6.3 Соціально-економічні перетворення в Україні на основі непу

Після закінчення громадянської війни Україна переживала глибоку економічну, політичну та внутрішньопартійну кризу. Економічна криза скоріше нагадувала економічну катастрофу. Сім років майже безперервної війни призвели до значних матеріальних збитків. Загальні втрати народного господарства становили майже 70 млрд. золотих карбованців. Не працювали промислові підприємства, усі галузі народного господарства переживали занепад. Обсяг продукції металургії становив усього 5% від рівня 1913 року. З 57 доменних печей в 1921 році діяла тільки одна (у Єнакієвому), практично припинився видобуток залізної руди, видобуток вугілля скоротився до 12 млн. пудів і становив приблизно 22% від довоєнного рівня. Чавуну виплавлялося 0,48%, сталі - 1,7%, прокату - 1,8% порівняно з 1913 роком. У глибокому занепаді перебували транспорт, а також легка та харчова промисловість, де об'єми виробництва продукції значно впали і складали по виробництву цукру 5%, а тканини - 28,9% порівняно з довоєнними показниками. Особливо тяжкий стан розрухи переживав залізничний транспорт. На території України в роки війни було повністю знищено близько 4 тис. км і частково зруйновано понад 2 тис. км залізничного полотна, виведено з ладу майже весь рухомий склад залізниць. Руїна на транспорті привела до ізоляції найважливіших промислових регіонів України, особливо Донбасу, від інших районів країни.

У кризовому стані знаходилось і сільське господарство. За роки війни значно скоротилось поголів'я худоби, в тому числі робочої. Майже повністю був відсутній сільськогосподарський інвентар. Внаслідок цього різко скоротились посівні площі (майже на 20% від довоєнного рівня) та погіршилась якість обробки землі, яку до того ж нічим було підживлювати з причини повної відсутності добрив. Як наслідок - значне^ більше ніж у п'ять разів, падіння валового збору зернових в порівняно з 1913 роком. До того ж посуха та неврожай 1921 року загострили ситуацію в сільському господарстві України до вкрай катастрофічної.

Економічні труднощі посилювались повним розвалом фінансової системи. До літа 1921 року емісія збільшила грошову масу порівняно з листопадом 1917 року в 60 разів, а ціни до 1923 року зросли в 7200 разів. Це був результат слідування держави у фінансовій сфері згідно з формулою наркома фінансів Радянської Росії І. Гуковського, який у травні 1918 року заявив про те, що існуванню фінансів у соціалістичному суспільстві немає місця.

Значну небезпеку для Радянської влади містила і політична криза, що охопила країну і саму більшовицьку партію.

Революція і громадянська війна призвели до нової розстановки політичних сил у країні. Поміщики і велика буржуазія після поразки в громадянській війні опинились в еміграції. Втрати на фронті і післявоєнна розруха значно ослабили робітничий клас - опору більшовиків. Його кількість в Україні значно зменшилась. Обвально зростало безробіття, що штовхало робітників шукати порятунку від голоду на селі. Якщо в 1917 році в українській промисловості було зайнято 942,3 тис. робітників, то до літа 1921 року їх кількість скоротилася до 260 тис., тобто на 27,6%.

