2.4. Окупація України австро-німецькими військами. Падіння Центральної Ради.

Підписання мирного договору між Німеччиною, Росією та Центральною Радою було однією з найбільш складних проблем післяжовтневого періоду. Ініціатива мирних переговорів належала більшовикам. Почались переговори ще 20 листопада 1917 року в Брест-Литовську, де тоді знаходився штаб німецьких військ. Результатом першого етапу переговорів було підписання 2 грудня угоди про перемир'я. 9 грудня почалися переговори про підписання мирного договору між державами німецько-австрійського блоку та Радянською Росією.

24 грудня 1917 року Генеральний секретаріат надіслав ноту "державам, що воюють і нейтральним", у якій стверджувалось, що участь представників УНР на переговорах необхідна, тому що влада Раднаркому на Україну не поширюється. 26 грудня уряд УНР одержав офіційне запрошення взяти участь у переговорах, незважаючи на те, що Україна ще не мала статусу незалежної держави.

Під час переговорів німецьке командування дало зрозуміти делегації Центральної Ради, що для підписання мирного договору з Німеччиною та її союзниками Україна повинна офіційно оголосити про повний розрив державних зв'язків з більшовицькою Росією.

Керуючись рішенням IV Універсалу, Центральна Рада проголосила себе єдиним повноважним політичним органом, який може вести переговори від імені всієї України. Держави німецько-австрійського блоку визнали Україну незалежною державою, а її делегацію на переговорах - правомочною вести переговори. Відомо, що канцлер Німеччини Вільгельм 26 січня написав на полях телеграми, про проголошення IV Універсалу Центральної Ради: "Браво! Тепер ми можемо негайно заключите з нею союз". 27 січня (9 лютого) 1918 року мирний договір між Українською Народною Республікою і державами австрійсько-німецького блоку було підписано. Він став першим мирним договором у світовій війні, що тривала. Цим договором Четверний союз визнав УНР як самостійну державу, визначив західний кордон України, встановив з нею дипломатичні відносини, врегулював обмін військовополоненими, а також господарські стосунки і взаємний обмін товарами.

УНР зобов'язувалась протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса, 400 млн. штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію та промислову сировину, насамперед вугілля.

Таким чином, ця угода стала легальним прикриттям пограбування центральними державами України, яка в цей час майже вся була під владою більшовиків. Як згадував В. Винниченко, "уряд Центральної Ради не мав уже ніяких сил і ніякого значення в краї". Не дивно, що пункти про економічні "стосунки" були таємними, так як було зрозуміло, що вони можуть обурити громадськість і створити несприятливі обставини для майбутньої діяльності Центральної Ради.

Після підписання Брестського договору уряд УНР звернувся до німецького уряду з проханням про військову допомогу, яка дозволила б звільнити Україну від більшовицьких військ. Українська делегація мала на меті прийняти в Україні обмежений 30-тисячний корпус, причому сформований в основному з військовополонених українців. Але якраз у цьому інтереси України і держав блоку істотно розійшлись. На Україну почали наступ багатотисячні регулярні військові частини німецької і австрійської армії, що нараховували в своєму складі близько 450 тис. Це дало змогу новим окупантам без особливого опору і втрат витіснити з території республіки погано навчені і озброєні більшовицькі частини і фактично окупувати всю Україну. На початку березня на багнетах окупантів Центральна Рада повернулася до Києва.

Формально в Києві і по всій Україні після вигнання більшовиків була відновлена влада Центральної Ради. Фактично ж установлювався військовий окупаційний режим. З самого початку розпочалися конфлікти Центральної Ради з німецькими військовими чиновниками, які активно втручались в українські внутрішні справи. Становище самої Центральної Ради було дуже непевним. Населення прохолодно зустріло повернення старого уряду, який в умовах німецької окупації практично втратив авторитет і владу. Німці поводили себе з Центральною Радою вже жорсткіше. Окупанти прагнули здобути хліб, а безладдя і політика українського уряду викликали в них сумніви щодо спроможності України виконати економічні зобов'язання. Тому досить швидко між Центральною Радою і німецьким командуванням загострились протиріччя і назрів конфлікт.

24 квітня 1918 року представники німецького командування в Україні зустрілися з генералом П. Скоропадським. Перед новим претендентом на владу в Україні німці поставили умови, за яких він одержить підтримку німецької адміністрації:

• визнання умов Брестського миру;

• розпуск Центральної Ради;

• відмова від скликання Установчих зборів;

• відновлення приватної власності на землю;

• усунення від влади на місцях земельних комітетів;

• дозвіл на вільну торгівлю;

• оплачування Україною перебування окупаційних військ.

Після досягнення домовленості зі Скоропадським німці посилили тиск на Центральну Раду. 25 квітня 1918 року головнокомандуючий німецькими військами видав наказ про запровадження на території України німецьких польових судів, 26-27 квітня було роззброєно українську дивізію синьожупанників. 28 квітня під час засідання Центральної Ради німецькі солдати заарештували двох українських міністрів, а в приміщенні було проведено обшук.

День 29 квітня 1918 року став останнім у діяльності Центральної Ради. На її засіданні було прийнято Конституцію УНР, згідно з якою Україна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською державою з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову, а також було обрано М. С. Грушевського першим президентом Української народної Республіки. Це змусило німецьку окупаційну владу форсувати започаткований переворот і розігнати Центральну Раду, а діячів УЦР заарештувати.