3.1.3. Фінансові теорії історичної школи Німеччини

Фрідріх Ліст — засновник історичної школи Німеччини. Історична школа Німеччини формувалася у складних економічних і політичних умовах. Тоді, коли Англія перетворювалася на промислову майстерню світу, Німеччина була відсталою аграрною країною із дрібними середніми і ремісничими підприємствами. Перехід до індустріального розвитку починається лише з 1830–1840 рр. Проблеми формування ринкових відносин, розвиток внутрішніх ринків збуту, прориву на зовнішні ринки набували для Німеччини життєво важливого значення. Політично Німеччина тривалий час була роздробленою. Лише у 1871 р. після перемоги у франко-прусській війні уряд Отто фон Бісмарка (1815–1898) об’єднав 25 розрізнених німецьких держав в єдину Німецьку імперію на чолі з королем Вільгельмом I.

Засновником історичної школи Німеччини був Фрідріх Ліст (1789– 1846). У 1841 р. він опублікував свою основну працю «Національна система політичної економії: міжнародна торгівля, торговельна політика і німецький митний союз», в якій були викладені основні економічні концепції розвитку Німеччини. Її головна ідея полягала в тому, що нація є особливим суб’єктом економічної діяльності. Як було зазначено вище, А. Сміт у центр «Економічної світобудови» ставив вільну особистість підприємця. Уся система у Ф. Ліста була протиставлена англійській класичній теорії, яка, на його думку, мала суттєві логічні провали і фундаментальні теоретичні недоліки: «химеричний космополітизм», ігнорування специфічних національних інтересів; «мертвий матеріалізм», увага лише до мінових вартостей та ігнорування продуктивних сил; «дезорганізуючий індивідуалізм», здатний стати на заваді індустріальному піднесенню нації.

На думку Ф. Ліста, життя нації безперервне і нескінченне. Через це національне багатство полягає не в кількості «мінових цінностей, а в мірі розвитку продуктивних сил. Тому предметом дослідження у Ф. Ліста є продуктивні сили. Ф. Ліст і всі його послідовники широко використовували історичний метод дослідження економічних явищ і процесів. Слід звернути особливу увагу на зміст предмета дослідження. До продуктивних сил Ф. Ліст одним із перших відносить розумовий капітал «живущого человечества». Попередник англійської класичної політекономії В. Петті визначив вартісну оцінку цього «людства» на прикладі Англії. Фактично обидва мислителі (зауважимо — з протилежних шкіл) передбачили сучасну концепцію інвестицій у людський капітал. Ф. Ліст вважав, що сучасний стан народів є результатом великої кількості всіляких відкриттів, винаходів, поліпшень, удосконалень, що накопичилася, і зусиль усіх поколінь, що жили раніше.

На його думку, збільшення продуктивних сил відбувається через інвестиції, спрямовані на виховання майбутніх поколінь. Ф. Ліст гостро критикував ідею «вільної торгівлі». Англійському фритредерству (free trade —

119

вільна торгівля) він протиставляє протекціонізм, який був життєво необхідний для розвитку національної промисловості Німеччини у тих складних історичних умовах. З його точки зору, політика протекціонізму має не лише економічне, а й суто моральне значення. Вона є засобом виховання нації, пояснюючи її основну мету — створення індустріальної Німеччини. Ф. Ліст обґрунтував необхідність швидкого економічного зростання (недарма Ф. Ліста називають «теоретиком розвитку»), прориву на зовнішні ринки, визначив політику «наздоганяючого розвитку». Він вводить в науковий обіг такі категорії, як незалежність і національна могутність. Ф. Ліст і всі наступні представники історичної школи шукали «особливі шляхи» розвитку, які підходять для німецької нації, відзначаючи її особливий характер, її «духовні засади». Вони стверджували, що розвиток національного господарства в Німеччині проходитиме по особливому шляху.

До 70-х років XIX ст. формується «нова хвиля» історичної школи — так звана нова історична школа. Її найбільшими представниками є Адольф Вагнер (1835–1917), Густав фон Шмоллер (1838–1917), Макс Вебер (1864– 1920) та ін. Фінансова концепція цієї школи, підтримуючи ідеї Ф. Ліста, доводила необхідність державного втручання, розвиток й ускладнення економічних функцій держави. Проблему нагромадження капіталу, що визначає економічний розвиток, на думку ідеологів історичної школи, найкраще може вирішити лише держава, зосереджуючи певну частку річного доходу в державному бюджеті й інвестуючи в ті галузі господарства, які визначають економічне зростання країни. Державні субсидії та інша підтримка експорту товарів, послуг і капіталу — необхідний елемент державної фінансової політики. Г. Шмоллер зазначав, що йдеться не про просте виправдання державного втручання, а про те, що воно є єдиною умовою ефективного управління економікою.

