Zum_Bachelor_mit_Erfolg

ein Маnn. Vor ihm auf dem Boden saß ein hübsches Mädchen mit einer Militärmütze auf dem kahl rasierten Kopf. Sie sah mich und lachte.

"Schau mal, Georg", sagte sie zu der alten Нехе und zeigte mit dem Finger auf mich, "dein Publikum wird immer jünger!"

Die Нехе Georg schaute in meine Richtung und verzog das Gesicht. "Eine Sperrholzgitarre! Ein geiles Instrument! Genau das Richtige für junge Talente. Kannst du sie mir ausleihen?"

Die Нехе wollte eindeutig meine Gitarre.

"Sie haben doch schon eine", sagte ich und machte einen Rückzieher. Damals wusste ich noch nicht, wen ich da gerade kennen gelernt hatte. Erst viel später erfuhr ich, dass die kleine Нехе im Probenraum der unsterbliche Georg Ardanowskij gewesen war, der erste wahre Rockmusiker der Sowjetunion.

Text 3 Musik und Furcht:

einige Überlegungen zu "Inseln" von Olga Neuwirth Elfriede Jelinek (2004)

In der Oper wohnt, manchmal unvorteilhaft, weil das Haus zu klein ist, die Musik. Freiwillig geht die dort nicht raus, denn den Fühlenden und Denkenden ist Text und Handlung zu bieten, und da sind Personen, die unsere Zufriedenheit empfindlich stören, etwa wenn Isolde den Liebestod stirbt. Olga Neuwirths Oper "Bählamms Fest" hat die Erscheinungen, die sie auf die Bühne geschickt hat, eine Weile beobachtet, und dann hat sie sie hinausgeworfen, obwohl das Textgefängnis sie bis zum letzten Moment mit Gittern verzweifelt zu umklammern versucht hat.

Diese Oper musste also einige ihrer Teile auslassen, die dann als Inseln forttreiben durften. Wie weit ragen Eis/Schnee-Inseln in den Raum hinein, und was bleibt unter Wasser, um die Inseln aufrecht halten und, falls nötig, Schiffe aufschlitzen zu können? Die Inseln Olga Neuwirths schleppen unterirdisch, wie die Schwerter dieser Schiffe, vieles mit sich, das man nur andeutungsweise, in Umrissen, mehr erahnen als erkennen kann, aber man kann oft nicht sagen was wichtiger ist, das was man sieht/hört oder das andere. Diese Musik hat Submusiken (Subtexte), die sie mitschleift wie ein Gespenst die Fetzen seiner Leintücher. Meist wird es dann unheimlich, und man fürchtet sich. Die Oper "Bählamms Fest" kommt ja aus der Tradition der Gothic Romance (und der traumhaften Unlogik der Surrealisten), spielt mit ihr, ironisiert sie auch, und sie spielt auch in ähnlicher Weise mit der Zeit, die vergeht, das Heimliche spielt mit dem Unheimlichen (in diesem Fall das Heim mit dem Draußen, und beides fließt dauernd ineinander), und wenn man sich fürchten soll, dann muss man das, was einen bedroht, hinter dem Schranken der Vernunft auch herauslassen, und man muss auch das, was einen in der Zukunft einmal bedrohen könnte, erst einmal heranlassen, um es zu erkennen, bevor man sich überhaupt fürchten kann. Sonst wäre da ja nichts Unheimliches.

Das Ironische in der Musik und das Unheimliche. Beides ist Olga Neuwirth eine Herausforderung, aber auch für eine Herausforderung muss man erst einmal

