою та програмою з'явилась лише в 1907 році, проте вона досить швидко привернула до себе симпатії багатьох людей. У 1906 році сформувалась Радикальна партія. Правими партіями, що виявляли повну лояльність Австро-Угорщині і католицькій церкві, були "Русько-католицький союз" і Руська народна партія.

Досить впливовим у краї був і москвофільський рух, що орієнтувався на Російську імперію. Організації москвофілів діяли в Галичині, Буковині і в Закарпатті.

Якщо в Східній Україні національні партії виникали і розвивались під впливом і в безпосередньому зв'язку із загальноросійським політичним рухом і відбивали "російську" дійсність, то в Західній Україні вони стали складовою частиною політичних процесів, які відбувались в Австро-Угорщині.

Національні партії Східної України були набагато слабкішими, ніж загальноросійські, не такими масовими та впливовими. Слабкість національних партій свідчила про невисоку організованість власних політичних кіл, які представляли основні соціальні групи населення українського суспільства. Місцеві поміщики, наприклад, взагалі не створили своєї політичної організації. Більшість із них підтримували російських чорносотенців і стояли на позиціях монархізму.

Серед загальноросійських партій, які діяли в Україні, найбільш впливовою була Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка виникла на межі XIX і XX ст. У промислових регіонах України діяла широка мережа соціал-демократичних організацій і гуртків.

Програма партії ґрунтувалась на вченні Карла Маркса. Сама партія прагнула стати виразником інтересів класу промислового пролетаріату, що невпинно зростав і набирав силу. РСДРП, формально заснована в 1898 році, на II з'їзді в 1903 році розділилась на дві фракції - більшовиків і меншовиків. Різниця між ними була в тактиці. На II з'їзді була прийнята І програма РСДРП, яка складалася з двох частин: програми-мінімум і програми-максимум. Програма-мінімум визначала найближчі завдання партії на етапі буржуазно-демократичної революції: у сфері політичних перетворень - ліквідацію самодержавства і встановлення демократичної республіки; в робітничому питанні - 8-годинний робочий день; у селянському - повернення селянам "відрізків" землі, відміна викупних платежів. Програма-максимум передбачала встановлення диктатури пролетаріату і, таким чином, перетворювала партію в радикальну і, навіть, екстремістську організацію. Така мета виключала поступки і компроміси, співробітництво з представниками інших громадських і політичних організацій. Лідерами партії РСДРП в Україні були М. Скрипник, Г. Петровський, Артем (Сергеев).

В Україні в 1907 році нараховувалось 494 тис. більшовиків і до 10 тис. меншовиків. Напередодні Першої світової війни партійні групи і організації цієї партії діяли більше ніж у 50 населених пунктах і мали значний вилив на робітників заводів і фабрик.

У 1901 році виникла партія соціалістів-революціонерів (есерів). Вона об'єднала тих, хто вважав себе нащадками революційних народників. Головним завданням члени партії вважали революціоналізацію селянства. Очолив партію В. Чернов. Головна програмна вимога - передача всієї землі тим, хто її обробляє, соціалізація землі, тобто ліквідація приватної власності на землю і передача її в користування общинам. Есери виступали за повалення самодержавства. Крім організаційної та ідеологічної роботи, есери широко застосовували тактику індивідуального терору щодо царського чиновництва. Для організації і здійснення терористичних актів есери створили "Бойову організацію". За 1902-1914 років есери вбили 1200 представників влади. Соціальний склад партії був дуже строкатий, що створювало певні труднощі в розробці єдиної програми і призводило до розколів і утворенню нових неонародницьких партій як правого, так і лівого напрямів. Осередки цієї партії діяли в усіх українських губерніях. Відомим діячем есерівської партії в Україні був В. Дорошенко.

Усього в Російській імперії існувало близько десяти різних соціалістичних і дрібнобуржуазних партій. До цього типу організацій можна віднести партію анархістів, яка також користувалась певним впливом і мала свої відділки, особливо значні на Півдні України. Вона також займалась проведенням терористичних актів. Якраз у Катеринославський губернії почав свою політичну діяльність Нестор Махно - відомий анархіст і "батько" повстанської селянської армії в роки громадянської війни.

Буржуазія і поміщики в той час ще не відчували потреби мати свої політичні партії.

На початку XX ст. революційний рух охопив різні класи і верстви населення. Складне внутрішньополітичне становище в Російський імперії посилила війна з Японією, яка розпочалась у січні 1904 року. Після цілої низки важких поразок на суші та на морі Росія в 1905 році уклала з Японією мир у місті Портсмуті (США), поступившись південною частиною острова Сахалін. Незважаючи на порівняно незначні територіальні втрати, війна остаточно підірвала авторитет самодержавної влади в Росії.