5.Особливості підприємництва в аграрному секторі.

Підприємницьку діяльність в аграрному секторі можуть здійснювати як окрема людина, так і група людей. Закон України "Про підприємства в Україні" встановлює, що суб'єктами під­приємницької діяльності можуть бути громадяни нашої держави, інших країн, не обмежені законом у право— або дієздатності, та юридичні особи всіх форм власності.

Організаційно-правові форми підприємництва в сільському господарстві можуть бути різні — від одноосібних фермерських господарств до великих акціонерних товариств, що обумов­люється не тільки формами власності, але й об'єктами, які вико­ристовуються в сільськогосподарському виробництві.

До об'єктів підприємницької діяльності в аграрній сфері від­носять засоби виробництва у вигляді будівель, споруд, сільсько­господарської техніки, транспортних засобів, землі, одно— і ба­гаторічних насаджень, продуктивної та робочої худоби, насіння, кормів, органічних та мінеральних добрив, отрутохімікатів, ви­робничої та соціальної інфраструктури, грошей, цінних паперів тощо. Із розвитком продуктивних сил склад і структура об'єктів розширюється і якісно змінюється.

Підприємницька діяльність у сільському господарстві здійснюється за загальними принципами. Але слід враховувати ту особливість, що вона спрямована на всебічне і найбільш повне використання сил природи, а також життєвих функцій рослин і тварин. У процесі своєї діяльності працівники сільського госпо­дарства мають справу з такими факторами, як клімат, погода, родючість ґрунтів, енергія росту й розвитку живих організмів. В цій галузі технологія виробництва ґрунтується на використанні закономірностей життєвого циклу і розвитку рослин та тварин.

Всезростаючий вплив на результати підприємницької діяльності мають екологічні аспекти сільськогосподарського виробництва. Основним фактором виробництва у аграрному секторі є зем­ля, оскільки вона є всезагальною умовою матеріального вироб­ництва, предметом праці, загальним для всіх галузей засобом ви­робництва.

Земельна власність

З приводу використання землі в сільському господарстві вини­кають певні відносини. Земельні відносини — це відносини, які скла­даються між: суб'єктами підприємницької діяльності з приводу ви­користання землі як основного засобу виробництва. Основою ос­танніх є земельна власність

Земельна власність — це певна історична форма відчуження-привласнення землі як предмета природи, що виражає економічні відносини між: людьми з приводу її використання як необхідної умо­ви будь-якої підприємницької діяльності і головного засобу вироб­ництва у сільському і лісовому господарстві., Земельна власність проявляється у формі землеволодіння, землекористування і роз­порядження землею.

Землеволодіння — це не повне, часткове привласнення конкретної ділянки землі окремою особою, групою осіб або державою. Володар є персоніфікованим представником власника. Володіння — це функціонуюча власність за умов, які визначаються власником. Володар даної ділянки землі може не бути її власником, але він, за визначеними власником умовами, набув монопольного права на її використання і отримання доходу.

Землекористування — це фактичне використання даної ділянки землі окремою особою, кооперативом, громадською організацією, державою відповідно до найдоцільнішого використання її корисних властивостей.

Землекористування включає право власності на вироблену продукцію і на доход від її реалізації. Якщо користувач не є влас­ником ділянки землі, він укладає угоду з власником, якою обу­мовлюються терміни та інші умови щодо користування землею. Землекористування фактично забезпечує поєднання інтересів власника і не власника. Користувач стає власником виробленого в процесі використання землі продукту і доходу, а власник — привласнює частину доходу, отриманого внаслідок надання пра­ва користування об'єктом власності.

Розпорядження — це прийняття рішення власником даної ділянки землі з приводу її функціонування. Якщо володіти і користуватися даною ділянкою землі може не власник, то розпоряджатися нею може тільки її власник. Іншими словами, розпорядження — це права, які дають можливість власнику використовувати власти­вості ділянки землі або здійснювати повне чи неповне відчуження. Повне відчуження може здійснюватися шляхом продажу, дару­вання, передачі у спадок, обміну. Неповне відчуження — це відчу­ження не певний час. Воно здійснюється за допомогою оренди.

