6.2. Україна і утворення Союзу рср

3 ініціативи Християна Раковського, ЦК КП(б)У в березні 1922 року звернувся до більшовицького центру з пропозицією конкретизувати відносини Російської Федерації з Україною. Аналогічні прохання подали також Білорусія і Закавказькі республіки. У зв'язку з цим у другій половині 1922 року в більшовицькій партії розгорнулася дискусія щодо подальшого розвитку взаємовідносин між республіками. Політбюро ЦК РКП(б) в серпні 1922 року визнало за доцільне утворити комісію. Її очолив і спрямовував нарком у справах національностей і генеральний секретар ЦК партії більшовиків Й. В. Сталін. Він був прибічником ідеї культурної автономії національних республік у межах Російської федерації. Обурені більшовики-неросіяни виступили проти ідеї "автономізації", кваліфікуючи її як погано прихований російський шовінізм. Хворий Ленін вимушений був втрутитися в хід дискусії, відчувши, що реалізації ідеї утворення єдиної радянської держави загрожує небезпека. Ознайомившись зі сталінським проектом та матеріалами його обговорення в ЦК республіканських компартій, де цей план уже знайшов часткове схвалення, Ленін наполягав на тому, щоб в основу об'єднання національних республік були покладені добровільність і право виходу кожної з них із союзу як остаточний доказ суверенітету. Щоправда, Ленін підкреслював, що право виходу може бути реалізованим тільки за умовою згоди на це комуністичної партії. В цей же день він написав членам Політбюро листа, в якому відкидався принцип «автономізації» і обґрунтовувалася форма державного союзу, в який повинні об'єднатися Російська і Закавказька федерації разом з Україною і Білорусією.

Розгляд цього питання було винесено на обговорення чергового Пленуму ЦК РКП(б). Україну на пленумі представляв Г. І. Петровський. Підготовлене Сталіним рішення пленуму "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками" передбачало входження національних республік до складу Російської Федерації на правах автономних утворень (відоме як сталінський план «автономізації»). Ініціатива X. Раковського, який намагався відстояти та підняти статус незалежних республік, не знайшла підтримки членів ЦК. Перемогла централізаторська тенденція будувати відносини в майбутній федерації на тих самих принципах, на яких будувалась партія більшовиків.

Утворена жовтневим (1922) Пленумом ЦК РКП(б) конституційна комісія у складі Й. В. Сталіна (голови), М. І. Калініна, Л. Б. Каменева, Г. Л. Пятакова, X. Г. Раковського і Г. В. Чичеріна виробила конституційні засади побудови нової союзної держави. Передбачалось утворення комісаріатів трьох типів - злиті, об'єднані і автономні. Український уряд мав вирішувати справи сільського господарства, освіти, охорони здоров'я, а також керувати внутрішніми справами, правосуддям та соціальним забезпеченням. Із союзним урядом він ділився владою в питаннях виробництва продуктів харчування, робочої сили, фінансів, народного господарства. Міжнародні стосунки, армія, флот, транспорт, зовнішня торгівля, зв'язок відходили виключно до компетенції загальносоюзного уряду.

ЗО грудня 1922 року І з'їзд Рад, що відбувся в Москві, в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір, а також обрав Центральний Виконавчий Комітет у складі 371 члена і 138 кандидатів. До складу СРСР увійшли РСФРР, Білоруська і Українська Радянські Республіки та Закавказька Федеративна Радянська Республік. Союзний Договір проголошував, що незалежні радянські республіки добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз і передають низку своїх повноважень органам загальносоюзної, центральної влади.

Остаточне юридичне оформлення нового державного утворення відбулося на II з'їзді Рад СРСР 26 січня 1924 року прийняттям Конституції СРСР, яка закріпила, зокрема, право кожної республіки на вільний вихід із Союзу, нерушимість їх території.; Однак реальна влада в республіках належала єдиній партії більшовиків, а легальна опозиція була ліквідована, тому ці суверенні права не могли бути реалізовані.

Отже, УСРР та інші національні республіки, що увійшли до складу СРСР, практично втратили можливість впливати на розвиток подій у країні та за її межами. Відтоді остаточне вирішення питань, що стосувались України, відбувалось у Москві, при цьому часто ігнорувалися інтереси республіки. -

У травні 1925 року процес входження України до складу СРСР завершується прийняттям на IX Всеукраїнському з'їзді рад нового тексту Конституції УСРР, яка законодавчо закріпила вступ радянської України до СРСР. Нова Конституція УСРР визнавала перевагу союзних органів над республіканськими. Згідно з Конституцією, в складі УСРР утворювалась Молдавська Автономна Соціалістична Радянська Республіка.

У складі Радянського Союзу Україна була другою за розміром території та чисельністю населення (після Росії) республікою. її територія становила 450 тис. км² з населенням понад 26 млн. чоловік. Столицею республіки став Харків, який був близьким до Москви промисловим центром і, на відміну від Києва, не мав зв'язків з колишніми національними українськими урядами.

Увійшовши до складу Радянського Союзу та незважаючи на політичні поступки Російському центру, Українська Радянська Республіка все ж залишилась формально національним державним формуванням з чітко окресленими кордонами, власним адміністративним центром і владними структурами. В нових умовах українці, нарешті, одержали можливість на державному рівні зайнятись розвитком своєї самобутньої національної культури, мови, освіти тощо.

Серед дослідників існують різні оцінки актів 1922-1924 років. Радянські історики завжди підкреслювали, що утворення СРСР - велике досягнення національної політики компартії, яке відповідало інтересам народу України, а також інших народів Союзу. Більшість українських істориків за кордоном, а сьогодні і в Україні, вважають цю подію трагедією українського народу. Деякі з них намагаються уникнути крайніх суджень. Зокрема, Орест Субтельний, відзначаючи негативні наслідки об'єднання, зауважує, "...що Україна стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVIII ст."

Утворення СРСР було певним компромісом між Москвою та національними рухами на окраїнах колишньої імперії. Але поступки більшовиків у національно-державному будівництві мали тактичний і тимчасовий характер Зберігаючи унітарність більшовицької партії, лідери ВКП(б) робили саму програму федералізації держави ілюзією. Незабаром союзні республіки фактично перетворились на звичайні адміністративні одиниці унітарної держави.