Формування більшовицького режиму в Україні Установлення радянської влади в Україні розпочалося наприкінці листопада 1918 р., коли на території РСФРР було сформовано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Опублікований 29 листопада Маніфест уряду проголосив відновлення влади рад в Україні. 6 січня 1919 р. спеціальним рішенням уряду стара назва держави, прийнята наприкінці 1917 - на початку 1918 р. - Українська Народна Республіка, -була замінена на нову. Відтепер і до прийняття Конституції 1937 р. офіційною назвою радянської України стала Українська Соціалістична Радянська Республіка - УСРР. Радянська Росія - РСФРР - була для більшовиків, які здійснювали перетворення державного і суспільно-політичного ладу України, взірцем. Багато з них свого часу працювали в центральних районах Росії. За вказівками ЦК РКП(б) і В. Леніна їх сотнями направляли в Україну для налагодження апарату радянської влади, здійснення соціально-економічних і політичних перетворень. Ці завдання вони виконували згідно з набутим у РСФРР досвідом. 29 січня 1919 р. було прийняте рішення: Тимчасовий робітничо-селянський уряд України перейменовувався в Раду Народних Комісарів, відділи стали називатися народними комісаріатами. В реорганізованому уряді, за пропозицією В. Леніна, Головою Раднаркому і наркомом іноземних справ став авторитетний у керівництві РКП(б) професійний революціонер X. Раковський, болгарин, виходець із Румунії. Більшість членів уряду становили росіяни та євреї, українців серед вищих чиновників була незначна кількість. Створювалися органи придушення опору противників радянської влади - Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), народні суди і революційні трибунали, робітничо-селянська міліція. Головною в системі каральних органів була ВУНК, очолювана Ісааком Шварцем, якого з 2 квітня 1919р. заступив відряджений з Москви латиш Мартин Лаціс. Одночасно відбувалося формування місцевих органів влади. Через невизначеність обставин більшовики не наважилися на вибори до рад. Натомість були створені надзвичайні органи влади - революційні й військово-революційні комітети. Кандидатів до них підбирали більшовицькі комітети й військові власті. У сільській місцевості за прикладом Росії формувалися ще й комітети бідноти. Цим органам передавалася вся повнота влади аж до створення на всій території України системи рад. Комбіди розглядались як опорні пункти більшовиків на селі, знаряддя у боротьбі із заможними верствами селянства. Таким чином, як і в 1918 р., більшовики не поспішали передавати владу виборним органам - радам. Політичний курс більшовиків у 1919 р. «Воєнний комунізм» Подібна метаморфоза відбувалася також із гаслами «Фабрики - робітникам!», «Земля -селянам!», з якими більшовики звернулися до мас 29 листопада 1918 р. в своєму маніфесті, оприлюдненому в Суджі. Ці привабливі для робітників і селян гасла допомогли більшовикам установити контроль над Україною. Але досить скоро виявилося, що справжні наміри представників цієї партії в Україні істотно розходяться зі змістом Маніфесту. III з'їзд КП(б)У, який відбувся на початку березня 1919 р., проголосив курс на «швидке, рішуче і тверде здійснення економічної диктатури пролетаріату (експропріація капіталістів і поміщиків, передача всіх засобів виробництва і товарообігу у власність Радянської держави, суворий облік, введення трудової дисципліни...)». Йшлося про насильницьку ломку існуючої в Україні економічної системи, яка грунтувалася на товарно-грошових відносинах. Замість неї планувалося ввести прямий (без посередництва грошей) продуктообмін, здійснення якого покладалося на державних чиновників. Саме чиновники, а не об'єктивні ринкові закони попиту й пропозиції диктували, від кого, кому, що і в якій кількості передавати для споживання, що і скільки виробляти. В уявленні багатьох більшовиків, як рядових, так і вищих керівників, це наближало їх до комунізму - найдосконалішого суспільства, раю для трудящих. Більшовики відкидали суспільні реформи й еволюцію як прояв опортунізму, угодовства щодо капіталістів і поміщиків. Досягнення свого ідеалу вони пов'язували з революцією, яку ще К. Маркс називав «повитухою історії». Лише на початку 20-х років, коли стало очевидним, що спроба безпосереднього переходу до комунізму обернулася повним крахом економіки, кривавою війною і загрожує самому існуванню більшовизму, почався перегляд попереднього курсу. Від спроб введення комунізму на деякий час відмовились, а те, що відбувалося в попередні роки, почали пояснювати як вимушену, викликану обставинами воєнного часу політику. Внутрішня контрреволюція та іноземна воєнна інтервенція змусили радянську владу взяти під контроль виробництво та розподіл і підпорядкувати їх завданням оборони - так стали пояснювати в радянській історіографії політичний курс 1918-1920 рр. Саме тоді з'явилося поняття «воєнний комунізм». «Воєнний комунізм» оголошувався наслідком громадянської війни, а те, що саме розгорнуте більшовиками насильство в економічній, політичній і соціальній сферах викликало масовий опір населення, який переріс у жорстоку міжусобну війну, замовчувалося. Орієнтуючись на введення в Україні комуністичних порядків, III з'їзд КП(б)У виходив з переконання про неминучість світової революції і швидкої перемоги більшовизму в світі. Ці ілюзії визначили, зокрема, його рішення щодо національних соціалістів: більшість делегатів відмовилася від співробітництва з українськими есерами, Бундом та іншими соціалістичними партіями. На думку більшовиків, сприяння Заходу допомогло б розв'язати всі завдання революції і без таких «ненадійних» союзників. Інша важлива причина полягала у великодержавному курсі керівництва КП(б)У в Україні, відвертому ігноруванні ним української мови, національної культури. Голова РНК УСРР X. Раковський неодноразово виступав проти впровадження в школі української мови. «Декретування української мови як державної - справа реакційна», — заявляв він. Від голови уряду не відставали й чиновники. Керівник поштової служби: УСРР дав своїм підлеглим таке розпорядження: «Все діловодство й службові зносини вести тільки російською мовою». Послідовними противниками цієї політики були українські національні партії. Ось чому більшовики прагнули тримати їх якомога далі від владних структур.

