ється надходженню таких доходів до бюджету, які б забезпечували раніше обумовлену корисність для інших, тобто нікому не повинно бути краще за рахунок інших. Водночас Дж. Стігліц зазначає, що в умовах асиметрії інформації ринки можуть ніколи не досягнуть ефективності в контексті Парето.

3.1.10. Інституціоналізм і його вплив на фінансову думку

Американський інституціоналізм ХІХ ст. Неоінституціоналізм кінця ХХ ст. — початку ХХІ ст. В кінці ХІХ століття в США з’явився новий напрямок в економічних дослідженнях — інституціоналізм, основоположником якого був Торстен Веблен (1857–1929). Він ввів в науковий обіг поняття інституту як особливої форми суспільного життя і людських відносин, розкрив його еволюційний характер. Новий напрямок активно розвивається в ХХ столітті. В 30-ті роки ХХ ст. Джон Коммонс (1862– 1945) розвиває концепцію соціального інституціоналізму, засновану на переважаючому значенні права над економікою. З цією самою ідеєю та її практичним втіленням в життя виступив Уелсі Мітчелл (1874–1948), який запропонував створити систему ефективного державного соціального страхування на випадок безробіття та індикативне планування. Основні реформи, які були проведені в епоху «Нового курсу Ф.Рузвельта», були розроблені та втілені представниками інституціоналізму, наукові концепції яких з ряду питань антикризової політики певною мірою збігались з кейнсіанськими. Після закінчення другої світової війни географія ідей інституціоналізму розширилася, відповідні напрямки з’являються в багатьох країнах Західної Європи. З 60–70-х років інституціоналізм стає одним із головних напрямків економічної думки, поруч із кейнсіанством та неокласицизмом. Слід зазначити, що основні його позиції є вихідною фундаментальною домінантою сучасної фінансової думки.

Прорив у розвитку теорії був зроблений в кінці ХХ століття американськими економістами. Рональд Коуз, англійський економіст, який переїхав із Великобританії до США в 1937, отримав в 1991 році Нобелівську премію за дослідження трансакційних витрат і прав власності, їх місця і значення у формуванні інституціональної структури економіки. В 1999 році Нобелівська премія була присуджена американським економістам Роберту Фогелю та Дугласу Норту за вагомий внесок у дослідження економічної історії із застосуванням методологічних прийомів економічної теорії та кількісних методів аналізу для пояснення інституційних змін в економіці. Дуглас Норт дав чітке та зрозуміле визначення інститутів. Згідно з його концепцією, інститути є «правилами гри» в суспільстві, або створені державою обмежувальними рамками, які формують взаємовідносини між людьми. Д. Норт виділяє формальні обмеження — закони, принципи, правила і неформальні обмеження — договори, угоди та норми поведінки.

174

Учасниками цієї «гри» Д. Норт називає «організації», які створюються в різних напрямках розвитку. Він називає: політичні органи та установи, найважливішу позицію серед яких займає держава з її політичними, економічними та соціальними функціями, політичні партії, законодавчі та виконавчі органи; економічні структури: підприємства, асоціації по визначеним галузям, сімейні фірми. До економічної структури належать також профсоюзи; громадські утворення: церкви, клуби, спортивні організації, творчі союзи; навчальні заклади: школи, професійні училища, університети. В класифікації необхідно назвати також фінансові структури та установи: державний бюджет, місцеві бюджети, фонди соціального страхування, банки, кредитні спілки та союзи, страхові та інвестиційні компанії, фондові біржі та інші організації торгівлі цінними паперами. Вони складають інституціональні засади фінансової інфраструктури ринкової економіки. Всі ці системи та структури між собою взаємодіють і визначають еволюцію інституціональної економічної і фінансової системи. Саме тому кожній технологічній структурі (тобто певному рівню розвитку продуктивних сил) та політичному ладу суспільства властива відповідна інституціональна структура. В тому випадку, коли в дію вводяться інститути, які не відповідають реальному стану економіки, то функціонування навіть досконалої структури, може справляти негативний вплив.

В західній літературі в кінці ХХ століття широко обговорювалися причини провалу реформ, що відбувалися в Росії та Україні. Як зазначає Д. Норт, економіка і фінанси країн, які прийняли формальні правила та норми гри, що були розроблені в умовах інших економічних і фінансових систем, вже з початку були приречені на провал. Більше того, так звана «шокова терапія» і поспішна, непродумана приватизація, не тільки зруйнували стару (планову) економічну систему, але й основні мотиваційні стимули розвитку, призвели до безпрецедентної корупції у всіх ешелонах влади та криміналізації суспільства. Найбільш гострі протиріччя проявились в інститутах фінансово — кредитної сфери, що викликало високі темпи інфляції і галопуюче обезцінення національних валют, розбалансованість державних бюджетів та платіжних балансів і супроводжувалось крахом інвестиційних програм і високим рівнем безробіття.

