3. Природні порівняльні переваги України в зовнішньому секторі.

Зовнішній сектор України, як складової народногосподарсь­кого комплексу СРСР, визначався загальним поділом праці, ко­ли міжнародна спеціалізація виробництва охоплює сектори та ве­ликі сфери економіки (промисловість, сільське господарство то­що) і практично не потребує доповненням міжнародною коопе­рацією. Ступінь інтегрованості у світове господарство за такого поділу праці незначна.

Створення якісно нового зовнішнього сектору країни має вра­ховувати ті фактори, які формують міжнародний поділ праці. Як вже відмічалось в попередньому параграфі, фактори, які вплива­ють на місце країни в міжнародному поділі праці, можна розділи­ти на три основні групи: природно-географічні (територія, насе­лення, клімат, природні ресурси тощо); соціально-економічні (економічний та науково-технічний потенціал, темпи створення об'єктів виробничої та науково-технічної інфраструктури тощо) та науково-технічні (масштаби науково-дослідних робіть, техно­логічна диверсифікація, рівень морального зносу основних фондів тощо), в сучасному світі на міжнародний поділ праці та місце в ньому певної країни домінуючий вплив мають науково-технічні фактори.

Для України в складі СРСР було характерним переважанням чинників першої групи (природно-географічних) і формуван­ням — другої (соціально-економічних).

Інтеграція України у світове господарство у постсоціалістичний період залежить від трансформаційних процесів, які будуть сприяти конкурентоспроможності національних суб'єктів на зовнішніх ринках. Тобто процеси формування нового зовніш­нього сектора є невід'ємною частиною формування національно­го ринкового середовища.

До природно-географічних факторів, які визначають можли­вості України у міжнародній спеціалізації, можна віднести: тери­торія площею 603,7 тис. км², яка розташована в центрі Європи (приблизно дорівнює території Франції та Швейцарії), чисель­ність населення на початок 2001 р. становила 49 млн. чол. (що не набагато менше, ніж у Великобританії, або Франції), трудові ре­сурси — 30 млн. чол. Спеціалістів з вищою та середньою спеці­альною освітою, зайнятих у виробництві, налічувалось на кінець 2001 р. 5,7 млн. чол., що становить майже 20% всіх трудових ре­сурсів та 27% від кількості зайнятих у галузях народного госпо­дарства. Україна має великі запаси корисних копалин і дуже вигідне поєднання сировинних родовищ: вугілля, залізні та мар­ганцеві руди, сірка, ртуть, титан, уран, мінеральні солі.

В той же час розвиток економіки значною мірою залежить від ім­портних поставок інших паливно-енергетичних, мінеральних, лісо­вих та інших видів сировини, а наявні ресурси не завжди використо­вуються найбільш ефективно виходячи з існуючих технологій.

4. Економічні проблеми, отримані у спадок.

Економіка України отримала від СРСР деформовану структу­ру народного господарства із домінуванням важкої індустрії, військово-промислового комплексу, низькою часткою наукоємних виробництв і товарів народного споживання. Можна виділи­ти такі основні негативні риси економічної системи, України, які найбільшою мірою впливають сьогодні на зовнішньоекономічну сферу. Це державний монополізм, невизначеність напрямків структурної перебудови економіки, нерозвиненість ринкової інфраструктури, розвиток військово-промислового комплексу.

З погляду ринкової організації економічна система України характеризується і до цього часу високим рівнем монополізації, яка залишилась від соціалістичної системи. На сьогодні моно­полізм в Україні, на думку багатьох вчених, продовжує розвива­тися на основі державної монополії. Держава і зараз є основним власником, залишаючи під своїм контролем значну частку вели­ких підприємств загальнодержавного значення. За офіційними даними, до найбільш монополізованих галузей відносять транс­порт, зв'язок, енергетичні системи, житлово-комунальне госпо­дарство, переробні підприємства, системи агропромислового комплексу. Високомонополізованими є також і галузі, які відне­сені до пріоритетних у промисловій політиці: металургійна про­мисловість, сільгоспмашинобудування, суднобудування, ракет­но-космічний та авіаційний комплекси, радіоелектроніка, засоби зв'язку, виробництво міського та міжміського транспорту.

Відсутність активної антимонопольної політики приводить до деформації як економіки в цілому, так і зовнішньоекономічного сектора, який формується без урахування загальнодержавних інтересів. Крім того, розвиток монополізму скорочує можливості зростання конкурентоспроможності підприємств, а зовнішній сектор тяжіє до використання протекціоністських заходів і відхи­лення методів вільної торгівлі.

В цілому економіка України ще підтримує застарілі пропорції, відчуваючи тиск неринкових структур. Потенціал економіки, як і раніше, формують галузі важкої промисловості, питома вага пред­метів споживання становить близько 30% (в розвинутих країнах во­на коливається в межах 50-60%). Все ще зберігається велика частка морально застарілого обладнання (більше 50% основних фондів).

Негативні тенденції щодо надто повільної перебудови струк­тури економіки посилюються недостатнім рівнем розвитку рин­кової інфраструктури, передусім фінансової — слабкість фінан­сового ринку стримує можливості переливу капіталів між галузя­ми. Процеси реконструкції та модернізації гальмуються відсут­ністю широких можливостей мікрокредитування та довгостроко­вого кредитування. Хронічна нестача інвестицій відсуває на невизначений термін результативність структурної перебудови еко­номіки та зменшує можливості України щодо формування конку­рентних переваг зовнішнього сектора.

Ще однією проблемою був розвиток військово-промислового комплексу: за підрахунками спеціалістів, на продукцію ВПК припадало понад 60% ВВП (танки і літаки — Харків, авіабудівельний комплекс — Київ, ракетна техніка — Дніпропетровськ та ін.). З точки зору формування зовнішнього сектора це могло оз­начати або вихід на світові ринки військової техніки та зброї, або суцільну конверсію, яка потребує додаткових ресурсів та обґрун­тованої програми реструктуризації народного господарства країни. На сьогодні Україна входить в десятку найбільших світо­вих постачальників зброї.

Значні ресурси для розширення випуску конкурентоспромож­ної на світових ринках продукції знаходяться у сфері конверсії потужних і добре технічно оснащених підприємств військово-промислового комплексу (ВПК). На території України за ра­дянських часів було розміщено понад 1000 великих машино­будівних підприємств, що працювали на ВПК.