Аграрна політика Одним із найважливіших своїх завдань в Україні більшовики оголосили вирішення аграрного питання. Уряд УСРР конфіскував нетрудові землеволодіння - поміщицькі, удільні, монастирські, церковні та інші. Але далеко не всі вони перейшли в безплатне користування безземельних і малоземельних селян. Значну частину поміщицьких господарств, які мали агрокультурну цінність та були високопродуктивними економіями, залишили у підпорядкуванні державних органів. Загалом було оголошено про конфіскацію 14,5 млн десятин землі. Лише частину її одержала селянська біднота - дещо більше 5 млн десятин найменш родючих і придатних до господарювання земель. Приблизно 2,5 млн десятин залишалися для радгоспів, належали цукровим, винокурним, кінним та іншим господарствам і також не підлягали поділу. Це були найпродуктивніші, найродючіші земельні площі. Решта 7 млн десятин вважалася лишками земель заможного селянства. Їх також передбачалося передати для поділу, але в умовах 1919 р. цього не встигли зробити. Одержані землі не задовольнили запитів селянства. Їх було надто мало. До того ж часто обов'язковою умовою наділення землею власті ставили перехід до колективного її обробітку, організацію артілей і комун. На літо було створено близько 500 колективних господарств. Рідко коли вони виникали в результаті вільного волевиявлення хліборобів. У цілому аграрна політика більшовиків у 1919 р. не виправдала сподівань трудового селянства. Воно відчувало себе ошуканим. Своє майбутнє селянство пов'язувало не з колективним і радянським господарством, які вводилися силою, а з індивідуальним. Продовольча диктатура На принципах «воєнного комунізму» будувалася в 1919 р. і продовольча справа в Україні. Як і в Радянській Росії, на території України оголошувалася державна монополія на найважливіші продовольчі товари -хліб, цукор, чай, сіль. Цими продуктами розпоряджалися лише державні органи. Вводилася продовольча розкладка: все зерно, крім: необхідного мінімуму (посівний фонд, хліб для харчування членів сім'ї і фураж), селяни повинні були здавати державі за встановленими нею цінами. На практиці ж часто-густо забирали майже весь хліб без будь-якого відшкодування. Заборонялася також приватна торгівля продуктами харчування. Все це були елементи продовольчої диктатури, встановленої в Україні 12 квітня 1919 р. декретом ВУЦВК. На родний комісаріат продовольства УСРР оголошувався єдиним органом, який мав право заготовляти і розподіляти продовольчі товари. Розподіл відбувався за «класовим принципом»: більше - вищим чиновникам апарату, червоноармій-цям, робітникам воєнних підприємств, майже нічого - так званим «нетрудовим елементам» і членам їхніх сімей. Продовольчі органи, які формувались і дислокувалися здебільшого в містах, у проведенні хлібозаготівель спиралися на сільську бідноту і робітничі продовольчі загони. Ці загони формувалися у великих промислових центрах України та Росії. Російські міста особливо відчували гостру потребу в продуктах харчування. Без українського хліба утримати під своїм контролем Росію більшовики були не в змозі. Хлібозаготівля в Україні відбувалася з величезними труднощами. План продрозкладки на 1919 р. передбачав 139 млн пудів, а заготовлено було близько 10,5 млн пудів хліба та мало не 4 млн пудів інших продуктів. Селянство чинило впертий опір заготівлям, і хліб, як правило, доводилося брати силою. Нарком продовольства УСРР О. Шліхтер визнавав, що кожний заготовлений пуд хліба «був окроплений кров'ю». Антибільшовицький опір в Україні Політика радянської влади в Україні в 1919 р. справила гнітюче враження на населення республіки. Людей не влаштовували більшовицькі експерименти в економічному, політичному, культурному житті, політика «воєнного комунізму», проти якої виступали всі соціалістичні партії, що діяли в Україні. Незадоволення охопило не лише заможні верстви, а й середняків, національну інтелігенцію. Останню особливо обурювали численні прояви великодержавного шовінізму з боку багатьох сановних членів більшовицької партії і радянських працівників, військових. Антибільшовицькі настрої наростали і в місті, і в робітничих кварталах. У листі до секретаріату ЦК РКП(б) від 3 квітня 1919 р. один з керівників Компартії України Ф. Сергєєв (Артем) так характеризував становище в Харкові: «На найміцніших заводах, де не було або майже не було меншовиків, куди вони не могли появлятися, їх тепер слухають з увагою і завзято аплодують». В іншому документі, таємному звіті політвідділу Вищої військової інспекції Червоної армії про становище в Катеринославській губернії в березні 1919 р., йшлося: «Загальне становище Катеринославської губернії сумне у всіх відношеннях. Гостра продовольча криза. Безробіття і велика смертність голодних робітників. Заводи стоять. Робітники, які чекали, що радянська влада пустить заводи, дуже незадоволені». Навесні 1919 р. в УСРР склала ся напружена соціально-політична обстановка. У квітні було зареєстровано 98 антибільшовицьких виступів, а у червні-липні - 328. Уряд контролював лише міста. Крім селянських повстанських загонів, керівники яких не мали чітких політичних поглядів, боротьбу з більшовиками вели українські соціал-демократи та українські есери. Вони організували ряд повстанських з'єднань з метою знищити більшовицький режим в Україні як окупаційний і проголосити незалежну Українську радянську республіку. Внутрішній фронт відволікав великі військові з'єднання Червоної армії. Чисельність цих з'єднань на початку травня 1919 р. становила 21 тис. чол. У результаті рішучих і жорстоких дій найбільші загони повстанців - Зеленого, Струка, Соколовського - були в основному розгромлені. Однак виступи незадоволених селян не припинялися. Політика більшовиків не змінилася. У цій обстановці 9 травня в районі Олександрії, Єлисаветграда, Знам'янки спалахнуло одне з найбільших антибільшовицьких повстань 1919 р. на чолі з командиром 6-ї стрілецької дивізії М. Григор'євим, у минулому отаманом військ УНР, а після переходу на бік рад - героєм взяття Одеси і кавалером ордена Червоного Прапора. Григор'єв звернувся до населення з Універсалом, у якому засудив «комуну, чрезвичайку і комісарів» і закликав до «рад трудового народу України». Повстанці захопили Катеринослав, Черкаси, Олександрівськ, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Ціною надзвичайного напруження сил наприкінці травня заколот було ліквідовано. 25 травня, скориставшись розгромом дивізії М. Григор'єва, Рада робітничо-селянської оборони УСРР під впливом голови Реввійськради Л. Троцького, який у середині травня 1919 р. прибув в Україну, вирішила нейтралізувати 3-ю бригаду Задніпровської дивізії під командуванням Нестора Махна. У цій бригаді радянське керівництво вбачало вогнище майбутнього заколоту. Першим пунктом постанови було: «Ліквідувати Махна в найкоротший строк». Було вишукано привід: Махно оскаржив рішення командування про заборону переформування його бригади в дивізію. Реввійськрада Південного фронту визнала дії Махна злочином, а його самого таким, що підлягав арешту і суду ревтрибуналу. В червні були заарештовані декілька членів махновського штабу. Рятуючись від розправи, Н. Махно із загоном чисельністю 800 чоловік залишив бригаду і 19 червня перейшов на Правобережжя. Для радянської влади ці події ускладнювались наростанням деморалізації її військ. У липні повстання охопили майже всю територію України. Більшовицький режим доживав останні дні. Навіть В. Ленін змушений був пізніше визнати, що його партія за два роки революції не змогла завоювати співчуття й підтримку селянства.

