2. Основні складові зовнішньоекономічної політики України. Зовнішня торгівля. Вивіз капіталу.

Структура зовнішньоекономічного сектора України представ­ляє собою сьогодні конгломерат залишків структури, що існува­ла за радянських часів та нових форм міжнародних економічних відносин. Відповідно і структура зовнішньоекономічної політики відчуває, з одного боку, тиск народногосподарської структури колишнього СРСР з його політикою державної монополії зов­нішньої торгівлі, а з другого, — нескоординованої в межах пере­хідної економічної системи сучасної економічної політики. Це часто приводить до того, що не завжди враховуються супереч­ливі наслідки, які виникають в процесі використання одних і тих самих інструментів для досягнення різних цілей.

Верховній Раді України довелося практично з нуля розробля­ти й приймати пакет законів про зовнішньоекономічну діяль­ність: "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про іноземні інвестиції", "Про єдиний митний тариф", "Про функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" та ін. Проте формування законодавчої бази цього виду економічної діяльності ще не за­вершено. Як свідчить практика, дія законів часто вимагає допов­нень і конкретизації багатьох своїх положень.

Особливе значення для регулювання зовнішньоекономічної діяльності має укладення міждержавних двох- або багатосторон­ніх угод із іншими країнами та міжнародними організаціями сто­совно вирішення певних суперечностей і сприяння встановленню контактів українських партнерів із зарубіжними: митні, валютні, платіжні, тарифні угоди, угоди стосовно уникнення подвійного оподаткування тощо.

Як вже відмічалося, міжнародна спеціалізація України, поки що, визначається не порівняльними перевагами національної економіки, а спадщиною адміністративно-командної системи, максимально пристосованою до сучасних умов відкритості еко­номіки. Тиск спадщини та трансформаційна криза закріпили не­ефективні напрямки використання міжнародного поділу праці.

Цілі зовнішньоторговельної політики в умовах трансформації директивної економіки в ринкову систему повинні бути підпо­рядковані цілям структурної політики. До них можна віднести:

по-перше, формування нового експортоорієнтованого сектора економіки на основі набутих переваг (факторів, пов'язаних із на­уково-технічним прогресом) із пошуком нових ринків збуту і по­ступового відходу від існуючої регресивної структури зовнішньо­го сектора;

по-друге, перехід від стійкості і хаотичності зовнішньоторго­вельних контактів до довгострокових і стабільних торговельно-економічних відносин;

по-третє, розвиток зовнішнього сектора з урахуванням еколо­гічного фактора та створення системи експортного страхування. Основними елементами зовнішньоекономічного механізму є валютна, кредитна, податкова, депозитна, цінова та митно-та­рифна політики. В Україні використання цих напрямків еко­номічного впливу має ще недосконалий характер і потребує за­гального поліпшення.

Входження України на світовий ринок на основі лібералізації зовнішньоторговельних зв'язків повинно розвиватися поступаль­но, щоб пом'якшити жорсткість пристосування до ринкових пра­вил та наслідки можливих банкрутств підприємств, зниження прибутковості. Після не дуже вдалих кроків лібералізації зовнішньої торгівлі першої половини 90-х рр. з 1996 р. Україна зробила ставку на політику селективного протекціонізму.

Причинами прийняття такого рішення стали такі:

• низька місткість внутрішнього ринку внаслідок падіння рівня життя та виробництва у період трансформаційної кризи;

• недостатній рі­вень конкурентоспроможності національного виробництва. Се­лективність протекціонізму продиктована тими об'єктивними обставинами, що протекціоністські заходи щодо ринків інвес­тиційних товарів повинні бути вибірковими, оскільки ці товари користуються обмеженим або одиничним попитом і, в кінцевому підсумку, визначають конкурентні переваги країни.

Крім того, слід пам'ятати, що політика протекціонізму може привести і до негативних наслідків: відсутність достатнього рівня конкуренції може привести до зниження дієвості мотиваційного механізму, стимулів вдосконалення продукції, зростання витрат виробництва, використання морально застарілих технологій.

