14. 4 Проголошення незалежності України

У ході перебудови, в умовах демонтажу адміністративно-командної системи, загострення політичної та економічної ситуації, посилювались тенденції до відокремлення республік від СРСР і утворення незалежних самостійних держав. Радянське керівництво, яке усе ще продовжувало спроби вирішити нові завдання старими методами, не змогло зупинити цей процес. Політична боротьба в країні посилилась.

Консервативні сили як у цілому в СРСР, так і в окремих республіках робили все можливе, щоб не допустити розвалу Радянського Союзу. Але вони не мали конструктивних програм, які змогли б забезпечити нормальний розвиток держави і тому не змогли зупинити національно-визвольний рух, що посилювався.

Гостра боротьба між консервативними і демократичними силами українського суспільства знайшла своє втілення в протистоянні між депутатами Верховної Ради України. Консерватори становили більшість в українському парламенті і були представлені в переважній більшості членами Компартії України. Демократична течія, яка об'єдналась у Народну Раду, була в абсолютній меншості. Протистояння між консерваторами і демократами дуже часто призводило до зриву засідань Верховної Ради, блокувало прийняття важливих, життєво необхідних рішень і законів.

Інколи, правда, спільну мову знаходили, особливо коли йшлося про державний статус республіки. Так, Декларація про державний суверенітет України була прийнята майже одноголосно. Але як тільки мова заходила про перехід від декларативних заяв до конкретних справ, українські комуністи- депутати перетворювались на дисциплінованих виразників волі КПРС і союзних структур влади.

У свою чергу, у Верховній Раді СРСР у 1990-1991 роках утворилась надзвичайно впливова депутатська група "Союз", яка об'єднала навколо себе всі консервативні сили (військово-промисловий комплекс, партійних чиновників, Селянський союз) і наполегливо відстоювала непорушність Радянського Союзу, згоджуючись хіба що на його "удосконалення".

Під тиском консервативних сил М.Горбачов запропонував винести на всенародний референдум питання про майбутнє країни. Питання було сформульоване таким чином: "Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних республік, як оновленої федерації рівноправних союзних республік, у якій повною мірою будуть гарантовані права і свободи людини будь-якої нації". Таке складне формулювання питання було, щонайменше, некоректним, тому що такі терміни, як "оновлена федерація", "гарантовані права і свободи" не мали юридичного змісту. Формулюючи таким чином питання, партапарат розраховував залучитися підтримкою більшості народу. Дійсно, хто не хоче жити в такій щасливій державі, де будуть гарантовані усі права і свободи, тим більше, що в той час переважна більшість населення не хотіла і боялась розвалу держави.

В таких умовах Леонід Макарович Кравчук запропонував паралельно з загальносоюзним референдумом провести в Україні свій референдум і виявити погляди українського населення щодо майбутньої єдиної союзної держави. Верховна Рада України підтримала ідею Кравчука і затвердила додаткове питання в такому вигляді: "Чи згодні ви з тим, що Україна повинна бути у складі Союзу радянських суверенних держав на основах Декларації про державний суверенітет України".

Референдум відбувся 17 березня 1991 року. Народ відповідав на обидва питання. Позитивну відповідь на питання союзного бюлетеня дали 70,2%, на питання республіканського - 80,2%. Відповідь "ні" - дали відповідно 28% і 18% тих, хто взяв участь у голосуванні.

Після референдуму почалися переговори керівників десяти республік, у тому числі і України, з президентом СРСР М.Горбачовим про зміст нового союзного договору. Горбачов, який намагався зберегти державну цілісність союзної держави, згоден був іти на серйозні компроміси, передаючи частину повноважень від союзного центру до республіканських міністерств і відомств. Але такий компроміс не влаштовував найбільш радикальні консервативні сили в центральних органах влади, і вони вирішили діяти.

В ніч на 19 серпня 1991 року найближчі до М.Горбачова посадові особи спробували взяти владу до своїх рук. Вони утворили так званий Державний комітет з надзвичайного стану - ДКНС (ГКЧП - російською мовою) на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим. М.Горбачов позбавлявся влади "за станом здоров'я". Таким чином, в Москві була зроблена спроба здійснити державний переворот. На вулицях Москви та інших великих міст з'явились війська, танки. Був заборонений вихід майже всіх центральних газет, припинили роботу всі канали телебачення, крім Центрального, усі радіостанції. Припинялась діяльність усіх партій, крім КПРС.

