нішній торгівлі і складати торговельний баланс країни; простий і загальний подушний податок допомагає вести облік населення; обкладення будинків за кількістю димарів (реальний податок за зовнішніми ознаками) добре відбиває поліпшення і руйнування житлового майна; акцизи показують внутрішні витрати на споживання і дають загальні відомості про надмірності; поземельний податок робить платежі за податками пропорційними всій вартості, а не річній ренті; податки на рухоме майно вносять певну ясність про це майно. Таким чином, у В. Петті викладені всеосяжні проблеми оподаткування в період первісного накопичення капіталу.

3.1.2. Фінансові концепції англійської класичної політекономії. Адам Сміт і Давід Рікардо

У період первісного нагромадження капіталу в XIV–XVIII ст. відбулися якісні і кількісні зміни в розвитку Англії. Завершився аграрний переворот, унаслідок чого земля опинилася в руках великих землевласників, відбулося масове розорення селянства. Промислова революція призвела до переходу від мануфактури до фабричної промисловості, створила умови для поглиблення поділу праці, формування ринків землі, праці, товарів, послуг, капіталу. Унаслідок цих змін зміцнюються засади ринкової економіки і формується промисловий капіталізм.

На тлі глибоких змін в соціально-економічному і політичному житті суспільства розвивається англійська класична політекономія. Засновниками класичної економічної теорії є А. Сміт (1723–1790) і Д. Рікардо (1772– 1823). Відома праця А. Сміта «Багатство народів» була написана в 1776 р. напередодні промислової революції. Д. Рікардо, фактично, став завершувачем англійської класичної політекономії. Свою не менш відому книгу «Начала політичної економії і податкового обкладення» Д. Рікардо закінчив у 1817 р., коли промисловий капіталізм в Англії перетворився на домінуючу економічну силу. Теоретичні положення англійської класичної школи відбивали, з одного боку, збільшений рівень розвитку ринкових відносин, з другого — нову розстановку політичних сил.

Невід’ємною частиною фундаментальної класичної теорії є фінансові концепції. У працях А. Сміта і Д. Рікардо були розвинуті фінансові положення попередників, закладені засади теорії державних фінансів і розкриті причини взаємозв’язку їх розвитку з економічною системою. Фінансові концепції класичної теорії були тією домінантою, на яку спиралося вирішення основних проблем первісного накопичення капіталу, а потім і конкурентної ринкової економіки. На підставі класичної фінансової концепції розроблялися основні принципи фінансової політики того історичного періоду. Класична політекономія здійснила переворот в основних концепціях

112

економічної науки і обґрунтувала основні постулати, необхідні для розвитку ринкової економіки.

Головною сферою багатства суспільства, його джерелом було проголошено виробництво, а не обмін, як було у їхніх попередників — меркантилістів. Тому предметом дослідження класичної політекономії є сфера виробництва і внутрішні соціально-економічні відносини, що виникають у ній. Д. Рікардо у визначенні предмета йде ще далі. На його думку, продукт землі — все що виходить з її поверхні через поєднане застосування праці, машин і капіталу — ділиться між трьома класами суспільства, а саме: власниками землі, грошей або капіталу, необхідного для її обробки, і робітниками, працею яких вона обробляється. Визначити закони, які управляють цим розподілом, — головне завдання політичної економії.

У класичній політекономії з’являється новий підхід до методу дослідження. А. Сміт використовував у своїх дослідженнях абстрактний, історичний і описовий методи. Д. Рікардо суттєво ускладнює метод. Метод Рікардо, як зазначав К. Маркс, полягає в тому, що Рікардо виходить з визначення розміру вартості товару робочим часом. Потім він досліджує, чи суперечать інші економічні відносини (інші економічні категорії) цьому визначенню вартості, або якою мірою вони модифікують його. Д. Рікардо застосовує свій метод до податків. У класиків через весь аналіз економічного розвитку проходить основна фундаментальна ідея захисту капіталу, створення умов для його накопичення, сприяння індустріальному розвитку, яке необхідне для примноження багатства нації. Назвемо основні напрями в класичній фінансовій теорії.