Наприкінці 90-х Україна провела значну роботу щодо присто­сування свого механізму митного регулювання до вимог ГАТТ/СОТ. Зокрема було визнано мито як основний регулятор зовнішньої торгівлі і необхідність зменшення інших засобів регу­лювання. Систематизований перелік ставок мит, якими обклада­ються товари, що ввозяться на територію України або вивозять­ся за її межі, утворює Єдиний митний тариф. В 2001 р. було вве­дено новий Єдиний митний тариф, який створений на основі су­часної Гармонізованої системи опису і кодування товарів у версії 1996 р., яку покладено в основу Української класифікації товарів (УКТЗЕД).

З прийняттям нового Єдиного митного тарифу в Україні запро­ваджено цілісну систему зовнішньоторговельного оподаткування товарів і створено умови для приєднання країни до СОТ. В Україні використовуються всі види мит: експортні, імпортні, транзитні.

Крім мит в Україні використовуються нетарифні інструменти регулювання зовнішньоекономічної діяльності. До основних з них належать ліцензування та квотування. Ліцензування — це надання дозволу на здійснення зовнішньоторговельних операцій. За чин­ним українським законодавством, ліцензуванню підлягає імпорт хімічних засобів захисту рослин, фармацевтичні препарати, косме­тичні препарати та засоби особистої гігієни тощо. Квотування — це визначення державою певних обсягів експорту або імпорту то­варів. Так, експортні квоти встановлено для країн-членів ЄС по 29 товарних групах, для США — по 4 товарних групах.

Якщо використання спеціальних інструментів економічного впливу на зовнішньоекономічну діяльність в основних моментах вже розроблене, то використання інструментів та методів загаль­ноекономічного впливу на розвиток експортного сектору знахо­диться тільки на фазі первинного становлення.

Використовуються елементи податкової політики стосовно під­тримки експортної діяльності, з метою забезпечення стабільності податкового режиму застосовується єдина ставка податку для од­ного і того ж товару незалежно від суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності. Забороняються різні види додаткових, в тому числі відомчих, податків. Надаються податкові пільги виробникам-екс-портерам за певних умов: відстрочки, знижки, часткове чи повне звільнення від податків тощо. В нашій країні підставою для пільгового оподаткування є перевищення доходів від експорту продукції над сумою витрат на імпорт, а також експорт наукоємної про­дукції. Надаються пільги за строками амортизації для стимулюван­ня експорту готової продукції, у вивозі якої зацікавлена Україна.

Враховуючи жорстку конкурентну боротьбу на світових рин­ках, вкрай важливим є стимулювання експортної діяльності мало­го бізнесу (що здійснюється у всіх без винятку розвинених краї­нах). Доцільно було б надання на цьому шляху малим підпри­ємствам податкових пільг.

Ще одним важливим інструментом державного впливу розви­ток зовнішньоторговельних зв'язків є надання кредитів та суб­сидій. Кредитування експортно-імпортних операцій, великих будівельних проектів є невід'ємною частиною міжнародної діло­вої практики, що прискорює процес кругообігу капіталу.

На сьогодні в Україні ще не діє цілеспрямована програма (політика) стосовно розвитку перспективних експортних вироб­ництв та підтримки національних експортерів, яка поєднує еко­номічні (податкові, цінові), фінансові (надання кредитів, фінан­сової допомоги малим підприємствам тощо), валютні, ор­ганізаційні методи та інструменти.