Путчисти проголосили про введення в країні надзвичайного стану і проведення надзвичайних заходів "для подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян". Під прапором збереження Радянського Союзу режим надзвичайного стану вводився в усіх регіонах СРСР (в тому числі і в Україні). Перед керівництвом Української РСР була поставлена вимога про підтримку дій нової влади.

Як згодом виявилось, група Янаєва не мала реальної програми дій і бажала лише одного: зупинити процеси демократизації суспільства і повернути країну до того стану, в якому вона перебувала до 1985 року. Але народні маси виступу "гекачепістів" не підтримали. їхні симпатії схилялись на бік президента Росії Б.Єльцина, який тимчасово взяв на себе функції Президента СРСР. Проти спроби державного перевороту, який об'єктивно міг привести до розв'язання громадянської війни в країні, виступили основні частини армії, війська КДБ та МВС. Не знайшовши широкої підтримки в країні, на третій день заколоту організатори державного перевороту змушені були визнати свою поразку.

Стрімко розвивались події в Україні. Уже 19 серпня ряд керівників республіканського і районного рівнів висловили своє негативне ставлення до спроби державного перевороту в Москві. Голова Верховної Ради УРСР Л.Кравчук у виступі по радіо 19 серпня заявив, що в Україні ніякого надзвичайного стану впроваджено не буде, а керівництво республіки буде послідовно захищати демократію і законність.

Серпневі події в Москві зумовили суттєві зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР.

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла "Акт проголошення незалежності України", яким стверджувалося утворення незалежної самостійної української держави - України.

ЗО серпня 1991 року постановою Президії Верховної Ради була заборонена діяльність Комуністичної партії України. Після того як Верховний та Конституційний суди визнали непричетність Компартії України до серпневого заколоту, 5 жовтня 1993 року Міністерство юстиції відновило її діяльність.

1 грудня 1991 року в Україні було проведено Всеукраїнський референдум і відбулися вибори президента держави.. Результати референдуму були вражаючими: за незалежність України проголосувало 90,3% громадян, що взяли участь у референдумі і виборах першого президента незалежної України. Характерно, що за незалежність проголосували не тільки етнічні українці, а й представники інших народів, які проживали на той час в Україні.

Під час виборів президента з шести кандидатур громадяни переважною кількістю голосів (61,6%) обрали керівником Української держави Л.Кравчука. З 5 грудня 1991 р. Л.Кравчук приступив до виконання своїх обов'язків.

Акт проголошення незалежної України і його підтримка народом на референдумі означали, що Українська Радянська Соціалістична Республіка припинила своє існування, замість неї з'явилась нова самостійна держава - Україна. Український народ мирним, демократичним шляхом довів своє право жити вільно, розвивати свою економіку, політичну систему, мову, культуру.

7-8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі (Білорусь) відбулася зустріч лідерів України, Білорусії та Російської федерації. Президенти Б.Єльцин Л.Кравчук і голова Верховної Ради Білорусії С.Шушкевич констатували, що вихід республік із складу СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Керівники держав підписали угоду про денонсацію Договору 1922 р. про утворення СРСР і оголосили про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). До СНД невдовзі приєднались і інші республіки - всього 11 , крім Прибалтійських держав та Грузії. Україна увійшла на правах асоційованого члена, тому що не визнала всіх пунктів угоди. За час існування СНД періодично відбувались зустрічі (саміти) керівників держав - членів співдружності. Проте значних економічних і політичних результатів у його діяльності не досягнуто.

Які ж причини розпаду СРСР? Навіть сьогодні аналітики не висувають будь-яких серйозних об'єктивних економічних, соціальних і політичних чинників, здатних привести до загибелі таку велику і могугню державу, як Радянський Союз. Спробуємо визначити деякі з них.

• Унітарний характер СРСР - фактично. Монополія на владу належала центру, що обмежувало права республік.

• Недоліки і грубі помилки керівництва СРСР у сфері національної політики:

• курс на формування нової спільності -радянського народу, що на практиці виявилося в тотальній русифікації та гальмуванні розвитку національних культур;

• невирішеність багатьох національних проблем (кордонів, депортованих народів та ін.).

• Суперечлива непослідовність економічних реформ, що спричинило розбалансованість народного господарства і поглиблення економічної кризи.

• Процеси демократизації і гласності сприяли зростанню національної свідомості та активізації національно-визвольних рухів.

• Ослаблення центральної влади і КПРС, які забезпечували єдність СРСР.

25 грудня президент СРСР М.Горбачов склав свої повноваження і пішов у відставку.