Хронологічна таблиця

 

8–16 березня 1921 р. – Х з’їзд РКП (б) і початок переходу до нової економічної політики (неп).

Осінь 1921-1923 рр. – голод на Півдні України.

Квітень 1922 р. – призначення Й.В.Сталіна на посаду Генерального секретаря ЦК ВКП (б).

30 грудня 1922 р. – прийняття Декларації про утворення СРСР.

17–21 квітня 1923 рр. – ХІІ з’їзд РКП (б) й проголошення політики

коренізації в радянських республіках (в УСРР- українізації).

21 січня 1924 р. – смерть В.І.Леніна.

31 січня 1924 р. – прийняття першої радянської Конституції на ІІ з’їзді Рад СРСР.

Березень 1924 р. – повернення М.С.Грушевського з еміграції.

18-31 грудня 1925 р. – ХІV з’їзд РКП (б). Проголошення курсу на

індустріалізацію. Перейменування РКП (б) у ВКП (б).

1927-1929 рр. – хлібозаготівельні кризи в СРСР.

18 травня-5 червня – перший політично-судовий процес „

1928 р Шахтинська справа” у Москві.

1928/ 29 – 1932/33 рр. – перший п’ятирічний план розвитку народного господарства.

1929 р. – остаточне згортання непу і перехід до форсованої індустріалізації та колективізації.

10-17 листопада – проголошення курсу на суцільну

1929 р. колективізацію; початок масового „розкуркулювання”.

28 січня-3 лютого – перший Конгрес українських націоналістів у 1929 р. Відні та створення Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Тема 7. Закріплення радянської влади в україні (1929-1938 рр.)

1. Індустріалізація в Україні: завдання, труднощі, особливості, наслідки.

2. Колективізація сільського господарств. Голод 1932-1933 років.

3. Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні. Масові репресії.

4. Культурне будівництво 30-х років в Україні.

7.1. Індустріалізація в Україні: завдання, труднощі, особливості,наслідки

Витоки індустріалізації сягають середини 20-х років. На цей час економіка СРСР і України в основному була відбудована. Розвиваючись на базі нової економічної політики, промисловість СРСР у 1925 році досягла довоєнного рівня. Однак країна значно відставала від передових капіталістичних держав з виробництва електроенергії, сталі, чавуну, видобутку вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. На порядку денному стояло завдання з переоснащення діючих і будівництва нових підприємств. Керівництво ВКП(б) визначило головну мету - перетворити СРСР на сучасне індустріальне суспільство.

У квітні 1925 року було прийняте рішення про негайну розробку перспективного плану будівництва нових промислових підприємств. Ним, зокрема, передбачалось будівництво Краматорського заводу важкого машинобудування, Криворізького металургійного заводу та великої кількості інших підприємств на території України.

У грудні 1925 року XIV з'їзд ВКП(б) ухвалив генеральну лінію на здійснення індустріалізації народного господарства. Під індустріалізацією розумілось втілення в життя системи заходів, спрямованих на швидший розвиток промисловості, з метою технічного переозброєння економіки та зміцнення обороноздатності країни, для забезпечення економічної самостійності й незалежності СРСР.

Необхідність індустріалізації була спричинена рядом причин:

• потребами технічного переозброєння економіки, подолання техніко- економічного відставання Радянського Союзу від передових держав Заходу;

• створення воєнно-промислового комплексу та забезпечення Червоної Армії сучасною військовою технікою та озброєнням;

• досягнення економічної самостійності країни в умовах "капіталістичного оточення" і можливої економічної ізоляції (перетворення СРСР з країни, яка ввозить машини та обладнання, в країну, яка їх виробляє);

• забезпечення села необхідною сільськогосподарською технікою та інвентарем (і таким чином підготовки села до кооперації).

• Крім того, індустріалізація мала сприяти вирішенню соціально- політичних проблем: сприяти збільшенню чисельності пролетаріату (в країні селяни становили близько 80% населення), який був "опорою" Радянської влади.

Таким чином індустріалізація була об'єктивно необхідною для успішного подальшого розвитку країни. У процесі обговорення керівництвом країни питання про шляхи і методи розбудови країни поступово визначилися дві точки зору щодо стратегії економічного розвитку. Вихідним пунктом розбіжностей стало питання про темпи розвитку промисловості та джерела її фінансування, про співвідношення часток накопичення і споживання. Радянські діячі М. І. Бухарін, О. І. Риков, М. П. Томський, спираючись на кваліфікований економічний аналіз спеціалістів Держплану і ВРНГ СРСР, виступали за збалансований розвиток промисловості і сільського господарства. Це передбачало вирішення кількох завдань і, насамперед, оптимального поєднання розвитку важкої та легкої промисловості, промисловості та сільського господарства. Розвиток індустрії повинен був відбуватися на основі підйому всього народного господарства. Це була стратегія регульованого ринку, з обов'язковим використанням товарно- грошових відносин, яка ставила на меті подолання диспропорцій у народному господарстві економічними заходами.

