2.3. Утворення унр. Українсько-більшовицька війна

За нових обставин, коли юридично перестав існувати всеросійський уряд, Центральна Рада разом з Генеральним Секретаріатом активізували діяльність у напрямі подальшої розбудови Української держави.

У Києві в цей час ситуація була вкрай заплутаною. Тут ще зберігались адміністративні органи Тимчасового уряду, які користувалися підтримкою більшості загальноросійських партій і керівництва Київського військового округу, діяли державні установи Центральної Ради і більшовицькі ради. Тому постало природне питання: кому дістанеться влада?

Боротьба розгорнулася між трьома політичними силами:

2. прибічниками Тимчасового уряду, опорною силою яких був штаб Київського військового округу (КВО);

3. більшовиками, які користувались підтримкою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів;

4. національними силами, що гуртувалися навколо Центральної Ради.

Першими в боротьбу за владу вступили більшовики. 28 жовтня під їх

керівництвом робітники київського заводу "Арсенал" підняли повстання проти органів Тимчасового уряду. Центральна Рада зайняла спочатку вичікувальну позицію, але у вирішальний момент, не дивлячись на свою відверто антибільшовицьку позицію, прийшла на допомогу повсталим з підкріпленням у 8 тис. бійців. Скориставшись тим, що основні сили противників були ослаблені, Центральна Рада, спираючись на багнети солдатів, захопила владу. Військові підрозділи УЦР зайняли всі стратегічні пункти міста і почали наводити порядок.

Прийшовши до влади в Києві, Центральна Рада прагнула поширити свій вплив на всю Україну. Але реально тоді її влада обмежувалась центральними, північними і західними регіонами. На інших територіях боротьба за владу між Центральною Радою і Радами робітничих і солдатських депутатів, що контролювались більшовиками, продовжувалась аж до кінця 1917 року.

Ще 27 жовтня у зверненні до всіх громадян України Генеральний секретаріат дав негативну оцінку жовтневому збройному повстанню і з самого початку вороже поставився до більшовицької влади.

З листопада Широку, на об'єднаному засіданні виконкомів Рад робітничих і солдатських депутатів Києва Центральну Раду було визнано крайовою владою. Водночас більшовицька фракція Київської Ради наполягала на скликанні з'їзду рад для реорганізації УЦР в Центральну Раду робітничих і селянських депутатів. Але ця пропозиція була відхилена, що відвернуло від Ради зрусифікованих робітників і, таким чином принесло велику шкоду національній справі.

І 7 (20) листопада УЦР виступила з III Універсалом, у якому проголошувалось утворення Української Народної Республіки (УНР), як автономної частини небільшовицької, федеративної демократичної Російської республіки. На думку багатьох істориків, це була стратегічна помилка Центральної Ради. В той момент мали місце всі можливості для проголошення повної державної самостійності України. Але на той час в українському суспільстві досить глибоко вкорінилась ідея федерації. Водночас, об'єктивно сталося так, що відмовою від самостійності лідери національно-визвольного руху прив'язували Україну до старого імперського центру вже у новій, більшовицькій оболонці.

Після ліквідації Тимчасового уряду і його представництв в Україні та невизнання Радянської влади Центральна Рада і її уряд - Генеральний секретаріат - стали єдиними господарями в Україні. їх дія поширювалась на 9 губерній. Влада поставила питання про необхідність вирішення питання про приєднання до України деяких районів суміжних неукраїнських губерній, у яких більшість населення становили українці. Згідно з Універсалом, до УНР належали Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина і Таврія (без Криму).,

Універсалом визначались основні принципи діяльності УНР. Центральна Рада проголосила демократичні свободи: свободу слова, Друку, зборів, страйків. В Україні було відмінено смертну кару, земля проголошувалась власністю усього народу та передавалася селянам без викупу. Встановлювався восьмигодинний робочий день, державний контроль і регулювання промисловості. Центральна Рада зобов'язувалася розпочати мирні переговори. Здійснення соціально-економічних програм відкладалось до проведення 27 грудня 1917 року виборів до Українських Установчих Зборів та їх скликання 9 січня 1918 року. їм Центральна Рада мала передати владу.