Державні видатки як непродуктивні витрати суспільства. В ос-

нову класичного підходу до вивчення проблем державних видатків покладена концепція про продуктивну і непродуктивну працю. А. Сміт уперше в економічній теорії розробив трудову теорію вартості, згідно з якою праця є єдиним і загальним її мірилом. Він розділив працю на продуктивну, яка обмінюється на капітал, і непродуктивну, яка обмінюється на дохід. На підставі цього поділу класична політекономія розкрила суть державних видатків і державних доходів. Обмін продуктивної праці на капітал, перетворював його на самозростаючу вартість, обмін непродуктивної праці на дохід призводив до розтрати створеного раніше капіталу. Весь або майже весь державний дохід в більшості країн витрачається на утримання непродуктивних елементів, — зазначає А. Сміт. — До останніх належать ті, хто становить численний і блискучий двір, величезну церковну організацію, великі флоти і армії, які в мирний час нічого не виробляють, а під час війни не придбавають нічого, що могло б покрити видатки на їх утримання хоча б під час воєнних дій. Ці елементи, оскільки вони самі нічого не виробляють, утримуються за рахунок продукту праці інших людей.

113

А. Сміт підтримує гасло промислової буржуазії «Дешевий уряд», тобто необхідність скорочення державних видатків та їх обмеження політичними функціями держави. Проводиться ідея про те, що «держава є лише поліцейським і нічним сторожем». Проте він наголошував на необхідності державних видатків на установи для освіти юнацтва, на будівництво доріг, мостів та інших споруд інфраструктури, тобто була закладена теорія «колективних споживачів», яка згодом розвивалася багатьма школами. У центр економічної «світобудови» була поставлена вільна особистість підприємця, який веде господарство з метою збільшення свого багатства, а всі вільні особистості разом створюють багатство нації. Тому видатки на економічні цілі, державне підприємництво розглядалися як небажані.

Мінімальні податки та їх раціоналізація. На думку А. Сміта, полі-

тична економія, що розглядається як галузь знання, необхідна державному діячеві або законодавцеві, ставить перед собою два завдання: по-перше, забезпечити народу багатий дохід, тобто необхідні засоби існування, подруге, забезпечити державу доходом, достатнім для суспільних потреб. Він робить висновок, що вона у підсумку ставить собі за мету збагачення як народу, так і государя. Суспільні потреби повинні зводитися до мінімуму, оскільки вони фінансуються через податки, що негативно впливають на розвиток промислового виробництва в Англії.

Основоположники класичної політекономії розрізнили при розподілі національного продукту три класи і відповідні їм доходи: праця винагороджується заробітною платою, капітал — прибутком, власник землі — рентою. Доходи цих трьох класів вони називають первинними доходами — джерелами будь-яких інших доходів, так само як і будь-якої мінової вартості. Проблеми розподілу національного продукту праці розглядаються у А. Сміта і Д. Рікардо в контексті соціально-економічних відносин. Д. Рікардо першим з економістів показав економічні суперечності, що виникають між класами суспільства. Класична політекономія розкрила суть вторинного розподілу національного доходу, що відбувається у сфері державних фінансів. Податки, що стягуються з первинних доходів, перетворюються на вторинні доходи осіб, зайнятих у державному апараті, армії, поліції і т.п., тобто мають фіскальне походження.

Утверджується принцип невтручання держави в розвиток ринкових відносин. В умовах «вільної торгівлі» і «вільної конкуренції» економіку регулює «невидима рука ринку». Класична політекономія підтримала гасло «Laissez faire, laissez passer» (не заважайте, дайте можливість діяти), що виник в епоху фізіократів. Ця фраза, що набула найбільшого поширення в XVII–XVIII ст., приписується французькому купцеві Ф. Лежандру, яку він кинув в 1670 р. на прийомі у міністра фінансів Франції Ж. Кольбера (1619– 1683) в епоху Людовика XIV.

114

Класики англійської політекономії багато уваги приділяли питанням раціоналізації оподаткування. А. Сміт сформулював чотири принципи раціональної організації податків. По-перше — всі піддані держави мусять платити податки відповідно до своїх здібностей і сил. По-друге — розмір податку і терміни його виплати мають бути заздалегідь і точно визначені. По-третє — кожен податок має справлятися у той час або у той спосіб, який зручніший платникові. І, нарешті, по-четверте, — організація справляння податків повинна забезпечувати мінімальні витрати на їх збирання.

