5. Основне виробництво, виробнича і соціальна інфраструктури. Фактори суспільного виробництва.

За сферами економічної діяльності людей в суспільному ви­робництві можна виділити три великих блоки галузей:

- основне виробництво;

- виробнича інфраструктура;

- соціальна інфраструктура.

Основне виробництво — це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання і засоби виробництва.

Примноження суспільного багатства залежить са­ме від цих галузей, від їх технічного рівня. Це: сировинний ком­плекс, паливно-енергетичний комплекс, металургійний комп­лекс, агропромисловий комплекс, хімічно-лісовий комплекс, ви­робництво товарів народного споживання, інвестиційний ком­плекс. Наприклад, на сьогодні в Україні лише в промисловості нараховується близько 9 тис. підприємств, які виробляють про­мислову продукцію.

В галузях основного виробництва зосереджується основна ма­са ресурсів. Так, у валовому національному продукті сфера про­мислового виробництва в Україні займає 55,8%, в той час як, у Великобританії — 29,8%, Франції — 29,6%, США — 26,2%, Японії - 33,8%.

Виробнича інфраструктура представляє собою комплекс галу­зей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефек­тивну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народ­ному господарстві в цілому.

До цих галузей відносяться;

- транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади;

- спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, реклам­них, лізингових, консультаційних, інженерно-будівельних та ін.)

Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови праці, господарська діяльність даних галузей фактично рівнозначна примноженню суспільного багатства. Тому розширення виробничої інфраструктури і пере­творення її в крупний сектор господарства є однією з найваж­ливіших закономірностей індустріального розвитку економіки.

В розвинутих країнах сфера виробничих послуг — це велика і високоефективна галузь суспільної діяльності. Наприклад, в США в цій сфері створюється більше 1/5 частини валового внут­рішнього продукту. З наведених даних переконливо випливає та­кий важливий висновок: в сучасних умовах важливішим напрямом вдосконалення суспільного виробництва в Україні має бути приско­рений розвиток виробничої інфраструктури.

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в цілому складають сферу матеріального виробництва. Але із розвитком суспільства зростають потреби в духовних благах, які створю­ються в нематеріальній сфері. Це обумовлює існування соціаль­ної інфраструктури.

Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у розвитку трудящих, примноженні їх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітньо­го і культурного рівня.

Тривалий час в економічній літературі ця сфера людської ді­яльності відносилася до невиробничої сфери. Підставою такого висновку було те, що в ній не створюються матеріальні блага.

Звичайно, невиробнича сфера існує: держапарат, апарат уп­равління громадських рухів, армія, міліція. Проте всю соціальну інфраструктуру віднести до невиробничої сфери не можна. Тут створюються послуги, які задовольняють соціальні і духовні по­треби людей.

Праця, що створює послуги, є суспільно необхідною і суспіль­но корисною. Вона є рівноцінною праці в сфері матеріального виробництва, тому її слід визнати продуктивною працею. Тому соціальна інфраструктура — це сфера нематеріального вироб­ництва, і її не можна ототожнювати з невиробничою сферою.

Соціальна інфраструктура включає такі галузі:

• охорона здоров'я і фізична культура;

• загальна середня, спеціальна середня, професійно-технічна і вища освіта, система підвищення кваліфікації і т.п.;

• житлово-комунальне господарство;

• пасажирський транспорт і зв'язок;

• побутове обслуговування;

• культура і мистецтво.

Згідно прийнятої у статистиці практики обліку до соціальної сфери відноситься наука, так як вона є однією з форм суспільної свідомості, одним з головних факторів духовного розвитку люди­ни. Але прикладна наука має включатися в процес матеріального виробництва: вона виступає як безпосередня продуктивна сила.

Такий розподіл характерний і для торгівлі, транспорту, зв'язку: ці галузі відносяться як до матеріального виробництва (в міру продовження в них процесу виробництва), так і до нематеріаль­ного виробництва (в сфері обслуговування людей).

Охорона навколишнього середовища може бути віднесена до ма­теріального і нематеріального виробництва не так безпосеред­ньо: до матеріального виробництва — так як впровадження при­родоохоронних технологій здійснюється шляхом вдосконалення виробництва; до соціальної сфери — так як покращення навко­лишнього середовища безпосередньо пов'язане зі створенням сприятливих умов для життя людини.

Оптимальне співвідношення матеріального і нематеріального виробництва дозволяє забезпечувати поєднання матеріального добробуту і духовного розвитку людини.