Діяльність Центральної Ради привернула увагу іноземних держав. Деякі з них визнали УНР і прислали своїх представників для встановлення дипломатичних відносин з Україною. Першими це зробили Франція та Англія.

Проголошення УНР стало визначною подією в житті українського народу. Це був черговий етап у розвитку Української національно- демократичної революції. Сам факт проголошення УНР і визнання її статусу як складової частини Російської федерації був сприйнятий позитивно більшістю населення України. Прихильників повної незалежності серед самих українців було небагато, і вони не мали значного впливу в масах. Деякі історики пояснюють це тим, що рівень національної самосвідомості в українському суспільстві був досить низьким. Але й зараз це питання залишається дискусійним.

Всупереч своїм обіцянкам, Центральна Рада не розв'язала ні аграрного, ні національного питань. Проти селян, які розпочали ділити поміщицькі землі, висилались каральні загони. 15 листопада Генеральний секретаріат видав наказ місцевим органам влади про придушення селянських виступів проти поміщиків силою зброї. На промислових підприємствах України зростало безробіття, проблему якого Центральна Рада вирішила розв'язати досить своєрідно. Щоб хоч трохи зняти революційний настрій, що наростав серед робітників, вона прийняла постанову вислати з Києва всіх неукраїнців, нібито з метою боротьби з безробіттям.

Для самої Центральної Ради ситуація в Україні в грудні 1917 року складалась досить несприятливо. Погіршилися відносини з більшовицькою Росією. Бажання Раднаркому втримати під своїм контролем українські землі супроводжувалось розгортанням широкої агітаційно-пропагандистської кампанії проти Центральної Ради, в ході якої остання характеризувалася як контрреволюційна, буржуазно-націоналістична організація. Крім того, російські більшовики підтримували ліве крило українських партій, намагаючись цим підірвати авторитет УЦР, її внутрішню єдність. В таких умовах Центральна Рада оголосила більшовицьку партію поза законом і почала здійснювати арешти більшовиків та погроми рад. За її наказом були розпущені більшовицькі військові частини в Україні, які роззброїли і вислали за межі республіки. Одночасно уряд вирішив пропустити через Україну частини донських козаків, що поверталися з фронту і були вороже налаштовані проти Радянської влади. Звичайно, Центральна Рада бачила в донських козаках своїх однодумців у боротьбі за майбутню демократичну федеративну Росію. Усе це викликало рішучий протест Раднаркому РСФРР. Маючи на меті активізувати боротьбу проти Центральної Ради, уряд Російської федерації 3 (16) грудня 1917 року надіслав їй Маніфест- ультиматум за підписом В. Леніна і Л. Троцького. В цьому документі, разом з визнанням УНР як автономної держави, мали місце грубі спроби втручання у її внутрішні справи. Ультиматум містив чотири вимоги до Центральної Ради:

♦ відмовитись від дезорганізації фронту (йшлося про утворення Українського фронту);

• заборонити донським козакам повертатися з фронту через територію України;

• надати допомогу більшовицьким військам на Південному фронті в боротьбі з генералом О. Каледіним;

• припинити роззброєння радянських збройних сил в Україні.

На роздуми відводилося 48 годин.

5 (18) грудня Український уряд відхилив ультиматум Леніна- Троцького. Було також прийняте рішення припинити неконтрольоване вивезення хліба на північ і ввести свою грошову систему. З цього конфлікту почались воєнні зіткнення між Радянською Росією і Україною, які продовжувалися з перервами до кінця листопада 1921 року.

Серед населення все наполегливіше стали лунати голоси про необхідність скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який, за прикладом Радянської Росії, передав би владу робітникам і селянам.