283

sehen, wer oder was der Gegner ist. Wovor hat man Angst? Dann kommt die Angst selbst und dann, worum es geht bei all der Furcht (es kann auch etwas sein, das schon einmal geschehen ist und die Möglichkeit der Wiederholung in sich trägt). Und die Musik schafft es, dass alles gleichzeitig abläuft, dass eine Opern-Chronologie (und was für eine! Die Handlung dieser Oper ist sogar so kompliziert, dass man sie nur sehr umständlich nacherzählen könnte, aber das hat natürlich in erster Linie mit dieser Raum-Zeit-Struktur zu tun) nein, nicht plattgemacht wird, auch nicht zu einem Teig gewalkt oder zu einem Wäschestück flachgebügelt, sondern dass dieser zeitliche Hintereinander-Ablauf zu einer Struktur wird, die eine Befindlichkeit ausdrückt, eine psychoanalytische und eine analytische solo. Innere und äußere Kälte der Menschen, Grausamkeit und Unschuld der Tiere und Schönheit der Natur, verlorene Kindheit und gleichzeitig ihr Wiederfinden im hohen Alter. Zerbrechliche, fragile Glasklänge und das Toben und Brüllen des Entsetzens, einträchtig nebeneinander. Musik kann ja nicht sagen, was ist, Musik sagt, zumindest bei Olga Neuwirth, durch sich, wenn sie Schrecken beschreiben möchte, was da geheuer und was ungeheuer ist, und sie sagt es in einem, im gleichen Atemzug. Und sie hält sich nicht damit auf, dass sie sagt was ihr im Fürchten begegnet und wovor sie wieder wegläuft; ich glaube, diese Musik läuft vor sich selbst weg. Es ist ein gleichzeitiges Fortlaufen und Bleiben, im Verstreichen der Zeit, die aber keine heilende Salbe ist. Sie braucht letztlich keine Wer-Wölfe, diese Musik, die über die Heide schnüren, keine Schafe mit zerbissenen Kehlen, keine schönen Frauen, die unter dem Terror männlicher Normalität zusammenbrechen und sich bis zu ihrer völligen Selbstaufgabe Tierwesen verschreiben, die wiederum halb menschlich sind. Diese Musik kann in sich selbst herstellen was furchtbar und bedrohlich ist, sie kann hören lassen, woher es kommt, was da so furchterregend ist, und sie kann einem geheuer und ungeheuer zugleich sein, und sie kann die Flucht vor sich selbst sein, ohne dass diese Flucht ein Fliehen wäre, denn man bleibt ja, und die Musik zieht an einem vorbei. Sie naht heran und sie ist die Nähe selbst. Olga Neuwirths Musik ist, und das ist das eigentlich Bedrohliche für mich, ein ununterbrochenes Herankommen, aber gleichzeitig Fernbleiben, sie bleibt von sich selbst verhüllt. Das ist ja das Furchtbare: dass, was da ist oder war oder sein wird, verhüllt ist, aber man weiß: es ist furchtbar. Man kann ihr begegnen, bevor sie einen trifft, diese Musik, aber ausweichen kann man nicht. Da ist eben dieses unaufhörliche Herannahmen, das nie ankommt, man hebt schon die Hände, um wenigstens das Gesicht zu schützen, aber es ist nicht da. Es nähert sich, aber es ist nicht da. Es ist entsetzlich, aber es ist nicht da.

Die Kinderlieder zum Beispiel, da ist das ganze auf die Spitze getrieben: unklare, ferne Klänge – dazu eine live-elektronisch veränderte und in den Raum projizierte Tuba –, Klänge, die ihre kleinen Händchen ausstrecken, um sich zu Melodien zusammenschließen, grade nur an den Fingerspitzen, jeden Augenblick können sie einander wieder verlieren, es sind Melodien, die es schon vorher gegeben hat und durch Olga Neuwirth jetzt wieder gibt (fragmentierte Kinderliedermelodien von Mordechaj Gebirtig: "huljet, huljet kinderlech, kolsmar ir sent noch jung, wajl fun friling bis zum winter is a kaznsprung" und andere), ein Gleichzeitig der Lieblichkeit von Kinderjahren, die in der Erinnerung geblieben sind, obwohl die