На початку 20-х років Україна залишалась переважно аграрною, селянською країною, де 4/5 усього населення становили селяни. Після громадянської війни зберігався поділ селян на куркулів, середняків і незаможних, але співвідношення цих категорій селян змінилось. Кількість і міць куркульських господарств були підірвані громадянською війною. Більшість селян, що одержали поміщицьку та куркульську землю, стали середняками. Частка незаможного селянства знизилася з 65 до 35%. Доля більшовицької влади великою мірою залежала від того, чи зможе вона досягти згоди з численними масами селянства і одержати з їх боку підтримку. Адже саме в цей час союз більшовиків і селян переживав гостру кризу, спричинену зростаючим невдоволенням селян політикою «воєнного комунізму», і особливо продрозкладкою. Про це свідчили масові селянські повстання та виступ матросів у Кронштадті в березні 1921 року. Тому перед більшовиками постало завдання життєвої ваги - зміцнити робітничо-селянський союз, на якому трималась більшовицька влада.

Селянські протести найчастіше набували форми партизанського руху, який розглядався радянськими органами влади як "політичний бандитизм". За офіційними даними, наприкінці 1920 - початку 1921 року тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. На боротьбу з повстанцями було кинуто дві третини регулярних боєздатних частин Червоної Армії на чолі з відомими воєначальниками - героями громадянської війни Василем Блюхером, Павлом Дибенком, Григорієм Котовським, Олександром Пархоменком та ін. Використання регулярних військ проти власного народу містило смертельну небезпеку для більшовицької влади.

Продрозкладку і заборону торгівлі в роки громадянської війни селянство терпіло, тому що боялось повернення старої влади і відновлення поміщицького землеволодіння. Проте після ліквідації фронтів вилучення продовольства в селян продовжувалося, але здійснювалося воно з великим напруженням, що загрожувало голодом у містах. Навесні 1921 року розкладку з врожаю попереднього року виконали менше ніж на 40%. Натиск на селян міг обернутися новою громадянською війною.