Перший з'їзд Рад України розпочав свою роботу 4 грудня 1917 року в Києві. На цьому з'їзді більшовики планували здійснити внутрішній переворот і захопити владу демократичним шляхом, тобто здійснити перевибори і «реконструювати» Центральну Раду у ЦВК Рад України. Але на з'їзд, крім законно обраних делегатів, прибули також і численні представники Центральної Ради від селянських спілок і українізованих військових частих, які скасували мандатну комісію з'їзду і самі почали видавати депутатські мандати. За цих обставин делегати з'їзду Рад від більшовиків, разом з лівими есерами, деякими соціал-демократами та кількома безпартійними (всього 127 осіб) в знак протесту залишили Всеукраїнський з'їзд рад і переїхали до Харкова, який на той час був форпостом більшовизму. В цьому пролетарському центрі, об'єднавшись з делегатами III з'їзду Рад Донецького та Криворізького басейнів, більшовики проголосили скликання альтернативного І Всеукраїнського з'їзду Рад, який розпочав свою роботу 11 грудня. На другий день роботи, 12 грудня, з'їзд проголосив Україну Республікою Рад, обрав Центральний Виконавчий Комітет Рад України та визнав Центральну Раду поза законом, а всі її постанови і рішення недійсними. До складу ЦВК було обрано 41 особу, а очолив його лівий український социал-демократ Ю. Медведев. З'їзд наказав ЦВК негайно розповсюдити на території України всі декрети і розпорядження уряду Радянської Росії - про мир, землю, робітничий контроль над виробництвом, про демократізацію армії, про розширення прав органів місцевого самоврядування, а також прийняв рішення про зміцнення федеративних зв'язків з Радянською Росією.

Незважаючи на те, що на харківському з'їзді було лише близько 200 делегатів, які представляли всього 89 рад (з-понад 300 існуючих на той час в Україні) та військово-революційних комітетів, що фактично свідчило про нелегітимність цього зібрання, його рішення все ж таки дуже швидко були визнані Радянською Росією правочинними.

17 грудня було оголошено про створення маріонеткового радянського уряду України - Народного секретаріату у складі Ф. Сергеева (Артема),

В. Аусема, Є. Бош, С. Бакинського, В. Затонського, М. Скрипника та ін. Протягом деякого часу уряд не мав голови, і засідання вела Є. Бош. Отже, новостворена радянська державність була привнесена ззовні, а не сформувалася органічно всередині українського суспільства. Майже всі члени українського радянського уряду були більшовиками.

Таким чином, на початку 1918 року на території України діяли два уряди, які наполегливо стверджували, що кожен з них - український і робітничо-селянський. Почалась "війна декретів". Харківський уряд, за яким стояли російські більшовики, поступово розширював територію Радянської України. Так, уже в грудні більшовики прийшли до влади в Катеринославі, в січні 1918 року більшовики вигнали калединців з Донбасу. Згодом радянська влада перемогла в Полтаві, Чернігові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Жмеринці та в інших містах і селах України.

Більшість робітників підтримувала радянську владу, селяни ж активної участі в політичній боротьбі не брали і очікували, хто переможе.

У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України у складі М. Порша, С. Петлюри, В. Єщенка. Опорою Центральної Ради стали також підрозділи Вільного Козацтва та добровольчі формування. 26 грудня Генеральний секретаріат прийняв рішенім про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати. Основну ударну силу протидіючої сторони становили збільшовизовані частини регулярної російської армії, підрозділи моряків та червоногвардійців промислових центрів. Діями радянських військ керував харківський центр у складі В. Антонова-Овсієнка, М. Муравйова та Г. Орджонікідзе.

25 грудня В. Антонов-Овсієнко віддав наказ 30-тисячному війську про наступ проти УНР. На початку січня 1918 року Раднарком розпочав повномасштабну війну проти Центральної Ради. Російська армія чисельністю близько 60 тис. матросів та червоногвардійців, під загальним керівництвом В.Антонова-Овсієнка, почала наступ на Київ. Збройну боротьбу за владу розпочав і Харківський уряд.