Не менш важливе наукове відкриття було зроблено Р. Коузом, який ввів в економічний аналіз поняття трансакційних витрат. На основі ґрунтовного аналізу Р. Коузу вдалося розкрити глибинні взаємозв’язки між інститутами, трансакційними витратами та вихідними позиціями неокласичної теорії. Варто зауважити, що свою концепцію він розробив ще в 1932 році. Під час нагородження Нобелівською премією, Р. Коуз сказав, що дивно бути нагородженим цією премією у вісімдесят років за те, що ти зробив, коли тобі було трохи за двадцять.

175

Суть концепції Р. Коуза полягає в такому. Функціонування економіки визначається не тільки цінами товарів та послуг, як це стверджувала класична, а потім і неокласична теорія. Агенти виробництва — фірми несуть значні витрати, пов’язані з самим процесом обміну. Перш ніж здійснити угоду купівлі–продажу, обидва контрагенти повинні здійснити найрізноманітніші трансакції (операції). Вони пов’язані з пошуком та вибором покупця (продавця), серйозною перевіркою його платоспроможності, фінансової стійкості і ліквідності, процесами страхування, кредитування, емісії цінних паперів та їх розміщенням, а також арбітражними, судовими та іншими витратами. До них належать також витрати, пов’язані з перерозподілом прав власності. Всі перераховані вище витрати отримали назву витрати трансакцій (трансакційні витрати). Подібного роду витрати виникають і на макроекономічному рівні, особливо в зв’язку з функціонуванням специфічної і своєрідної сфери державних фінансів. Вони мають назву державних трансакційних витрат.

Концепція трансакційних витрат справила велике значення на розвиток теорій макроекономічної рівноваги та макрофінансової стабілізації і економічного зростання. Р. Коуз критикує одне з вихідних положень класичної теорії, згідно з яким в ринковій ціні міститься вся необхідна інформація, доступна учасникам ринку, а ціна є однаковою для всіх і відомою всім. За цих умов учасники ринку дійсно мають можливість приймати рішення про здійснення угод про купівлю–продаж товарів і послуг. Однак, фактично, в сьогоденні функціонування ринкової економіки, ціна не може відображати всю інформацію, оскільки учасники ринку сплачують також досить значні трансакційні витрати, які із поглибленням поділу праці та ускладненням господарських зв’язків постійно зростають. Звідси з’являється необхідність в отриманні інформації про трансакції та витрати на них, а також включення їх в ціну послуг фінансового характеру при прийнятті рішення про купівлю–продаж. Оскільки трансакції індивідуальні, то не може бути і мови про єдину ціну. Слід зазначити, що проблема трансакційних витрат вивчалась в Росії в 70–80 роках ХХ століття. Російські економісти Б. Єфімов та А. Шаповалов ввели своє поняття витрат на проведення трансакцій, назвавши його — «податок на обмін».

Фінансова концепція в неоінституціоналізмі Рональда Коуза. Кон-

цепція Р. Коуза внесла відчутні зміни до теорії державних і корпоративних фінансів. По-перше, вона показала принципову важливість права і правової системи як для макрофінансового (державні фінанси), так і мікрофінансового рівня (корпоративні фінанси). Трансакційні витрати, пов’язані з обміном товарів та послуг, чітко визначають: що реалізується, терміни реалізації, місце поставки, валюту угоди та інші показники на основі інституціональних угод, підписаних двома сторонами (можуть бути і багатосторонні відносини). Договори мають силу закону (в Римському праві

176

записано, що «договори повинні виконуватися»). Таким чином обидві сторони захищені правом. У випадку порушення умов договору однією зі сторін справа передається до суду і вирішується в судовому порядку. Р. Коуз зазначає, що правова система повинна справляти значний вплив на функціонування економічної та фінансової систем і у деякому сенсі їх контролювати.

По-друге, фінансова практика отримала право вносити до витрат трансакційні витрати, які зростають в міру поглиблення поділу праці. За підрахунками Д. Норта та Дж. Уолліса, в 1970 році в США на трансакційні витрати припадало близько 45 % національного продукту. В цьому контексті варто наголосити, що ¼ цієї суми складали державні трансакційні витрати. Зараз ці цифри більші. До того ж темпи зростання державних трансакційних витрат значно вищі від загальних по країні. Не слід забувати при цьому, що зростання трансакційних витрат призводить до зменшення оподатковуваного прибутку.