Ставало зрозумілим, що насиллям та репресіями подолати кризу було неможливо. Необхідні були радикальні зміни в економічній політиці. Союз із селянством більшовицька влада могла зміцнити лише на економічній основі. Під тиском економічної та політичної ситуації, що склалася в країні, лідер більшовицької партії і керівник Радянської держави В. І. Ленін дійшов висновку про необхідність докорінної зміни точки зору на соціалізм, на шляхи й методи його будівництва. Власний, не досить вдалий досвід більшовиків продемонстрував, що будувати соціалізм лише на основі революційного ентузіазму неможливо, що не можна відкидати, ігнорувати матеріальну зацікавленість його будівників, з використанням грошових і ринкових відносин.

Пошук шляхів подолання економічних і політичних труднощів супроводжувався гострою боротьбою всередині більшовицької партії. В ході дискусій виникали різні платформи, утворювалися фракції, що порушувало єдність партійних лав і, в кінцевому рахунку, містило в собі загрозу для існування радянської влади.

У таких непростих умовах у березні 1921 року працював X з'їзд РКП(б). В політичному відношенні з'їзд прийняв резолюцію "Про єдність партії", згідно з якою підлягали розпуску всі існуючі фракції та заборонялось утворювати нові, і цим самим була зміцнена монолітність більшовицької партії.

В галузі економічній з'їзд, розглянувши питання, 15 березня прийняв постанову "Про заміну розкладки натуральним податком". Цим рішенням у країні замість політики «воєнного комунізму» запроваджувалась нова економічна політика (неп). Таким чином, ленінське керівництво відмовилося від «воєннокомуністичних» ілюзій і зробило важливий і рішучий крок назустріч селянству, виходячи з його незадоволення продрозкладкою та замінивши останню на продподаток. Селянам була надана можливість після здачі продподатку на свій розсуд розпоряджатися лишками своєї сільгосппродукції. Головна мета нової політики радянського уряду полягала в тому, щоб заспокоїти селянство, зміцнити їх союз із Радянською владою, а також вивести країну з глибокої соціально-економічної кризи. Неп, на думку більшовиків, повинен був сприяти відродженню економіки і підвищенню матеріального добробуту населення.

Нова економічна політика передбачала систему заходів, спрямованих на використання "в інтересах соціалізму" товарного виробництва, ринкових відносин, економічних методів господарювання. При проведенні непу були використані такі важливі заходи:

• відновлення еквівалентного обміну між містом і селом;

• впровадження господарського механізму в промисловість і торгівлю;

• введення твердої валюти та розвиток кредитно-банківської системи;

• широке використання різноманітних методів стимулювання праці робітників і селян.

Неп розпочався зі скасування продрозкладки та заміни її натуральним податком. Реалізація його в Україні відбувалася надзвичайно суперечливо. 27 березня 1921 р. ВЦВК УСРР прийняв закон про заміну розкладки податком, а 29 березня Раднарком УСРР видав декрет про норми і розмір продподатку. Розмір його був значно менший, ніж продрозкладка (117 млн пудів зерна проти запланованих раніше продрозкладкою 160 млн пудів) і він мав доводитись селянам до посівної. Селянам надавалась можливість надлишки своєї продукції продавати на сільських і міських базарах або ж обмінювати їх на сільськогосподарські і промислові товари. Таким чином, уряд відновлював торгівлю сільськогосподарською продукцією спочатку на місцевому рівні, а згодом і в цілому в країні. Для злиденного села, яке з 1921 року потерпало від голоду, це було вже полегшення. Але в 1921 році Радянська Україна ще не відчувала впливу непу, і не тільки тому, що продовжувала діяти продрозкладка, а також і через відсутність приватнопідприємницьких структур. Лише 26 липня 1922 року ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабрично-заводських, торговельних та інших підприємств. А до цього моменту для вилучення продрозкладки залучались військові частини, відроджувалася практика взяття заручників при недопоставці продовольства (по 15-25 селян на волость). Ситуація складалась досить напруженою.

В умовах непу уряд прагнув відновити нормальний грошовий обіг, створити державну торгівлю, насамперед оптову, навчитись регулювати приватну торгівлю за допомогою банків, кредитних установ і податкової політики.