284

Barbarei und Brutalität sie längst ausgelöscht haben. Durch die Verlangsamung des Tempos (als ob alles in Zeitlupe ablaufen würde) entsteht ein Netz aus Jetzt und Vergangenem, das sich in sich selbst fängt, denn das Grauen ist eben das Herannahen einer Nähe, es würde einem ja nicht grausen, wenn dieses Herannahen Nähe nicht ständig suggerieren würde, aber eine Nähe, die halt ununterbrochen nah ist, aber nie zu einem Da wird. Nur Musik kann so etwas, und Olga Neuwirth kann das auch mit ihrer eigenen Kindheit, weil sie eben die Musik dafür hat, eine Kindheit, die für sie Freiheit und Spiel bedeutet, und sie sehnt sich danach zurück; die Musik weiß aber, dass sie dort nicht mehr hinkann, und dass auch Olga nicht mit ihr dorthin zurückgehen kann. Auch eine der vielen Möglichkeiten des Un-Heimlichen: Nicht nur, dass das, was naht, schrecklich ist, weil es nie da ist, sondern auch dass das, was war, ja jederzeit sein könnte, aber nicht ist. Musik ist die Kunst der Gleichzeitigkeit aller Möglichkeiten und allen Geschehens, weil sie die Zeit aufhebt, indem sie Zeit vergehen lässt. Also die Zeit sitzt da und sieht sich selber zu, wie sie als Schiff vorübertreibt (und vergeht, aber nicht verschwindet, in sich aufgehoben wie sie ist), von sich selbst als Strömung getragen. Und es gibt ja auch noch die Möglichkeit des Ausbleibens. Sie gaukelt einem vielleicht eine gewisse Sicherheit vor, die Kälte (diese Musik ist meist sehr kalt, daher Eis-Schnee-Inseln, sehr fern, die Zeit selbst ist zu sich selbst erstarrt, das heißt, sie wird etwas größer, und wenn sie schmilzt, dann rinnt sie aus, aber diese Musik macht, dass sie eben nicht schmilzt oder immer grade am Schmelzen ist durch die Möglichkeit, dass etwas, die verlorene Kindheit, vielleicht doch wieder hergestellt und geheilt werden könnte – grade am Schmelzen, aber nicht flüssig. Die Melodien werden verzerrt, aber man erkennt sie noch, sie balancieren aber am Rand des Nicht Mehr Erkennens), ein im Eis Gefangensein wie ein Saurier im Permafrost gaukelt sie vor, aber diese Sicherheit ist, wie jede Sicherheit in dieser Musik, prekär. Das Sein wird nicht sich selbst überlassen, um sich, wenn es mal dazu Lust hat, außerhalb der Geschehnisse zu begeben und dort herumzuspazieren, während im Hause Carnis (einem der Schauplätze der Oper) grausige Ereignisse ablaufen, sondern es ist etwas, das herannahen könnte, ausgesetzt wird, und erst dadurch IST es. Dadurch dass sich etwas nähern könnte. Die Musik gibt es frei, nicht damit es kommt, sondern damit es die Möglichkeit bleibt, jederzeit zu kommen (nicht damit ihm die Möglichkeit bleibt zu kommen, was auch immer kommen mag), aber damit das geschieht, müssen die Zügel losgelassen werden, muss dem Kommen der Kopf freigegeben werden wie einem der unaufhörlich ängstlich wiehernden Pferde in "Bählamms Fest", und zwar wird dieses Kommen freigegeben, indem es DA ist. Und so ist das mit der Musik Olga Neuwirths: Indem sie da ist, gibt sie sich selbst frei zu kommen, aber sie ist nie da. Wie das, was einem Angst macht.

Text 4

DW, 24.05.2012

Musik

Sommerzeit ist Festivalzeit

Gönna Ketels

285

Ob Rock, Jazz, Klassik oder Heavy Metal: In den Sommermonaten wird Deutschland zum Reiseziel für Musiker und Musikliebhaber aus der ganzen Welt. Sie schätzen mehr als nur das Konzerterlebnis unter freiem Himmel.

Sonnenschein, Campingatmosphäre und Dauerbeschallung mit guter Musik – das verbinden viele Besucher mit den zahlreichen Open-Air-Festivals, die in Deutschland jeden Sommer angeboten werden. Kaum ein Wochenende vergeht zwischen Mai und September ohne eine mehrtägige musikalische Großveranstaltung. Die beliebtesten Festivals sind schon Monate im Voraus ausgebucht.

Eines von ihnen ist das "Hurricane". Auch in diesem Jahr lockt es vom 22. bis zum 24. Juni wieder 73.000 Rockfans nach Scheeßel, einem kleinen Ort südlich von Hamburg. Angekündigt haben sich deutsche Bands wie "Die Ärzte", aber auch internationale Gruppen wie "The Cure" oder "Blink 182".