И. В. Сталін, В. В. Куйбишев, В. М. Молотов, Г. К. Орджонікідзе та їх однодумці відстоювали інший варіант суспільного розвитку. Вважаючи, що досягти підйому промисловості, здійснити кооперування на селі та поліпшити умови життя людей одночасно неможливо, вони на перший план висунули ідею форсованого розвитку важкої промисловості за рахунок інших галузей народного господарства. При цьому перевага віддавалась адміністративним методам управління економікою, ігнорувалось матеріальне стимулювання праці. Більшовицьке керівництво було впевнене в тому, що за допомогою ентузіазму народних мас можна вирішити будь-які проблеми. З іншого боку, такий підхід не був поглядом тільки сталінського керівництва. Йому відповідали настрої досить широких прошарків населення, партдержапарату, в цілому ВКП(б), комсомольців, робітничого класу і селянської бідноти. Неп сприймався ними як тимчасовий тактичний «відступ», після якого повинен розгорнутися наступ по соціалістичному шляху. Рух до соціалізму значна частина населення розуміла як наближення до зрівняльного розподілу, як відмову від товарно-ринкових відносин, тому вона була готовою до того, щоб за будь яку ціну в найближчому майбутньому створити економічний фундамент соціалізму - могутню індустрію.

XV з'їзд ВКП(б) в грудні 1927 року затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку країни на 1928/29 - 1932/33 господарські роки. Було розроблено 2 варіанти п'ятирічного плану - "відправний", та "оптимальний", показники якого перевищували перший варіант на 20%.. Це пояснювалось насамперед тим, що автори плану робили поправки на можливі міжнародні і внутрішні ускладнення. У галузі індустрії передбачалось різке зростання промисловості, особливо важкого машинобудування (його валова продукція мала зрости в 2,8 разу). План передбачав зростання продуктивності праці більш ніж удвічі, а реальної заробітної плати - лише на 70%. Після ретельного обговорення в квітні 1929 року XVI конференція ВКП(б) схвалила "оптимальний", більш напружений варіант І п'ятирічного плану із середньорічними темпами зростання в 22%, але і він залишився лише на папері.

На шляху проведення індустріалізації уряд зіткнувся з труднощами і проблемами, які потрібно було вирішувати. Перша і одна з найскладніших проблем полягала у фінансуванні такого грандіозного проекту. Радянський Союз міг розраховувати лише на власні (внутрішні) джерела фінансування, яких, як виявилось, було недостатньо. Головними джерелами фінансування індустріалізації були:

• інвестування важкої промисловості за рахунок легкої і харчової та сільського господарства;

• примусові державні позики;

• збільшення випуску горілчаних виробів;

• продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими, майже демпінговими цінами;

• вивезення з країни культурних та історичних цінностей, насамперед творів мистецтва;

• використання неоплаченої праці (суботники та недільники);

• широке застосування праці в'язнів (у період сталінського терору їх кількість становила мільйони);

• введення жорсткого режиму економії.

Звичайно, сталінське керівництво розраховувало також широко задіяти ентузіазм людей, використовуючи їх прагнення якомога скоріше побудувати краще життя. З цією метою було організоване масове виробниче змагання. У 1929 році на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення будь-якою ціною прискорити розвиток машинобудування та інших галузей важкої промисловості. У 1931 році Й. Сталін заявив, що Радянський Союз відстає від передових країн на 50-100 років, і цей шлях треба подолати за 10 років. "Або ми це зробимо, або нас знищать", - стверджував вождь. Комуністичне керівництво свідомо драматизувало ситуацію та створювало обстановку масового психозу, за якої можна було вимагати від народу самовіддач' ^; аскетичного самообмеження.

Індустріалізація здійснювалася в умовах масового народного піднесення. Трудящі маси дійсно проявляли чудеса трудового героїзму: розгорнулось масове соціалістичне змагання, рух ударників, стаханівський рух, рух новаторів, багатоверстатників. Люди щиро вірили в можливість побудувати "прекрасне майбутнє". Заради цього охоплені ентузіазмом люди не жаліли ні себе, ні своїх близьких. Трагізм ситуації полягав у тому, що на новобудовах поряд з десятками тисяч людей, охоплених ентузіазмом створення нового суспільства, працювали переселенці і сотні тисяч в'язнів, насамперед, політичних. Але всі ці вимушені і добровільні жертви виявились марними.