Фінансова теорія Адольфа Вагнера. А. Вагнер є видатним представ-

ником фінансового напряму нової історичної школи (одним з ідеологів ка- тедер-соціалізму), яка набула помітного розвитку останньої чверті ХІХ ст. А. Вагнер залишив велику спадщину у фінансовій теорії, особливо у сфері державних фінансів. На його думку, фінанси як наука досліджують проблеми: організації ефективного і незалежного фінансового контролю; нагляду за принципами економії; встановлення належного балансу між державними потребами і національним продуктом оподаткування тощо. А. Вагнер увів у науковий обіг категорію «фінансова економіка», під якою він розуміє державний бюджет. На його думку, виконавським і адміністративним органом фінансової економіки є уряд, який є самостійною одиницею. А. Вагнер зазначає особливу роль держави для життя нації. Він стверджує, що держава і фінансова (фіскальна) економіка — це єдине економічне ціле, тому можна і треба говорити про перекачування коштів із матеріальної сфери в нематеріальну, остання є необхідною для всього

120

економічного життя суспільства, для всіх приватних підприємств. На його думку, державу і фіскальну економіку в економічному сенсі необхідно розглядати як економіку споживання, що стоїть над виробництвом.

А. Вагнер відомий відкриттям закону «розширення обсягу державної діяльності». Мовою державних фінансів він означає не що інше, як збільшення державних видатків, темпи зростання яких випереджають темпи зростання національного продукту. Зростання виробництва національного доходу на душу населення як результат індустріального розвитку Німеччини означало збільшення державних видатків. На думку А. Вагнера, це збільшення зумовлюють такі чинники: розширення суто адміністративних і превентивних функцій держави у міру розподілу праці, обумовленого індустріалізацією; зростання державних соціальних видатків, передусім на освіту, необхідність яких випливала безпосередньо з розвитку продуктивних сил; зростання державних інвестицій, викликане технологічними змінами в галузях, де приватні інвестиції небажані через низьку ефективність. Для прикладу він найчастіше посилався на залізниці. Усе це підтверджує його основну концепцію, що держава з її системою фінансів, яка швидко розширюється, є найважливішою складовою економічної системи.

Значне місце в дослідженнях А. Вагнера посідають проблеми оподаткування. Згідно з його «принципом державної економіки», податки є динамічною ланкою між державним сектором, індивідуальним платником податків і оподаткуванням в цілому як життєво важливим суспільним інститутом. Він називає цей принцип відтворенням оподаткування. З економічного погляду метою податку є його відтворення і формування такого обсягу надходжень, яке потрібне для життєдіяльності держави. А. Вагнер вводить поняття «податковий потенціал», на підставі якого створюється система взаємовідносин: податок — адміністрація — податковий потенціал. Усі елементи йдуть один за одним і якщо одна зі складових системи зникає, то за нею підуть усі інші й система зруйнується. Так само як і А. Сміт, А. Вагнер визначає свої принципи оподаткування і практичні аксіоми податкової політики. Він розрізнив дев’ять принципів, об’єднаних в чотири групи.

І. Фінансові принципи

1.Відповідність отримуваному доходу.

2.Гнучкість (рухливість) оподаткування.

ІІ. Економічні принципи

3.Вибір правильних джерел оподаткування, зокрема проведення спеціального дослідження стосовно питання: що оподатковувати — особисті доходи чи капітал і чи можна (а відповідно і в який спосіб) врахувати інтереси як особи, так і національної економіки.

4.Вибір виду податків з урахуванням їх ефективності і впливу різних податків на їх платників. Всебічне дослідження проблеми перекладення податку.

121

ІІІ. Принцип справедливості

5.Універсальність.

6.Рівність в оподаткуванні.

ІV. Принципи ефективності податкової системи

7.Визначальний чинник податків.

8.Зручність у справлянні податків.

9.Спроба забезпечення найнижчих витрат щодо справляння податків. У своїх принципах А. Вагнер розрізняє «принцип справедливості», що

випливав з соціально-економічної концепції нової історичної школи, яка наголошувала на необхідності проведення соціальних реформ, зростання державних соціальних видатків. На думку А. Вагнера й інших представників нової історичної школи, за допомогою державних фінансів можна досягти певної соціальної справедливості.