Rockbands auf Open-Air-Tournee

Wiebke Ott war vor zwei Jahren zum ersten Mal beim "Hurricane". "Das Gemeinschaftsgefühl ist beeindruckend. Die Menschen sind viel freundlicher und offener im Umgang miteinander als sonst", sagt sie. Der Platz zum Campen ist praktischerweise meist im Eintritt inbegriffen. Wer möchte, kann so in seinem Zelt zwischen zwei Konzerten ein Schläfchen einlegen. Der erfahrene Festivalgänger hat für solche Fälle Ohrstöpsel dabei. Wiebke Ott sieht bei so großen Open-Air- Veranstaltungen nur einen entscheidenden Haken: "Viele interessante Künstler spielen gleichzeitig auf verschiedenen Bühnen. Dann muss man sich für ein Konzert entscheiden."

Entscheiden müssen sich die Bands zumindest nicht. Um an einem Wochenende parallel auf mehreren Festivals aufzutreten, müssen sie allerdings lange Fahrten quer durch Deutschland in Kauf nehmen. So stehen die meisten Musiker sowohl beim norddeutschen "Hurricane", als auch beim weit im Süden des Landes angesiedelten Zwillingsfestival "Southside" in Neuhausen ob Eck auf der Bühne.

Das Gleiche gilt für die Festivals "Rock am Ring" und "Rock im Park". Sie sind mit insgesamt 150.000 verkauften Tickets die besucherstärksten Open-Air- Veranstaltungen Deutschlands. Auch hier liegen rund 400 Kilometer zwischen dem westlichen Nürburgring in der Eifel und dem süddeutschen Nürnberger Frankenstadion. Mit dabei sind dieses Jahr unter anderem "Die Toten Hosen", "Metallica" und "Linkin Park".

Das größte Heavy Metal-Festival der Welt

Ein einzigartiges Phänomen in der deutschen Festivallandschaft ist das "Wacken Open Air" am ersten Augustwochenende. Für drei Tage verwandelt sich das sonst ruhige Dorf in Schleswig Holstein in eine Pilgerstätte für 75.000 Heavy MetalAnhänger. Mit Langhaarfrisuren und in Lederkluft ziehen sie auf das 200 Hektar große Konzertgelände, wo insgesamt 120 Bands auftreten.

Ein regelmäßiger Besucher ist seit Jahren Andre Friedrichsen. Trotz der musikalisch harten Töne hebt er die friedliche Atmosphäre beim "Wacken Open Air" hervor: "Man versteht sich und es ist egal, ob man aus Deutschland, Argentinien, Russland oder Australien kommt." Mittlerweile reist jeder dritte Wacken-Besucher aus dem Ausland an.

286

Dass das Gelände bei Regen zur Schlammschlacht werden kann, schreckt Andre Friedrichsen übrigens nicht ab. "Festival ist ein Lebensgefühl und es gibt kein schlechtes Wetter, nur schlechte Kleidung", erklärt der erfahrene Festivalgänger.

Klassik und Jazz unter freiem Himmel

Fernab von schlammigen Ackerflächen bietet der deutsche Festivalkalender aber auch Termine, die eleganten Abendroben zum Auftritt verhelfen. Für das Berliner "Classic Open Air" oder das "Schleswig-Holstein Musik Festival" verlassen renommierte Sinfonieorchester ihre Konzerthäuser und ziehen ins Freie.

Christoph Rek ist jedes Jahr dabei, wenn die Berliner Philharmoniker auf der Waldbühne in der Hauptstadt die Spielsaison beenden. In diesem Sommer spielt das Orchester Werke von Tschaikowsky. "Es gelingt den Philharmonikern, eine ganz eigene Stimmung aufzubauen, eine Spannung zu halten und das Publikum an sich zu binden", schwärmt Christoph Rek. Am späten Abend geht es sogar richtig romantisch zu: Während der Zugaben können die Besucher bei Kerzenlicht mitsingen, mitsummen und mitschunkeln.

Gelegenheiten zum Mitwippen gibt es für Jazz-Liebhaber, zum Beispiel im Juli beim "Jazzopen Stuttgart". Für das Festival haben sich musikalische Größen wie Katie Melua, Melody Gardot und Till Brönner angekündigt. Im Norden lockt Ende Mai das "Elbjazz". Dann verwandelt sich der Hamburger Hafen in eine große Bühne, unter anderem für die Musiker Caro Emerald und Curtis Stigers.