Формуючи відкриту економічну систему Україна постійно бу­де відчувати на собі зростаючий вплив загальних тенденцій світо­вого розвитку, в тому числі й таких, які можуть привести до нега­тивних наслідків. До цього часу міжнародне співтовариство не створило ефективної системи захисту інтересів країн, що розвива­ються, країн з середнім рівнем розвитку, які потребують певних преференційних (пільгових) умов для зовнішньоекономічних кон­тактів. Україна на початку XXI ст. перебуває, на жаль, серед аут­сайдерів. Тому в системі управління та організації зовнішньоеко­номічних зв'язків нашої країни конче необхідно передбачити такі принципи та механізми, які б давали можливість брати участь не тільки в регіональному, а й у світовому поділі праці, шукати нові ринки товарів (в тому числі, нетрадиційні), диверсифікувати дже­рела отримання сировини, енергії, палива, продовольчих товарів, активно використовувати переваги міжнародного обміну. Основні форми зовнішньоекономічних відносин України:

Зовнішня торгівля

Основною формою міжнародних економічних відносин є зовнішня торгівля. Зовнішньоторговельні стосунки мають велике значення і для розвитку економіки України: частка експорту у ВВП в 2000 р. складала більше 56%. Така величина експорту свідчить не стільки про визначність українських товарів на світо­вих ринках, скільки про низький внутрішній попит внаслідок кризових явиш;, які тривали майже 10 років, та наявність стійких виробничих зв'язків з партнерами з країн колишнього СРСР.

Економічні системи західних країн та їх зовнішні сектори, сформовані на основі світових конкурентних переваг, не зацікав­лені у низькоякісній та неконкурентоспроможній продукції об­робної промисловості України. Структура експорту України ха­рактеризується як регресивна і залишається практично незмін­ною: частка сировини та продуктів низько ступеня оборки — приблизно 75%, продукції машинобудування — біля 10%. Така ж структура властива і торгівлі з країнами СНД: сировина — понад 40% експорту, продукція машинобудування — приблизно 25%. Більша частка машинобудування пояснюється, в першу чергу, специфікою локального ринку, коли суб'єкти використовують продукцію практично одного рівня якості.

Головну роль в експорті серед галузей промисловості відігра­вала і відіграє чорна металургія — 44% експорту в 2000 р. Ук­раїна має багаті поклади залізних і марганцевих руд, добре роз­винену металургійну інфраструктуру, науково-технічний по­тенціал і підготовлені кадри. Але наявність відносних порівняльних переваг, що визначають експортну спеціалізацію, ще не озна­чають, нажаль, що товарна структура продукції чорної мета­лургії відповідає вимогам світового ринку. Більша частка про­дукції, що випускалась наприкінці 90-х рр., неадекватна вимогам світового ринку: низька якість, потреба подальшої переробки. Головна причина — відсутність коштів для модернізації та пере­оснащення підприємств чорної металургії та переведення їх на сучасні технології та методи управління.

В той же час країни Заходу здійснили наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. глибоку структурну перебудову металургійної промисловості, внаслідок чого більше двох третин вироблювано­го в Західній Європі металу припадало на високі технології. Це посилює технічну і технологічну відсталість вітчизняних мета­лургійних підприємств.

Зовнішньоторговельний сектор України має регіональні дис­пропорції: понад 50% експорту товарів та послуг припадає на 4 промислові області — Дніпропетровську (20-25%), Донецьку (10-15%), одеську (10-12%) та Луганську (до 10%).

Розвиток нової міжнародної спеціалізації потребує активної зовнішньоекономічної політики держави, спрямованої на підтримку раціональних товаровиробників на світових ринках. Вона має бути на тільки фінансова, але й інформаційна — надан­ня інформації про основні тенденції розвитку світових та регіональних товарних ринків, основних суб'єктів на них.

Особливо активну роль у цьому можуть відігравати Торгово-промислові палати.

Реальним в Україні є формування національних високотех­нічних експортоорієнтованих виробництв. Для цього необхідно спрямувати державну підтримку на сприяння підприємствам, які мають високу базисну кваліфікацію робочої сили і намагаються вийти на ринок з новітньою продукцією. Багато інноваційної продукції (наприклад, мікроелектроніка) випускається тільки за умови наявності висококваліфікованої робочої сили, але за неве­ликих прямих інвестицій, які можуть бути забезпечені за допомо­гою спеціальних методів фіскальної і монетарної політики. Тоб­то за короткий час можна забезпечити інноваційний експорт на окремих підприємствах.