Досвід показує, що соціальна інфраструктура в розвинутих країнах поступово перетворюється у основну сферу людської ді­яльності. Так, в США в сфері соціальних послуг створюється більше половини валового внутрішнього продукту, в Україні цей показник складає 33,6%.

Обсяг і якість соціальних послуг яскраво характеризує еко­номічний прогрес суспільства та рівень життя населення. Тривалий час недооцінка ролі цієї сфери обумовлювала значне відставання розвитку у нас саме тих галузей, які сьогодні визначають рівень ци­вілізованості суспільства, характер соціальної спрямованості сус­пільної діяльності: охорона здоров'я, побутове обслуговування на­селення, матеріально-технічна база науки, вищої і середньої освіти та ін. Тому сьогодні важливим стратегічним завданням економіки має бути прискорений розвиток соціальної інфраструктури.

Важливою складовою частиною суспільного виробництва є також його організація і управління. Не потребує доказу те, що кожний економічний процес має бути певним чином організований. причому в умовах посилення усуспільнення виробництва, розвитку поділу праці, спеціалізації і кооперування зростає зна­чення чіткої організації всіх ланок економіки.

Суспільна організація виробництва має відповідати таким ви­могам:

• створювати широкі можливості для природно-історичного процесу економічного розвитку з оптимальним поєднанням ринкових і державних методів регулювання економіки, не до­пускаючи волюнтаристського втручання у виробництво;

• реалізувати останні досягнення науково-технічного прогресу і бути адекватною наявному рівню реального усуспільнення виробництва. Лише за цієї умови організація виробництва сприятиме економічному розвитку та підвищенню його ефек­тивності.

Процес виробництва — це завжди результат взаємодії пев­них факторів, які в економічній науці одержали назву фак­торів виробництва, або виробничих ресурсів. Розрізняють матеріально-речовинні й особисті фактори виробництва.

У свою чергу, матеріально-речовинні фактори поділя­ють на засоби виробництва, створені людиною (капітал), і природні фактори, об'єднувані поняттям «земля».

Особистий фактор визначається поняттям «праця».

Земля — це засіб праці, створений природою. Поняття «земля» як фактор виробництва має широке значення: зем­ля є одночасно операційним базисом виробництва (у про­мисловості), сховищем природних ресурсів (покладу мінералів, нафти, газу), природною основою сільськогосподарського виробництва (орні землі, ліси, водойми). У сільському господарстві земля — це й основні засоби праці, і предмет праці.

Таким чином, поняття «земля» використовується як для позначення різноманітних корисних копалин, які не мож­на збільшити, так і продуктів харчування, одержуваних людьми від природи, землі, а також рослинних сировинних матеріалів. Нарешті, природу використовують і як місце, де розташовуються підприємства і куди вкладається капітал.

У XX столітті людство впритул зіштовхнулося з обмеженістю землі, природних ресурсів загалом. Економічна діяльність досягла таких масштабів, що почала здійснюва­ти необоротний шкідливий вплив на природу. Запаси корисних копалин обмежені, тому і виникає реальна заг­роза їх вичерпання. Людство вже у близькому майбутньому може відчути дефіцит нафти й газу. Скорочуються площі сільськогосподарських угідь у розрахуй ку на душу населен­ня. Все це висуває екологічну проблему до числа головних обмежуючих факторів задоволення потреб людей не тільки в майбутньому, але вже й сьогодні. Праця як фактор виробництва охоплює людські ресурси: фізичні й розумові здібності, освітній і професійний рівень, виробничий досвід зайнятих у виробництві працівників.

Поняття «праця» включає будь-яку діяльність, спрямова­ну на одержання доходу (грошового або натурального).

Праця — це форма реалізації робочої сили людини як сукупності фізичних і духовних властивостей, що дозво­ляють їй брати участь у виробничому процесі. Людина надає руху засобам виробництва, вона оживляє їх, без неї вони мертві. Тому без праці неможливим є ані використання при­родних ресурсів, ані виробництво нових благ.

Ресурс праці обмежений уже хоча б тим фактором, що чисельність населення не безмежна. Крім того, щоразу виникає потреба не в праці взагалі, а в трудових послугах пев­ного виду і якості, які є ще більш обмеженими.

Відомо, що з розвитком суспільного виробництва удос­коналюються й істотно змінюються засоби виробництва виникає цілком автоматизоване і роботизоване виробниц­тво, нетрудомісткі технології і т. д.