TEIL 3. ARTIKEL ZUM REFERIEREN

Artikel 1

Іван Миколайчук критикував дружину за спів

Валерія РАДЗІЄВСЬКА

Газета по-українськи, 15.06.2012 http://gazeta.ua/articles/441038

15 червня українському акторові Іванові Миколайчуку виповнився б 71 рік. Вдова актора та ровесниця Марія Миколайчук живе сама у колись спільному помешканні на Русанівці і зберігає всі фотографії чоловіка. Вона згадує, що першу квартиру в Києві їй з чоловіком вдалося отримати випадково – через те, що Іван спалив очі софітами.

"У Києві жили спочатку порізно. Я в своєму гуртожитку на Хрещатику, а Іван у своєму – в Лаврі. "Іване, що це за життя? – кажу. – Давай вже якось об'єднуватися. Переходь до мене в гуртожиток". Поставили розкладачку і спали разом в коридорі, хоч там завжди були протяги. Дівчата не були проти, бо в нас завжди були веселі вечори, як Іван оселився. Квартиру нам дали непланово. Коли Іван знімався у фільмі "Сон", на одній зі зйомок йому попалили роговицю ока сильним світлом. Він певний час не міг зніматися в кіно. Прийшов до нього його керівник Віктор Івченко, побачив коридорне те життя і каже: "Оце через цього хлопця зупинилася вся кінофабрика в Києві. То чи не легше дати йому квартиру, кіностудії дешевше обійдеться". То невдовзі нам дали однокімнатну

287

квартиру на Жилянській вулиці.

В однокімнатній квартирці подружжя Миколайчуків постійно жили друзі, через що сусідки почали пліткувати на Марію.

"Борис Брондуков, наш друг, коли прийшов на новосілля, обдивився квартиру і каже: "Ви думаєте, що маєте тепер хату, а ми всі будемо жити у гуртожитку? Значить так, оце куточок наш. А це мій, а це Льоні Осики, а це Кондратенка, а ви де хочете". Воно так і вийшло. Бо я все була на гастролях, а Іван на зйомках. В хаті фактично тільки друзі й жили. Зате про мене тоді ходила слава. Коли Іван приїжджав нарешті зі зйомок, стукав у парадні двері, двірничка йому з вікна: "Хто ви такий?" – "Та я тут живу" – "Яка квартира?" – "21". – А хто ви будете? – "Та, – каже, – я чоловік тої жінки". – "Там уже повно таких чоловіків, як ви!"

Сусіди називали Івана стилягою, бо він ходив з довгим волоссям.

"Гуцуляка ж, – розповідає Марія Миколайчук. – А бабушки в підʼїзді кричали: "Стиляга! Ми на вас в міліцію будем заявляти! Чого так визивающе ходите?" Нікому в голову не прийшло, що він елементарно актор. Потім тільки фільми побачили, то запишалися, що в одному будинку жили. У нашій хаті, як хто приходив, щось писав на шпалерах. Хоч бери збирай їх і забирай з собою на нову квартиру, яку нам дали на Русанівці. А ми навіть фотоапарата не мали, щоб зазняти. Так їх і залишили. Наступні господарі то все поздирали. Мабуть, думали, що ми якісь ненормальні".

Марія згадує, що Іван постійно критикував її спів. Жінка 12 років співала у хорі Вірьовки.

"Іван критикував без кінця, як я співаю: так не співається, казав. Раз записала для радіо дві пісні. Знаю, що о третій годині транслюватимуть запис. Пішла на кухню, зачинила двері, тихенько ввімкнула собі те радіо, притулила до вуха і слухаю, щоб Іван не чув. Раптом відкриває двері: "А чого ти позакривалася?" – "Та я, щоб тобі не заважати, собі радіо слухаю". Тут оголошують пісню у моєму виконанні. "Ага! Ну, я послухаю" – сідає на стілець. Прозвучала перша пісня, прозвучала друга. Я тремчу. Тоді він піднявся, став на коліна, і каже: "Так це ж зовсім інша річ. Коли гарно – то гарно". Для мене це було найвище визнання.

Оскільки подружжя весь час було на зйомках і гастролях, зустрітися вдома їм випадало рідко. За словами Марії, щоб приготувати чоловікові їсти, вона часто втікала з гастролей свого хору, що дуже не подобалося керівництву.