Протягом 1922-1924 років радянське керівництво проводило грошову реформу. В обіг були випущені забезпечені золотом десятикарбованцеві банкноти - червінці, а в лютому 1924 року в користування вводилися паперові радянські гроші - казначейські білети номіналом 1, 2 і 5 крб. На той час червінець дорівнював шести американським доларам, на чверть забезпечувався золотом, платиною, іноземною валютою, а на три чверті - товарами широкого вжитку, векселями нетривалої дії та іншими зобов'язаннями. З жовтня 1923 року бюджет вираховувався тільки в червінцях. Тим самим вдалося припинити шалену інфляцію, яка панувала в країні ще з часів громадянської війни, дещо підвищити відсотки за внесками, втримати емісію. Але, починаючи з 1925 року, був порушений принцип неухильної відповідності емісії зростанню товарообігу. Держбанк отримав монополію на розподіл кредитних ресурсів, що знизило госпрозрахункову зацікавленість підприємств.

Зміни в державній політиці були позитивно сприйняті селянами, внаслідок чого вже в 1921 році спостерігалось пожвавлення господарчого життя на селі. Порівняно з 1920 роком збільшились посіви ярових культур (на 18%). Але в 1921 році Україну спіткало нове лихо - катастрофічна посуха. Вона охопила степову частину України, а також частину Росії: Поволжя, Південний Урал, Північний Кавказ. Посуха, скорочення виробництва продовольства внаслідок господарської руїни та, насамперед, непомірні реквізиції призвели до голоду 1921-1922 років. Лише за січень-квітень 1921 року з УРСР було вивезено 1 млрд. 635 млн. пудів зерна, влітку вивозили по 500 вагонів щодобово, а восени - по 2100. Більшовицький уряд лише в кінці грудня визнав факт голоду (до цього йшлося лише про недорід) і сприяв мобілізації внутрішніх і міжнародних зусиль для його подолання. Щоправда, деякі українські історики нині дорікають більшовикам за те, що допомога надавалась в основному голодуючим народам Поволжжя, часто навіть за рахунок продовольства з України, населення якої також потребувало допомоги. Навесні 1922 року в південних губерніях України від голоду люди вимирали цілими селами. Лише тоді Москва надала допомогу, але запізно: сотні тисяч життів врятувати не вдалося. З березня 1922 по червень 1923 року Радянська Україна отримала продовольчу допомогу від міжнародних організацій і деяких країн, в тому числі і від США. Близько семи мільйонів жителів вдалося врятувати від голодної смерті завдяки значній допомозі, наданій Україні для закупівлі продовольства відомим дослідником Півночі Ф. Нансеном у вигляді частини присудженої йому Нобелівської премії.

У цілому в Радянському Союзі від голоду 1921-1922 років постраждало близько 35 млн. осіб, з них в Україні - 9 млн., і близько 1 млн. людей померли від голоду.

Незважаючи на труднощі впровадження, нова економічна політика мала успіх. У 1922 році продовольче становище почало поліпшуватись, у 1923 році вдалося остаточно покінчити з голодом. Неп дав змогу здійснити те, що раніше не вдавалось здійснити силою зброї - ліквідувати повстанський рух. Більшовицькій владі вдалося досягти певної політичної стабілізації суспільстві.

Радянський уряд здійснив ряд заходів, спрямованих на поліпшення продовольчого становища в Україні та його стабілізацію. Так, постановою ВУЦВК УРСР від 19 квітня 1921 року "Про відбудову та зміцнення сільського господарства України" передбачалось виділити значні ресурси на розвиток матеріальної бази сільського господарства. Зокрема, було створено акціонерне товариство "Село - допомога ", за підтримки якого селяни змогли отримати певну кількість посівного матеріалу, робочої худоби, сільськогосподарського інвентаря тощо. З часу створення в 1923 році Сільськогосподарський банк України надавав цільові кредити селянам на розширення посівів технічних культур і на придбання відповідного інвентаря, добрив, робочої худоби та інших необхідних товарів. 19 травня 1923 року рішенням ВУЦВК і РНК УРСР продовольчий податок був замінений на єдиний грошовий.

Звільнившись від загрози реквізицій, селянські господарства швидко відновили свою продуктивність. У 1925-1926 роках виробництво зерна в Україні майже досягло рівня 1913 року, загальний збір зернових наблизився до середньорічних показників п'яти довоєнних років. У 1927-1928 господарському році розміри валової продукції сільського господарства республіки перевищили рівень врожаю 1913 року. Життєвий рівень селян помітно зріс.

Але обсяг товарної продукції, що надходив на ринок із села, порівняно з довоєнним періодом скоротився і вже не задовольняв потреб міського населення і промисловості, що розвивалася.

Основною причиною скорочення кількості товарного хліба було те, що до 1917 року головними його постачальниками на ринок були поміщицькі господарства і господарства заможних селян (куркулів). Після ліквідації поміщицького землеволодіння та роздачі землі селянам зросла кількість селянських господарств, які більше орієнтувались на збільшення розмірів власного споживання, ніж на ринок. Водночас більшовицький уряд економічними і адміністративними засобами підтримував в основному незаможних і середніх селян, стримуючи ініціативу заможних господарів. Причинами падіння товарності сільськогосподарської продукції можна назвати низький рівень культури виробництва та недостатні капіталовкладення в розвиток аграрного сектора економіки.