А. Вагнер розрізняє дві функції податків: суто фіскальну і соціального добробуту. На його думку, за допомогою першої, забезпечується необхідними коштами фінансування публічних послуг, тому вона вимагає розподілу податків пропорційно доходам платників податків. Друга, є коригуванням першої функції. На думку А. Вагнера, для фінансування особливої групи послуг, а саме соціальних, необхідно вводити прогресивне оподаткування доходів. Оподаткування у такий спосіб стає регулюючим інструментом при розподілі національного доходу і багатства, вагомим важелем самого процесу розподілу відповідно до принципів вільної конкуренції. Необхідно зазначити, що А. Вагнер відкидає всю полеміку з цього питання

ізаявляє, що друге регулююче призначення податків пов’язано також із використанням особистих доходів і багатства. Таким чином А. Вагнер розмежував фіскальні, економічні, соціальні і політичні принципи оподаткування, трансформовані потім у системі шведського економіста К. Вікселя

(1851–1926).

Цей підхід взяли на озброєння теоретики соціал-демократичних партій Європи. А. Вагнер дійшов до важливого теоретичного висновку, що державні фінанси неминуче пов’язані з рухом доходів і добробутом громадян. Формування системи соціального страхування в Німеччині в кінці XIX ст., підвищення ролі держави в її фінансуванні відбувалося за безпосередньої участі А. Вагнера, який був радником канцлера Отто фон Бісмарка. Таким чином, проблеми державних фінансів і особливо оподаткування за А. Вагнером були «вписані» в проблеми соціально-економічного розвитку, а фінансова наука — в політичну економію.

Карл Дітцель про державний борг. Історична школа Німеччини сфо-

рмувала оригінальну концепцію до теорії державного кредиту. Карл Дітцель (1829–1884) у 1855 р. зазначав у своїй праці «Система державних позик», що народ тим заможніший, а народне господарство тим процвітаюче

іпрогресуюче, чим більшу частку державних витрат поглинають процент-

122

ні платежі. На його думку, державний кредит: по-перше, підносить державу на вищу стадію господарського розвитку; по-друге, створює для держави «невичерпний і незмінний фонд», з якого нація щодня і щогодини отримує вигоди; по-третє, за рахунок кредиту («невичерпного фонду») нація задовольняє свої потреби; по-четверте, державні позики надаються кредиторами з вільних надлишків капіталу, при цьому жодним чином не відволікаються капітальні вкладення в будь-яке підприємництво. Приватний господарський лад не страждає від державного кредиту.

Зазначений підхід до аналізу державного кредиту не був випадковим і визначався такими причинами. Перша — полягала в швидкому зростанні державних боргів у країнах Західної Європи. На початку 60-х років XIX ст. щорічні витрати на виплату процентних платежів і управління державним боргом становили до всієї суми урядових видатків у Франції — 27,9%, Британії — 40,0%, Італії — 36,0%, Австрії — 41,7%. Виникла потреба в дослідженні категорії «державний борг» і в певному значенні у виправданні його зростання. Друга причина полягала в тому, що на зміну класичній концепції використання державного боргу для переміщення капіталів виникала нова капіталотворча теорія — про створення нового капіталу за допомогою державного кредиту.

Як зазначав ще в XIX ст. український економіст М. Алексєєнко (1847– 1917), кращі сили економістів відгукнулися на концепцію К. Дітцеля. На думку А. Вагнера, війни, які вели майже всі країни Західної Європи в XIX ст. за свої територіальні надбання, за ринки збуту і джерела сировини, фінансувалися державними позиками, що сприяло перетворенню матеріальних капіталів країни на нематеріальні. Німецький економіст Лоренц фон Штейн (1815-1890) підійшов до проблеми з погляду капіталотворення. Він доводив, що погашення державного боргу (який, за К. Дітцелем, був зайвим), «дорівнює утворенню нового капіталу із зайнятого» (тобто вкладеного). З погляду марксистської теорії державний кредит є однією із форм руху позичкового капіталу, а процент за кредит — частка позичкового капіталу в додатковій вартості.

Одним із представників історичної школи є Г. Ф. Кнапп (1842–1926), відомий теоретик у сфері грошей. Г. Ф. Кнапп у 1895 р. опублікував свою працю «Державна теорія грошей». У ній він намагався довести, що паперові гроші кращі за металеві, оскільки їх цінність визначається такою могутньою політичною силою, як держава. На його думку, держава може проводити грошову політику, виходячи з реальних економічних потреб держави. У Г. Ф. Кнаппа було багато послідовників, але ще більше супротивників, які вважали, що його теорія суперечить об’єктивному характеру економічних законів.

Таким чином, історична школа Німеччини створила досить цілісну теорію державних фінансів відповідно до умов «наздоганяючого розвит-

123