"Щоб зазирнути до хати, на кілька днів виривалася до Києва літаком: все перемивала, перепирала, щоб чистеньке все було в нього, готувала їсти. Іван потім казав: "Заходжу в будинок, відкриваю двері і ще знизу чую наші рідні запахи. Думав, що такий голодний, що вже ввижається. А чим вище підіймаюся ліфтом на шостий поверх, запахи сильнішають". Заходить, аж в хаті несподівано я. Іван дуже любив борщ, моченку – мʼясо з підливою, фасульки — квасолю. Каже: "Давай мені, бо я вже всьо!" Це були щасливі наші зустрічі. Був такий час, коли Іван мені сказав: "Я що, соломʼяний вдівець, чи хто? Скільки не приїду, жінки вдома немає. Вже треба якось визначитися". Визначилося воно

288

само. В хорі не розуміли, як я могла взяти й на три дні зірватися в Київ. Когось це обов'язково муляло. Десь шпигували, десь кололи. Раз Іван подзвонив мені на роботу, а я плачу. "Що ж це за робота така? – каже – на якій ти плачеш? Від роботи треба отримувати задоволення. Все, додому. Завтра ж звільняйся". І я послухалася.

Найкращого схвалення чоловіка Марія Миколайчук дочекалася, коли заспівала разом з Ніною Матвієнко і Валентиною Ковальською у тріо "Золоті ключі".

"Дівчата все просили мене познайомити їх з Іваном. А він весь час в роботі. Раз прийшов: "Гаразд уже, веди своїх дівчат". Сидимо, балакаємо, десь чарочка пішла. Іван каже: "Дівки, заспівайте що-небудь". Ми до цього втрьох не співали. А тут голоси злилися, ми самі дивувалися, бо пішли обертони. Тоді Іван: "Ну все, дівки, ви мої. Ви не маєте права не співати". Почав нам підбирати репертуар. За той спів нам в хорі також заздрили. Коли Іван послухав нашу першу платівку, сказав: "Це не пісня, це церква".

Artikel 2

Національна опера не цікавиться творами в перекладі українською – експерт

Ольга СКОРОХОД

Газета по-українськи, 14.06.2012 http://gazeta.ua/articles/440891

Класика оперного мистецтва може виконуватися мовою зрозумілою аудиторії, а не мовою оригіналу. Так вважає Максим Стріха, науковець і письменник, автор перекладу українською опери Дмитра Бортнянського "Сокіл".

Переклад було нещодавно здійснено громадською організацією "Вікімедіа Україна". Зараз він доступний у вікіджерелах.

"Проект ініційований людьми, які гуртуються навколо української Вікіпедії, називається "Світова класика українською", – повідомив Максим Стріха у коментарі Gazeta.ua. – Зараз правилом майже доброго тону стало все співати мовою оригіналів. Про це не охоче згадують, але всі великі композиторі, які писали вокальну музику, – Верді, Вагнер, Шостакович, список можна продовжувати — були переконані, що виконувати їхні твори повинні мовою, зрозумілою для аудиторії. Адже вокальна музика діє не лише через музику, але й через зміст. Українська традиція оперних перекладів давня. Багато вартісних українських перекладів лишили Максим Рильський, Микола Бажан, Микола Лукаш. Зараз в силу зорієнтованість наших театрів виключно на гастролі європейською провінцією, цей їхній доробок виявився фактично не потрібним. Він припадає порохом у бібліотеках театрів. Причому, припадає у рукописах, бо ніхто ніколи це не друкував. Наші молоді співаки, які навчаються у консерваторії, не мають змоги отримати ці ноти. Відтак зʼявилася ідея викласти, принаймні в інтернеті, світову класику в українському перекладі. Це дуже

289

важливо. Після того вирішили, що непогано було б видати в друкованому вигляді".