Для Центральної Ради ситуація ускладнювалась тим, що її авторитет у суспільстві остаточно впав. Нею не були виконані обіцяні довгоочікувані перетворення в соціально-економічній сфері, їй ні на кого було спертись у змаганнях з більшовицьким урядом. Навіть своєї власної армії Центральна Рада не мала. Розпропаговані солдати, більшість робітників у містах, а в селах - біднота підтримували харківський уряд.

За цих обставин одним з головних завдань для УЦР стало створення передумов для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками в Бресті з метою одержати підтримку. Але щоб укласти мир з центральними державами, Україні необхідно було вийти зі складу Російської Республіки і стати самостійною державою, суб'єктом міжнародного права. Тому 11 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила свій IV Універсал. Усі українські партії проголосували за нього, проти були російські соціал-демократи і БУНД. Універсал проголосив Україну незалежною суверенною державою. "Віднині Українська Народна Республіка є самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. З усіма сусідніми державами, а саме Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми бажаємо жити в злагоді і приязні, але жодна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки...". Центральна Рада заявила, що долю України повинні визначати Українські Установчі Збори, а до їх скликання Центральна Рада залишатиметься верховним органом влади. Генеральний секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів, Прагнучи повернути довір'я селян, Рада 19 січня зробила ще один радикальний крок - ухвалила закон про ліквідацію права власності на землю.

Проголошення незалежності України і заклик до миру відбулись в той час, коли значна частина України вже була зайнята більшовицькими військами. Не було єдності і в самій Раді. Незабаром В.Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку. Раду Народних Міністрів очолив український есер 3. Голубович, однак вона протрималась у Києві лише 10 днів.

Упродовж січня більшовицькі війська зайняли Лівобережжя. Центральна Рада не змогла організувати дієвого опору. Кілька сотень студентів та гімназистів (близько 420 осіб), які виступили назустріч більшовицьким військам, у більшості своїй загинули 16 (29) січня під Крутами, на схід від Ніжина.

Головними причинами поразки військ Центральної ради у війні з радянською Росією стани прорахунки і недоліки самої української влади:

• керівництво Центральної Ради так і не спромоглося створити боєздатну національну армію;

• невдоволення значної частини населення внутрішньою політикою УЦР, тому більшість українців зайняла нейтральну позицію щодо розвитку подій;

• привабливість для українських солдатів обіцянок радянського уряду роздати селянам землю і припинити війну;

• фатальну роль відіграла і впевненість керівництва УЦР в тому, що війна між "соціалістичними" державами неможлива в принципі, а тому до війни воно було психологічно не готове. В результаті УЦР у вирішальний момент історії не змогла повести за собою широкі народні маси.

Під впливом наступу більшовицьких військ, які в 20 разів переважали сили Центральної Ради, її керівництво пішло на остаточний розрив з російським центром. До цього його підштовхували і зовнішні обставини. Ведучи переговори в Брест-Литовську з німецьким командуванням, Центральна Рада не мала надій підписати з ним угоду доти, доки Україна формально залишалася частиною Росії.

16 січня в Києві розпочався збройний виступ окремих частин міського гарнізону і робітників заводу "Арсенал", спрямований проти УЦР. Повстання було придушене з надзвичайною жорстокістю - понад 200 робітників потрапили до полону і були безжалісно розстріляні. Загальні втрати повсталих перевищували тисячу чоловік.

Але розгром повстання не врятував саму Центральну Раду. Її керівництво змушене було перебратися з Києва до Житомира, а 21 січня 1918 року, радянські війська під командуванням офіцера російської армії С. Муравйова почали артилерійський обстріл столиці. П'ять діб ураганного обстрілу перетворили життя киян на пекло. 26 січня червоні війська увійшли в Київ. За наказом Муравйова в столиці почалась кривава різанина, жертвами якої стали тисячі жителів української столиці.

28 січня більшовики оповістили про утворення Української Робітничо- Селянської Республіки. Центральний Виконавчий Комітет з його Народним Секретаріатом у Харкові проголошувались вищою владою, а Україна - складовою частиною Російської Федерації, з повною єдністю в справах внутрішньої і зовнішньої політики з Раднаркомом Росії.