В руслі подальшого розвитку ринкових відносин на селі уряд дозволив селянам здавати землю в оренду і використовувати працю наймитів, але все це відбувалося під контролем держави. Але тенденція просування села до розвитку ринкових відносин була нестабільною. Радянське керівництво розуміло, що звільнення значної частини незаможних селян від сплати податків і в той же час переобтяження податками заможних (фермерських) господарств негативно позначиться на товарній продукції села. Тому в більшовицькій партії відбулися переміни щодо розуміння кооперації. Спочатку вона розглядалася лише як капіталістична форма господарювання. Але пізніше Ленін робить висновок, що лад цивілізованих кооператорів - це лад соціалізму, підкреслюючи необхідність змінити докорінну точку зору на кооперацію. Вимальовувалася певна перспектива: замість колективізування селян-власників з відчуженням власності потрібно створювати умови для розгортання кооперативного руху. Про колективізацію деякий час не згадували. З бюджету на кооперативне будівництво виділялися кошти, завдяки чому успішно розвивалися усі види кооперацій і особливо сільськогосподарської. До кінця 20-х років у сільгоспкооперацію було залучено понад половину селянських господарств, а всіма видами кооперації охоплено 85%.

Нова економічна політика передбачала передачу дрібної і частини середньої промисловості в оренду організаціям (кооперативам, комнезамам, артілям тощо) або приватним особам, інколи навіть і колишнім власникам. В Україні в оренду було віддано 5200 підприємств - більше ніж половина всього націоналізованого фонду. Під контролем держави залишилась уся важка промисловість, надра, видобувна промисловість - усе те,' що більшовики називали "командними висотами".

Діяльність державних підприємств у роки непу ґрунтувалася на принципі госпрозрахунку, що розширювало їх самостійність, а ефективність їх роботи оцінювалася за одержаним прибутком. Саме прибуток повинен був стати джерелом розширення і вдосконалення виробництва, фінансування державних витрат на інші галузі народного господарства, соціальні програми тощо. Вся відповідальність лягала на плечі керівників державних підприємств, тому що саме вони, повинні були забезпечити самоокупність підприємств. Коли цього досягт и не вдавалося, держава покривала збитки з бюджету.

Особливість госпрозрахунку в умовах непу полягала в наділені самостійністю не окремих підприємств, а галузевих територіальних трестів, які об'єднували споріднені виробництва. Вони й стали головною ланкою управління державною промисловістю. В Україні трести почали створюватися навесні 1921 року. На базі заводів і шахт Лисичанського району в Донбасі було організовано трест "Хімвугілля". Макіївський, Петровський і Юзівський металургійні заводи об'єднав трест "Південсталь". В Україні діяли "Цукротрест", "Маслотрест", "Тютюнтрест", Український текстильний трест. Залізорудну промисловість об'єднав Південнорудний трест. Підприємства хімічної промисловості розподілилися між трьома трестами: "Хімвугілля", "Склосода", "Коксобензол". Усього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернські трести, що мали широку господарську самостійність. В той же час госпрозрахунок фактично не поширювався на підприємства, що входили до складу трестів, тому ні самі підприємства, ні їх трудові колективи не одержали господарської самостійності.

Одночасно з трестами в Україні утворювалися синдикати - організації із закупівлі сировини, планування торгівельних операцій та збуту продукції ряду трестів. їх діяльність стосувалась організації оптових ярмарків, заснування товарних бірж, і сприяла формуванню ринку засобів виробництва. У 1928 році на частку синдикатів випадало 80-90% загального товарообігу промислової продукції.

Особливого значення уряд надавав відродженню Донбасу. У 1926- 1929 роки 30% шахт було електрифіковано, прибуток від видобутку вугілля зріс у 3,3 рази.

В електроенергетиці почалося будівництво ряду великих об'єктів згідно з планом ГОЕЛРО - Штерівської і Чугуївської ДРЕС, Дніпровської гідроелектростанції.

В УРСР стали до ладу 32 великі заводи сільськогосподарського машинобудування. Більше половини їх продукції вивозилось в інші республіки. У 1922 році на Кічнаському машинобудівному заводі біля Олександрівська (зараз - Запоріжжя) було випущено перший радянський трактор, а в 1924 році там почалось виробництво важких гусеничних тракторів "Комунар". Уже в 1926 році було перевершено довоєнний (1913) рівень виробництва промислової продукції в країні, а частину капіталовкладень вдалося направити на новобудови.