Те, що початок серії поклав саме твір Бортнянського, перекладач називає не випадковим. Він оцінює знаковість опери "Сокіл" для українського мистецтва:

"Цілком логічно було вибрано оперу Дмитра Бортнянського, бо коли ми згадуємо про те, які були великі українські композитори, його імʼя обовʼязково ставимо першим. Тим не менше, його блискуча опера "Сокіл" в Україні ставилася лише аматорськими зусиллями і зусиллями великої ентузіастки, народної артистки України Наталії Свириденко. Ще в 1995 році для її постановки я зробив український переклад. Там оригінальне лібрето французькою, писав його бібліотекар Гатчинського гуртка майбутнього імператора Павла І Герман Лафермʼєр. Тоді ця опера в українському перекладі була виконана під керівництвом Свириденко з великим успіхом, це стало подією для мистецького життя Києва ʼ96-го року. Але жоден з наших державних оперних театрів, зорієнтованих на поїздки європейською провінцією, цим не зацікавився", – сказав він.

Максим Стріха сподівається, що видання зацікавить не лише студентів, але і музично-драматичні театри. Натомість він скептично дивиться на можливість звучання "Сокола" українською в оперних театрах.

"Зараз цей переклад виданий, як на мене, дуже добре, з супровідними статтями про виконання опер різними мовами, про самого Бортнянського, про оперу "Сокіл", – зазначив автор. – Це знакова подія для України – за чверть століття вперше виданий клавір (переклад музичних оркестрових творів для співу) опери. До того ж, сподіваюся, що він стане у пригоді. Чесно кажучи, я вже не маю надії на те, що наша Національна опера колись чимось таким зацікавиться, але в обласних центрах є чимало музично-драматичних театрів. Ця опера написана, так би мовити, не для надто великих голосів, бо виконували її аматори. Тому її спокійно можуть ставити музично-драматичні театри. Гадаю, вона прислужиться і студентам, бо там є багато яскравих арій".

Перекладач має надію, що серію друкованих перекладів буде продовжено, однак він не взявся робити прогнози, яке видання буде наступним. За його словами, все залежатиме від можливостей видавців.

"Мені важко сказати, що буде далі, бо дуже вже великий масив українських перекладів оперних, які ніколи не друкувалися, але хотілося б побачити надрукованими, – повідомив Стріха. – Я б назвав "Лючію ді Ламмермур" Доніцетті і "Дон Жуана" Моцарта у блискучих перекладах Миколи Лукаша чи "Травіату" Верді у перекладі Максима Рильського і його ж переклад "Євгенія Онєгіна" Чайковського. Все залежатиме від ресурсів й ентузіазму людей, які цим займаються. До цього не мали ніякої причетності жодна з наших консерваторій і жодна з державних установ. Це просто ентузіазм людей, які вважають сьогодні за необхідне це підтримувати".

290

Artikel 3

У центрі Черкас встановили білий рояль, на якому може грати будь-хто

Захар КОЛІСНІЧЕНКО

Газета по-українськи, 03.08.2012 http://gazeta.ua/articles/440891

У Черкасах, у сквері за обласною радою 3 липня встановили білий рояль. Потішити живою музикою черкащан взялося КП "Дирекція парків" з ініціативи міського голови Сергія Одарича.

Виготовили каркас музичного інструменту черкаські інженери заводу "Темп", а обшивали рояль композитом місцеві скульптори та дизайнери.

О17.50 у сквері біля фонтану близько 30 осіб зібралися, щоб почути перші акорди з новинки. Йдуть останні налаштування. Рояль стоїть на сценіподіумі. На інструменті красується напис "Черкащина". Каркас розміром класичного роялю, звук же видобуватимуть з електропіаніно.

О18.00 за рояль сідає місцевий музикант. Починає грати класичні мелодії. Час від часу йому аплодують.

"Ми почули здалеку й зайшли. Дуже заворожує, аж мороз по шкірі", – каже 71-річна Лідія Петрівна.

Людей у сквері стає більше. Займають місця в холодку і біля фонтану. На вулиці шалена спека, більше 30 градусів. Багато зібралось і молоді.

"Дуже хороша ідея. Я люблю класичну музику і буду сюди приходити на кожен концерт", – каже Настя, 16 років. Телефонує подрузі і пропонує їй прийти

йпослухати музику.

"Це ж не рояль. Це електронна музика. Я ж не глухий. Але і ця річ потрібна, тим паче молоде покоління виросло на такому інструменті", – говорить 66-річний черкасець Євген Зборовський другові, прислухаючись до музики.

Послухати музику прийшов і міський голова Сергій Одарич. Каже, що білий рояль мав уже давно з‘явитися в сквері.