Зв'язок між складовими власності такий: розпорядження виз­начається користуванням, користування визначається володін­ням, володіння визначається формами власності. На кожному етапу розвитку людства формуються різноманітні види великого, середнього і дрібного землеволодіння та землекористування від­повідно до притаманних їм форм земельної власності та рівня розвитку продуктивних сил. Серед цих форм виділяються дер­жавні, колективні, групові, індивідуальні та сімейні види земле­користування. Нині практично в усіх країнах світу спостеріга­ється співіснування різних форм власності на землю і відповідних їм форм землеволодіння і землекористування.

Так, у США великим землевласником виступає сама держава, якій належить 40% загальної площі землі. Серед них є землі не тільки федерального уряду, а й урядів штатів і місцевих органів влади. Державна земля використовується як резервний фонд для потреб військового відомства, природоохоронного, рекреацій­ного характеру, а також під пасовища і здається в оренду на рин­кових умовах. Із загальної кількості землі, яка знаходиться у во­лодінні і сільськогосподарському користуванні, 60% належить сімейним фермам, 28% використовуються корпораціями.

Організаційно-правові форми

Основною організаційно-правовою формою підприємництва в сільському господарстві США є ферма. Загальне число ферм становить майже 105 тис, з яких 64,1 тис. мають чисельність від 1 до 4 чол., майже 24,8 тис. — від 5 до 9 чол., 9,3 тис. — від 10 до 20 чол., 4,5 тис. — від 20 до 40 чол. У США ферма з обсягом ви­робництва понад 1000 дол. на рік вважається підприємство.

Переважна маса сільськогосподарських підприємств у країнах ЄС, США, Канаді, Австралії — це сімейні фермерські господар­ства. Так, у США на них припадає більше 90% загальної кількості ферм і вони виробляють майже 93% валової сільського­сподарської продукції країни.

Індивідуальні сімейні ферми складають 77% загального числа ферм і забезпечують понад 59% валової продукції сільського гос­подарства. Сімейні ферми беруть на себе весь ризик бізнесу. Сі­мейно-групові ферми (до них належать партнерства, сімейні кор­порації) складають 13% загального числа сільськогосподарських підприємств виробляють 34% сільськогосподарської продукції. Акціонерні компанії складають 10% загального числа сільсько­господарських підприємств.

Серед фермерів розрізняють повних господарів, неповних і орендарів. Повні господарі обробляють власну землю. Непов­ні — працюють на власній і орендованій землі. Орендарі працю­ють на орендованих ділянках землі. У США 2/3 використовува­ної фермерами землі є їх приватною власністю, а 1/3 землі — орендованою. Повним американським господарям належить 33% землі, неповним — 54%, орендарям — 13% всієї використо­вуваної земельної площі.

Функціонування в країнах Заходу різноманітних моделей фер­мерського господарства забезпечує, з одного боку, конкуренцію між різними організаційно-правовими формами сільськогоспо­дарських підприємств, а з другого — підвищує ступінь сталості сільськогосподарського виробництва і гарантує продовольче за­безпечення населення цих країн.

В Україні після прийняття Указу Президента України (серпень 1995 р) "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям", активізувався процес роздержавлення і приватизації землі: при­скорюється передача землі держави у колективну власність; відбувається виділення паїв членам колективних господарств, а також започатковується передача земельних ділянок у приватну власність громадян для ведення ними особистого підсобного гос­подарства; розвивається селянське (фермерське) господарство.

Під селянським {фермерським) господарством слід розуміти відо­собленого виробника, який здійснює підприємницьку діяльність на власній або на власній і орендованій земельній ділянці землі, має у власності інші необхідні засоби виробництва, самостійно визначає виробничу програму, реалізує продукцію на основі договірних цін, що визначаються на основі попиту і пропонування.

Земельний кодекс України (2001 р.) визначає норми безоплат­ної передачі земельних ділянок із земель державної і комунальної власності громадянам для ведення фермерського господарства, особистого підсобного господарства, садівництва та інших дилері, а також право та порядок продажі і здачі в оренду земель­них ділянок. Реалізація норм Земельного кодексу України забез­печує створення правового поля для розвитку підприємницької діяльності в аграрному секторі економіки.

Підприємницька діяльність у сільському господарстві пород­жує певні відносини між державою, землевласниками і підприєм­цями з приводу розподілу, привласнення і використання отрима­ного доходу. Важливе місце серед цих відносин посідають рентні відносини.