Червоний терор Перші кроки нової влади в Україні ознаменувалися жорстоким терором. Напередодні вступу до Києва Муравйов видав такий наказ: «Військам обох армій, Єгорова і Берзіна, наказую безпощадно знищити в Києві всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Цей заклик впав на добре підготовлений ґрунт. Розправи з противниками більшовицької влади, а часто і зовсім випадковими громадянами набули масового характеру. Число жертв «червоного терору» на початку 1918 р. в Києві становило, за оцінками різних істориків, від 2 до 5 тис. чол. Розстрілювали офіцерів, юнкерів, прихильників Центральної Ради, причому підставою для розправи нерідко було українське посвідчення чи відповідь на запитання муравйов-ців українською мовою. У Маріїнському парку розстріляли 200 учнів гімназій і училищ лише за те, що вони були в списках української військово-спортивної організації. Справжня вакханалія насильства вибухнула по всіх захоплених більшовицькими військами селах і містах України. Вона мала яскраво виражений антиукраїнський характер. В. Затонсь-кий у своїх споминах 1926 р. писав, що більшовицький комісар Дубнівського повіту на Волині заборонив п'єсу «Сватання на Гончарівці», яка без перепон ставилася в царські часи. «Грати дозволяю, - говорив комісар, - тільки не на контрреволюційній (тобто українській. — Ф.Т.) мові». Цей шовіністичний розгул справив негативне враження на українське населення, посилюючи в ньому антибільшовицькі та анти-російські настрої.

Політика більшовиків в галузі фінансів і промисловості Вирішивши шляхом жорстокого насильства питання про владу в Україні на свою користь, більшовики почали докорінну ломку всіх соціально-економічних відносин, прагнучи нав'язати її народу ті порядки, які утверджувалися в Росії. Передусім під контроль бралися фінанси. Нова влада заборонила банківським установам здійснювати будь-які операції, надіславши туди своїх емісарів з наказом конфіскувати на користь рад золото в монетах і злитки дорогоцінних металів. Фінансове господарство в Україні підпорядковувалося фінансовим органам Радянської Росії. Безпорадний і неавторитетний Народний секретаріат фінансів УНР навіть не робив спроби вести самостійну фінансову політику. По суті він був однією з місцевих установ центральних фінансових органів РСФРР в Україні, яку інколи допускали до розподілу грошових сум, перераховуваних з центру. Ці кошти необхідні були для утримання військових частин і Червоної гвардії, видачі зарплати робітникам, багато з яких тривалий час страйкували або брали участь у повстаннях проти Центральної Ради. З Росії прийшов й інший, суто більшовицький спосіб «ліквідації» фінансової кризи — контрибуції, реквізиції, конфіскації, об'єктами яких були не тільки заможні верстви населення, котрих більшовики сприймали як «буржуїв». Здійснювали ці акції як місцеві ради, ревкоми, так і різноманітні військові команди, що заполонили Україну і діяли за принципом «грабуй награбоване». Відносини окупанти-окуповані запанували й у фінансовій сфері. Поряд із підпорядкуванням новим властям фінансів України відбувалось одержавлення її промисловості. Цим процесом керувала Вища рада народного господарства Росії (ВРНГ), утворена 1 грудня 1917 р. В Україні були сформовані філії ВРНГ, які не мали жодної автономії. Так, постановою ВРНГ від 22 січня 1918 р. державною власністю Російської Федерації були оголошені акціонерні товариства «Продамет» і «Кровля». Було націоналізовано 9 із 15 великих металургійних заводів України, які виплавляли 80% чавуну і сталі, 230 великих шахт, або 1/3 загального числа копалень басейну; вони давали близько половини вугілля. В державну власність перейшли великі суднобудівні заводи Півдня, ряд підприємств Харкова, Катеринослава та інших міст Лівобережжя. Націоналізація великих підприємств не внесла позитивних змін в їхню роботу. Не маючи кваліфікованого керівництва, вони опинилися перед загрозою зупинки. Господарська розруха в Україні стала катастрофічними темпами поглиблюватися. Аграрна революція На селі розгорталася аграрна революція. Поміщики повністю втратили підтримку властей, а селянство без вагань ішло на розгром маєтків,розиравляючись з їхніми власниками, змушуючи їх тікати в міста. Спроби Центральної Ради і Генерального Секретаріату захистити законність і правопорядок, здійснити аграрну реформу мирними, цивілізованими методами були сприйняті найбідні-шим селянством як захист поміщиків і куркулів. Ці настрої підтримували більшовики. В деяких повітах Волинської губернії, де були сконцентровані фронтові частини, що підпали під вплив більшовиків, під час стихійних розгромів було знищено 50-60% маєтків. Селяни розподіляли землю, майно, худобу. Більшовики прагнули нав'язати селянству принцип артільно-комуністичного ведення господарства. Але майже все українське селянство виступало за індивідуальне господарювання. Відновлення вивозу хліба в Росію Одним із найважливіших для більшовиків в Україні було питання про хліб. Значною мірою їхня політика диктувалася прагненням одержати продовольство для великих промислових міст Росії і забезпечити центр сировиною. Центральна Рада після ультиматуму Раднаркому припинила транспортування хліба на Північ. Після проголошення радянської влади в Харкові це рішення було негайно скасоване, а ешелони з українським хлібом попрямували до Центральної Росії. Протягом перших чотирьох місяців 1918 р. більшовики вивезли з України 14-15 млн пудів хліба. Вилучаючи хліб, більшовицька влада не гребувала реквізиціями, розправами над селянством, прямим насильством. 24 лютого Народний Секретаріат звернувся до рад «проявити всю рішучість у боротьбі із спекуляцією і з приховуванням, не зупиняючись перед застосуванням в необхідних випадках збройної сили». Це був прямий заклик до розгортання терору проти українського села.