Але роль особистого фактора при цьому не тільки не зменшується, а в певному відношенні й зростає. Обумов­лено це наступними обставинами.

По-перше, під впливом науково-технічного прогре­су удосконалюються засоби виробництва і його технологія, звідси виникає потреба у більш високій кваліфікації праців­ників.

По-друге, виробництво стає усе більш наукомістким, тобто потребує наукового забезпечення.

По-третє, виробництво вирішує чимраз складніші завдання, орієнтовані на зростаючі потреби людей і обме­жені ресурси, отже, більш досконалим має бути й управ­ління.

По-четверте, зростає екологічна складність вироб­ництва внаслідок збільшення промислового навантаження на природу, порушення стійких зв'язків в екологічному се­редовищі, посилення потенційно негативного впливу вироб­ництва на природу.

По-п'яте, зростає частка ризикованих виробництв (наприклад, атомна енергетика), що вимагає від людини не тільки високої кваліфікації, але й значного психологічного напруження.

Зі зростанням ролі особистого фактора зростають вимо­ги до кваліфікації працівників, до їхньої компетенції, до знання організації виробництва і ринкової діяльності, на­решті, до загальноосвітнього рівня. Культурна й освічена людина глибше усвідомлює відповідальність, є більш ініціа­тивною й вимогливою до себе.

Капітал як фактор виробництва являє собою майно (за­соби виробництва), що належить підприємцям або іншим власникам і використовується в процесі створення товарів і послуг. Це так звані рукотворні засоби виробництва. Най­частіше їх визначають як фізичний капітал, або просто ка­пітал, а гроші, призначені для придбання засобів виробниц­тва, — грошовий капітал. Особливість капіталу полягає в тому, що він повинен бути ким-небудь накопичений, ство­рений. Капітал існує тільки в продуктивному використанні, а саме тоді, коли його власники одержують доходи від ко­ристування й володіння своїм майном.

Матеріально-речовинна основа капіталу — засоби й предмети праці — знаходиться в процесі постійних змін. Зміни, початок яким покладено в середині XX ст., назива­ються науково-технічною революцією.

Для неї характерними є такі риси:

- широке застосування автоматично діючих машин, роботів (аж до заводів-автоматів), створення гнучких вироб­ничих систем (ГВС), здатних до швидкої перебудови на ос­нові нових виробничих програм;

- масове застосування мікроелектроніки і нових засобів збирання, обробки й передачі інформації, використання ком­п'ютерів у виробництві, торгівлі, банківській сфері, освіті, побуті та ін.;

- переворот в енергетиці — використання електричної енергії, отриманої з атомної;

- застосування принципово нових предметів праці (полімерів, кераміки, напівпровідникових і надміцних ма­теріалів і т.д.);

- широке застосування у виробництві біотехнології, зокрема, генної й клітинної інженерії, що революціонізує охорону здоров'я, сільське господарство та ін.

Крім трьох основних факторів виробництва (землі, праці й капіталу), існує четвертий, особливий фактор — здатність до підприємництва. І хоча їхнім носієм виступає людина, підприємницькі здібності не можна прирівнювати до тру­дових послуг. Далеко не кожен із нас володіє даром підприє­мця. Згадаємо хоча б, що в піраміді Маслоу потреба в без­пеці йде за своїм значенням відразу після фізіологічних потреб. І це уявлення про цінності звичайної людини. А не­від'ємна ознака підприємництва — ризик, який, більше того, не страхується. Тому і підприємницькі здібності як ре­сурс — обмежені, мають загальну для всіх економічних ре­сурсів ознаку — рідкісність. Роль здатності до підприємництва величезна. Для того щоб почати яку-небудь справу (бізнес), хтось повинен виявити ініціативу, відшукати незадоволену потребу, придбати засоби виробництва, найня­ти людей. Щоб виробництво продовжувалося, його необх­ідно щодня організовувати. Заради процвітання справи хтось повинен ризикувати: знаходити джерела фінансуван­ня, вчасно скорочувати або розгортати виробництво і т. д. Усі ці здібності й навички охоплює поняття «підприємниц­тво». Здатність до підприємництва є рідкісною властивістю, талантом, яким володіє незначна частина нації. Вважаєть­ся, що тільки 5—7 % населення країни має природжені здібності до підприємництва.

Сучасне виробництво вступило в нову інформаційну еру. Це дає підстави виділити інформацію як окремий фактор виробництва.