Для того, щоб зовнішньоторговельний сектор України відпо­відав сучасним світовим тенденціям, необхідно, щоб пріоритета­ми його розвитку стали:

- модернізація металургійної галузі;

- високотехнічні наукомісткі галузі — виробництво верстатів, літаків, суден, приладів, побутової техніки, надтвердих мате­ріалів, кераміки, порошкова металургія, електрозварювальне виробництво;

- галузі агропромислового комплексу, продукція яких характе­ризується високим ступенем обробки;

- різноманітні послуги: (туристичні транспортні включаючи ви­користання центрально-континентального положення краї­ни — транзитні (перевезення вантажів, транспортування наф­ти, газу)- науково-технічні послуги та ін.

Вивіз капіталу

Велику роль у вирішенні проблеми реструктуризації транс­формаційної економіки відіграють прямі іноземні інвестиції. Роль прямих іноземних інвестицій, в першу чергу, полягає у мож­ливості надання сучасних технологій, які допоможуть виробляти конкурентну продукцію, що буде користуватись попитом на зов­нішніх ринках. В Угорщини, наприклад, серед підприємств, які ведуть експортну діяльність, 80% — це підприємства з іноземни­ми інвестиціями.

В постсоціалістичних країнах, які активно здійснювали полі­тику реструктуризації, таких як Польща, Угорщина, Чехія, Естонія, Латвія, іноземні інвестиції становили 20-30% всіх джерел формування капіталу, в Україні на кінець XX ст.. менше 10%. Та­ке положення обумовлене несприятливим інвестиційним кліматом в Україні у 90-ті рр., основними моментами якого були нестабільність (мінливість) законодавчої бази та дуже високий податковий тиск.

Однією з найбільш поширених форм вкладення прямих інозем­них інвестицій в __ економіку України є створення спільних підприємств (СП). їх кількість на початок 2001 р. складала понад 7 тис. Найбільше СП створено з фірмами Німеччини, Росії, США, Польщі, Австрії, Болгарії, Угорщини. Розвиток мережі СП ста­вить на меті як довгострокові цілі, так і короткострокові завдання.

До поточних, короткострокових завдань можна віднести:

- ліквідацію дефіциту на споживчому ринку товарів та послуг України;

- збільшення високооплачуваних робочих місць;

- залучення іноземної валюти та її одержання за рахунок розши­рення експорту.

До завдань перспективного характеру можна віднести:

- отримання передових технологій, ноу-хау;

- надання інвестицій у галузі, яке гостро потребують інвес­тиційних вкладень;

- отримання новітніх управлінських технологій;

- підвищення рівня кваліфікацій робітників;

- підвищення якості та конкурентоспроможності продукції;

- розвиток експортно-орієнтованого сектору економіки України. Розподіл прямих іноземних інвестицій за галузями економіки

України ні до 2000 р., ні в 2001 р. не відповідав вимогам формуван­ня високотехнічного експортноорінтованого сектору. Основні потоки іноземних інвестицій були спрямовані не у наукомісткі га­лузі, а у внутрішню торгівлю та харчову промисловість (приблиз­но по 20%) тобто в галузі, які працюють на внутрішній ринок. В машинобудування та металообробку було спрямовано 9%, у розвиток фінансово-кредитної сфери — більше 6%, у інші галузі — менше, ніж по 6% загального обсягу прямих іноземних інвестицій. На сьогодні не отримано значного соціально-економічного досвіду від діяльності СП і в інших напрямках. Шляхом створен­ня спільних підприємств передбачалося отримати доступ до новітньої техніки, технології та менеджменту. Проте, обсяги новітніх знань досить скромні та істотно не впливають на рівень технологічного розвитку країни. Реалізуючі свою продукцію за кордоном спільні підприємства поки що не прагнуть отриманий прибуток інвестувати в економіку України (в цю чи інші галузі), а залишають його на рахунках в іноземних банках.