З телеграми В. Леніна В. Антонову-Овсієнку і Г. Орджонікідзе від 15 січня 1918 р. В Харьков Антонову и Серго Ради бога, принимайте самые энергичные революционные меры для посылки хлеба, хлеба и хлеба!!! Иначе Питер может околеть. Особые поезда и отряды. Сбор и ссылка. Провожать поезда. Извещать ежедневно. Ради бога! Ленин. Ленин В. Полное собрание сочинений. - Т. 50. - С. ЗО. З телеграми В. Леніна В. Антонову-Овсієнку від 17 січня 1918 р. Приветствую победу. Направьте все усилия для подвоза в Питер хлеба и хлеба. Ленин. Ленин В. Полное собрание сочинений. - Т. 50. - С. 33. Наростання антибільшовицького опору в Україні Відмова від демократії, червоний терор, переслідування української культури, реквізиції продовольства на селі, товарів міських крамниць, контрибуції і конфіскації — все це викликало хвилю незадоволення сільського й міського населення більшовицькою владою, В деяких містах і селах утворені М. Муравйовим і В. Антоновим-Овсієнком органи влади були знищені через кілька днів після їх появи. Вільне козацтво Звенигородського та інших повітів Київської і Херсонської губерній не тільки відбило наступ червоних, а й перейшло в контрнаступ. Перелом на користь Центральної Ради назрівав у тилу Південно-Західного фронту на Волині й Поділлі, де частина українських військ зберегла боєздатність і в боротьбі з більшовицькими з'єднаннями взяла під свій контроль прифронтову смугу. Установлений шляхом обману, насильства, прямого втручання ззовні більшовицький режим в Україні був приречений зустріти загальнонаціональний опір.

В цих умовах єдиним порятунком для Центральної Ради був мир із центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія) та їхня підтримка у війні з Радянською Росією. Тому Генеральний секретаріат вирішив надіслати делегацію в Брест-Литовськ, де на той час йшли переговори між німецьким командуванням і делегацією більшовицької Росії, для вирішення питання щодо підписання сепаратного миру з державами Четвертого союзу.