"Я в 56-й раз нагримав і сказав, що якщо рояль не буде грати до серпня – то я буду міняти кадри. У першу чергу, на директора КП "Дирекція парків" Олександра Радуцького, бо йому це завдання ставилося ще три роки тому. От він і з‘явився", зазначив мер.

"Для мене є принциповим, щоб на наших майданах почала зʼявлятися жива музика. Це може бути класика, може бути реп, просто гітара. Я це відчув, коли вперше потрапив у Відень. Там кожних 50 метрів потрапляєш у різну музику. Віднем нам не стати, але хоч трохи наблизитись і заповнити місто музикою хотілося б. Мені б хотілось, щоб будь-який музикант міг прийти і зіграти, а громада буде йому настільки вдячна, щоб він міг і на цьому заробляти. Це нормальна практика, в тому ж Відні. Стоїть той самий футляр від скрипки і кожен може фінансово підтримати виконавця", – додав Одарич.

Концерти планують робити в пʼятницю, суботу, неділю, а потім, можливо, рояль буде грати кожного вечора до 21-ї чи до 22-ї години, щоб не створювати

291

дискомфорт для людей, які живуть поруч.

Електропіаніно вийматимуть із корпусу після концертів. Рояль стоятиме в сквері аж до холодів.

Artikel 4

Зірки, музика і салют Зустріч з українськими знаменитостями, що живуть за кордоном, киянам

подарували організатори "Сходів до неба"

Тетяна ПОЛІЩУК

"День", 04.06.2012

На Європейській площі вчетверте відбувся міжнародний фестиваль. Його сценічним майданчиком стали сходи Українського дому. Як розповів "Дню" президент форуму Володимир Симонов, цього року до участі в заході "Сходи до неба" вдалося запросити знаменитих українців, які давно живуть за кордоном. Вони виступають на найпрестижніших концертних майданчиках, презентуючи свою майстерність і культуру України. Зокрема, на гала-концерті виступили бас Анатолій Кочерга (Україна–Австрія, соліст Віденської опери і Нью-Йоркської Метрополітен-опера), скрипаль-віртуоз Василь Попадюк (Україна–Канада, учасник престижних джазових фестивалів в Америці та Канаді, якого називають "сучасним Паганіні"), сопрано Ольга Микитенко (Україна– Німеччина, володарка Гран-прі конкурсу ім. Марії Каллас), піаніст і композитор Дмитро Найдич (Україна–Франція, лауреат вищої театральної нагороди Франції

– премії Мольєра), прима-балерина Олена Філіпʼєва і соліст Максим Мотков (зірки Національної опери України), тенор Юрій Годо (Україна–Іспанія, який був визнаний кращим голосом Іспанії 2004–2005 рр.). Відбулися й дебюти. Так, свою майстерність продемонстрував баритон Валерій Мурга (з 2000 року він є солістом Opernhaus Zürich, Швейцарія) і підопічні Д. Найдича – Сусанна Карпенко (цю вокалістку телеглядачі запам‘ятали як учасницю команди Олега Скрипки в шоу "Голос країни") і скрипаль Сергій Охрімчук – тріо "Київ" виконало запальний фольк-джаз. Усі артисти виступали в супроводі музикантів Національного симфонічного оркестру України під керуванням Володимира Сіренка.

Фестиваль відвідали 240 VIP-гостей (вищі чиновники Кабміну, депутати, бізнесмени, діячі культури). Вони пройшли червоною доріжкою, познайомилися з роботами відомого київського скульптора Олексія Владімірова, помилувалися квітковими композиціями, що прикрашали імпровізовану сцену – сходи Українського дому, а ті, хто не боявся застуди, навіть продегустував крижане шампанське. Справа в тому, що в неділю ввечері у Києві помітно похолодало, і хоча дощу під час концерту не було, але +15 ºС, погодьтеся, досить бадьора температура, щоб висидіти три години у шифоновому вбранні під відкритим небом. Я вже не кажу про те, як непросто було виступати артистам на пронизливому вітрі.

На "розігріві" попрацював знаменитий піаніст Юрій Кот. Програма включала оперні хіти (зокрема арії з "Ріголетто" Верді, "Джанні Скіккі" Пуччіні,

292