По-третє, зростає роль інформації і відповідно витрати на її купівлю. Для визначення трансакційних витрат (а це дуже складна справа, яка вимагає відповідної інформатики і аналітики) потрібні спеціальні установи і великі інститути з їх обширним інформаційним полем (особливо на держаному рівні) для складання відповідних угод, договорів і прийняття управлінських рішень, моніторингу, аналізу і фінансовому контролінгу сфери державних і корпоративних фінансів.

Фінансова концепція Р. Коуза сприяла глибшому розумінню фінансового ринку і ринку фінансових послуг, передусім, як вагомих складових макроекономічного (макрофінансового) рівня. Крім того (і це дуже важливо), вона дала можливості більш чіткого розмежування між ними: роль і завдання, специфічні функції, поле функціонування тощо. На фінансовому ринку предметом купівлі–продажу є позичковий капітал як специфічний товар, що втілений у цінних паперах. На ринку фінансових послуг предметом купівлі– продажу є послуги, пов’язані з емісією та розміщенням цінних паперів, що є специфічними трансакціями. Інвестиційні компанії та банки надають емітенту — акціонерному товариству різноманітні фінансові послуги при розміщенні їх цінних паперів. Вони є консультантами корпорацій у всіх фінансових питаннях, що стосуються випуску цінних паперів та їх розміщення: вибір часу для випуску, визначення прогнозної ціни продажу та багато іншого. Ці інституції за свої послуги отримують від корпорацій відповідну плату у вигляді проценту. Для інвестиційних компаній і банків отриманий процент є доходом, для акціонерних товариств — трансакційними витратами. Всі умови надання фінансових послуг визначаються в договорі.

Відомі два методи первинного розміщення цінних паперів акціонерних товариств: публічне, або відкрите, та приватне. При публічному розміщенні широкому загалу пропонується купити цінні папери. Особливість

177

цього методу полягає в тому, що цінні папери продаються необмеженій кількості учасників ринку. На відміну від публічного, приватний метод полягає у тому, що випуск передається в «одні руки» великому посереднику — інвестиційному банку, який викуповує весь його обсяг. Інвестиційний банк є андеррайтером, фактично гарантом розміщення, що бере на себе ризик ситуації, коли емітовані акціонерним товариством цінні папери не знайдуть свого покупця (інвестора) повністю або частково, або їх ціна в період розміщення знизиться.

Андеррайтер як основний організатор та гарант створює синдикат, до якого входять інші інвестиційні банки, формується група фінансових інститутів для розміщення цінних паперів, визначаються брокери, які будуть їх продавати. Своєю чергою, брокери, купивши акції у членів синдикату, виходять з ними на відкритий фінансовий ринок, на якому під дією ринкового попиту та пропозиції формуються поточні ціни на цінні папери. Таким чином, ринок фінансових послуг закінчується на купівлі брокером акцій у членів синдикату, далі починається фінансовий ринок як ринок торгівлі цінними паперами.

Неоінституціональна теорія впливає на розвиток теорії державних фінансів. Концепція трансакційних послуг і пов’язаних із ними витрат за своєю сутністю є макроекономічною, вона показує, що грошові кошти від цих послуг є сьогодні важливою позицією ресурсів фінансово-економічного розвитку. У своїх дослідженнях американські економісти Д. Уолліс та Д. Норт виявили віковий тренд співвідношення приватних і державних трансакційних послуг. В 1870 році приватні трансакції становили 86,5%, а державні — 13,5% від усіх трансакцій, в 1970 році частка приватних трансакцій знизилась до 74,7%, а державних — зросла до 25,3%. Слід зазначити особливу важливість державних трансакційних витрат в регулюванні ринкової економіки, підвищенні ефективності господарювання. Державні інститути надають фірмам консультативні послуги правового характеру, беруть участь у розробці законодавства, законів по захисту прав власності, сприяють прозорості договорів економічного та фінансового характеру і вдосконаленню економічної і фінансової інфраструктури.

Тому, варто зазначити дослідження американського економіста Олівера Ітона Уільямсона (1932). На основі теорії Р. Коуза, він створює трансакційну концепцію економічної організації або вертикальної інтеграції, яка дає пояснення і обґрунтовує необхідність розширення державних трансакцій із метою захисту контрагентів, забезпечення прозорості контрактів і, таким чином, підвищення ефективності господарювання.

Необхідно зазначити, що у всіх сучасних фінансових теоріях будьякого напрямку проявляються дві тенденції. Перша пов’язана з підвищенням місця, ролі і значення права з метою досягнення ефективного економічного і фінансового розвитку. При цьому наголошується, що правові норми,

178