Нова економічна політика сприяла ліквідації зрівнялівки в оплаті праці. Поступово відміняли натуральну оплату і замінювали її на грошову, враховуючи кількість і якість виконаної роботи. На початок 1923 року заробітна плата в легкій та харчовій промисловості майже досягла довоєнного рівня. З рівнем заробітної плати у важкій промисловості все було не так просто, там процес відновлення йшов нерівномірно і досить повільно. Одна з основних причин - криза збуту, яка виникла наприкінці 1923 року внаслідок підняття промтрестами ціни на свою продукцію. В результаті вартість промислової продукції перевищила вартість сільськогосподарської продукцію в 3,19 разу. Це призвело до суттєвого зниження купівельної спроможності селян і спричинило падіння з їх боку попиту на промислові вироби, що спричинило затоварення. Уповільнення реалізації продукції негативно вплинуло на фінансові можливості підприємств, скоротило їх обігові кошти, і, як результат, виникли перебої з виплатою заробітної плати і навіть скорочувалося виробництво.

Вихід був знайдений у вольовому адміністративному регулюванні цінової політики. РНК СРСР прийняла постанову про зниження роздрібних цін, а перед трестами було поставлено завдання знизити собівартість продукції. З оптової торгівлі, особливо на селі, витісняли приватний капітал і замінювали його на споживчу кооперацію. В результаті вже навесні 1924 року оптові ціни на промислову продукцію знизились майже на третину, а на деякі товари селянського попиту ціни стали ще нижчими.

Суперечливі процеси відбувалися в торгівлі. Її пожвавлення стимулювало розвиток економіки, але, водночас, зумовлювало посилення таких негативних явищ, як спекуляція, контрабанда, шахрайство та ін. Дестабілізуючі процеси, що супроводжували неп, спостерігалися майже кожен рік: 1922 р. - фінансова криза; 1923 р. - криза збуту; 1924 - товарний голод; 1925 - зростання інфляції.

Запровадження непу мало помітні економічні наслідки. Завдяки йому промисловість України вже в першій половині 20-х років змогла подолати труднощі відродження. У 1923-1924 господарському році вся промисловість республіки виконала виробничі плани на 108%, а ще через рік - на 110%. У 1928-1929 році порівняно з довоєнним 1913 роком в Україні було вироблено електроенергії на 138% більше, кам'яного вугілля на 119,3%, сталі - на 117%. Поступово виходило з кризи сільське господарство, хоча й помітно відставало від промисловості.

Однак, починаючи з травня 1925 року, спостерігалося падіння продуктивності праці в промисловості при збереженні стійкої тенденції зростання заробітної плати. Звітність державних трестів являла собою, за виразом голови ВРНГ Ф. Е. Дзержинського, кваліфіковану брехню. До початку березня 1927 року з 14 товарних бірж в Україні залишилося 4, відбулося падіння чинника планового регулювання, зате зросла розподільча тенденція бюрократичного типу, грубо порушувалося співвідношення плану та ринку. В надзвичайно складних умовах формування ринкових відносин гостро відчувалася нестача кваліфікованих кадрів. До 1927 року серед керівників індустрії УРСР лише 22% осіб мали вищу та середню освіту. До липня 1924 року праця управлінців оплачувалася недиференційовано. Ситуація змінилася після 18 липня 1924 року, коли керівникам було введено персональні оклади, які в 4 - ЗО разів перевищували заробітну плату робітників.

У кінці 20-х років помітною стає стагнація сільськогосподарського виробництва. Господарства мали досить низьку товарність, обмежені можливості для культивування нових сортів культур, зростання урожайності, поліпшення породи великої рогатої худоби. У середині 20-х років на селі існувало чотири типи господарств:

• споживчі зі сторонніми заробітками;

• споживчі натуральні;

• перехідні до ринкових;

• з комплексним сільськогосподарським виробництвом.

Три чверті господарств залишалися малопотужними, з кожних шести лише одне просувалося до ринку, майже половину податків сплачували заможні господарі, а 36,8% бідняцьких господарств до 1929 року не платили нічого.

Погіршилося становище в промисловості. Збільшилась кількість бракованої продукції, на чверть перевищувала нормативи кількість битого скла, вкрай неякісними стали цегла, металопрокат, текстиль, фарфор та фаянс тощо, а виробництво неякісних рейок та залізничних осей сягнуло за 50%.

Обмеження підприємницької ініціативи призвело до відтоку приватного капіталу з легальної сфери «в тінь». Почалися реквізиції в непманів валюти і коштовностей. Руйнування підвалин непу спричиняла також нерівномірність фінансування; різке збільшення обсягу капітальних вкладень в індустрію і значне їх скорочення для сільського господарства. В 1929 р. з непом було покінчено остаточно, економікою стали управляти звичними адміністративно-командними методами.