Перемога сталінського погляду на індустріалізацію означала відмову від принципів непу, перехід до директивного планування та до командно- адміністративних методів управління. Важка промисловість була передана в підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Майже вся економіка України була підпорядкована центральним органам управління, що часто відбувалось проти волі місцевого керівництва.

Основною ланкою індустріалізації СРСР стала важка промисловість - виробництво засобів виробництва, енергетика, паливна та хімічна промисловість, металургія, машинобудування тощо.

Серед найбільших промислових об'єктів виділялись 35 гігантів вартістю 100 млн. кожний. В Україні знаходилось 12 з них: 7 новобудов та 5 підприємств, які підлягали докорінній реконструкції. До новобудов належали три металургійні заводи: "Запоріжсталь", "Криворіжсталь" та "Азовсталь", Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краматорський машинобудівний і Харківський тракторний заводи. Серед реконструйованих гігантів були чотири металургійні заводи - в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську та Луганський паровозобудівний завод.

Завдяки будівництву на території республіки великих електростанцій Україна вже в 1931 році досягла рівня розвитку електроенергетики, передбаченого планом ГОЕЛРО.

Швидкими темпами споруджувався ХТЗ. Через 18 місяців після початку будівництва з конвеєра заводу зійшли перші трактори. У 1932 році ХТЗ випустив 16,8 тис. тракторів. Запорізький завод "Комунар" після реконструкції став найбільшим у світі виробником зернозбиральних комбайнів, а Харківський завод "Серп і молот" почав випускати складні молотарки в кількості, що могла забезпечити потреби сільського господарства усього Радянського Союзу.

Прискорювала темпи розвитку хімічна промисловість. На Горлівському азотно-туковому комбінаті наприкінці другої п'ятирічки освоїли виробництво добрив для сільського господарства, а в третій п'ятирічці їх розпочав виробляти і Дніпродзержинський хімічний комбінат. У 1933 році розгорнулось будівництво ще одного гіганта хімічної промисловості в Сєвєродонецьку. Суттєві зрушення відбувались у харчовій промисловості, де виникли нові для України галузі - маргаринова, молочна, комбікормова, хлібопекарна тощо. За 1928-1937 роки в Україні стало до ладу п'ять великих м'ясокомбінатів.

Практично заново в республіці створювалась легка промисловість. У Києві, Харкові і Дніпропетровську були побудовані три взуттєві фабрики з конвеєрним виробництвом. В Одесі, Харкові та Києві налагодили виробництво продукції трикотажні фабрики тощо. Але легка промисловість, яка працювала на задоволення потреб людей, на забезпечувала зростання їх матеріального добробуту, значно відставала за темпами від важкої промисловості і розвивалась за "залишковим принципом". Це призвело до суттєвого зниження рівня життя - знову з'явились черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого, життя в бараках тощо.

Це можна пояснити насамперед тим, що радянська індустріалізація, як уже відзначалось, здійснювалася за рахунок лише власних джерел фінансування, і пошук їх був головним у політиці партії і однією з причин внутрішньопартійної боротьби. На одночасний розвиток усіх галузей економіки коштів не вистачало, тому треба було, по-перше, вибирати, яким галузям віддавати перевагу, а по-друге, знаходити додаткові джерела фінансування. В результаті гострої ідейно-політичної боротьби було прийнято рішення здійснювати індустріалізацію за рахунок сеянства – про переливання коштів із села в місто для фінансування промисловості.

Наслідки індустріалізації були неоднозначними. Можна говорити про позитивні результати індустріалізації і негативні наслідки, спричинені насамперед методами, якими вона проводилась.

• Індустріалізація сприяла перетворенню країни з аграрної в індустріально-аграрну, менше, ніж раніше, залежну від Заходу.

• Зміцнилась обороноздатність країни.

• Відбулися структурні зміни в промисловості, переважала вже не легка і харчова галузі, а важка індустрія.

• Індустріалізація допомогла уряду вирішити і таку складну соціальну проблему, як безробіття. В Україні число промислових робітників виросло майже вдвічі.

• До кінця 30-х років Україна стала основною металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.

До негативних наслідків сталінської індустріалізації слід віднести:

" скорочення темпів розвитку сільського господарства та галузей легкої і харчової промисловості, що призвело до зниження життєвого рівня населення;

° нераціональне і нерівномірне розміщення продуктивних сил;

• посилення централізації управління промисловістю та ігнорування економічних механізмів регулювання;

• прискорена урбанізація, яка призвела до ускладнення житлової та продовольчої проблеми;

• посилення репресій проти інженерно-технічних працівників.

Вимоги сталінського керівництва прискорити індустріалізацію,

прагнення здійснити її за будь-яку ціну дорого коштувало українському народові.