Принципи організації податків і податкової політики, обґрунтовані А. Смітом, були спрямовані своїм політичним вістрям проти феодалів. Історично вони були пов’язані з тим, що промислова буржуазія вимагала перегляду старої феодальної фіскальної системи, яка відповідала інтересам земельної аристократії. А. Сміт запропонував нові принципи для створення податкової системи, яка відповідала б інтересам буржуазії. Перший принцип був направлений проти податкових привілеїв дворянства і духовенства, другий і третій — проти свавілля в обкладенні, характерного для абсолютних монархій. Своїм четвертим принципом А. Сміт зазначає необхідність ощадливості. Він був спрямований проти домінуючої тоді відкупної системи справляння податків. Загалом ці принципи визначалися головними цілями капіталістичного підприємництва того періоду — усунення феодальних принципів організації оподаткування, що забезпечувало б стимулювання накопичення капіталу для прискорення економічного розвитку.

Д. Рікардо у книзі «Начала політичної економії і податкового обкладення» 12 із 32 розділів присвячує аналізу податків: методам їх справляння, впливу на розподіл національного доходу і розвиток промислового виробництва. Як наслідок він доходить таких висновків: по-перше, податки завжди, зрештою, виплачуються або з капіталу, або з доходу країни; подруге, всі податки (за винятком ренти) перекладаються на капітал і утруднюють його накопичення, «усякий податок поганий»; по-третє, податки скорочують споживання загалом і за окремими товарними групами, що утруднює товарообмін, тобто розвиток ринкових відносин.

Що стосується першого висновку, то капітал може, на думку Д. Рікардо, збільшуватися завдяки зростанню виробництва або внаслідок скорочення непродуктивного державного споживання. Якщо урядове споживання зростає внаслідок введення нових податків і покривається зростанням виробництва або скороченням споживання населення, то, як стверджує Д. Рікардо, національний капітал не скорочується. Але якщо виробництво скорочується або ж невиробничі витрати зростають чи діють обидва чинники одночасно, податки зменшують капітал, оскільки виплачуються із фонду, призначеного для виробничого споживання. Обсягом цього фонду регулюється продуктивна діяльність країни, тому відбувається скорочення накопичення капіталу. Д. Рікардо особливо зазначає, що ко-

115

ли податки виплачуються з доходів, то вони також зменшують накопичення або ж змушують населення скорочувати споживання.

Д. Рікардо доходить висновку, що таких податків, які не мали б тенденції зменшити силу накопичення, немає. Велике зло податкового обкладення полягає не стільки в тому, що воно падає на ті чи інші об’єкти, скільки в його впливі, узятому загалом. Він аналізує податкову систему Англії, починаючи від податків на хліб до податків на користь бідних. Д. Рікардо виступав проти податків, які впливають на підвищення цін споживчих продовольчих товарів, передусім хліба. Ціна хліба регулюється витратами його виробництва. Збільшення цих витрат спричиняє зростання цін. До них він відносив також виплачувані податки: поземельний, десятину, а також податок на отриманий продукт землі. На його думку, підвищення ціни хліба є для землероба єдиним способом отримати середній прибуток після сплати податків. Фактичним платником податків, як зазначає Д. Рікардо, є споживачі хліба. Оскільки ціна на хліб значною мірою формує «кошик», тобто набір товарів, необхідних для підтримки життя і здатності до праці робітника і його сім’ї, то податки підвищують заробітну плату і в такий спосіб скорочують прибуток, утруднюючи накопичення капіталу.

У працях класиків піддався критиці податок на заробітну плату. А. Сміт вважав його безглуздим і руйнівним. На думку Д. Рікардо, податок на заробітну плату призводить до її підвищення і, отже, знижує норму прибутку на капітал, звідси висновок: податок на заробітну плату — це податок на капітал. Але тут класики суперечать самі собі: адже саме вони довели, що праця є товаром, а заробітна плата є ціною праці, яка визначається попитом на працю, а не податковою політикою. Тому податки на заробітну плату не можуть перекладатися на прибуток.

Класики політекономії були противниками непрямих податків. За часів А. Сміта головними непрямими податками в Англії були податки на чотири предмети споживання: сіль, шкіру, мило і свічки. Їх оподаткування, на його думку, відповідно підвищувало ціну праці. Тому непрямі податки (як і податки на заробітну плату) розглядалися як одна з причин зростання витрат виробництва. На думку класиків, в результаті цього порушувалося основне правило підприємця — ощадливість, раціональне господарювання, необхідне для зростання норми прибутку і можливості накопичення. Проте не було заперечень проти непрямих податків на предмети розкоші, що відповідало ідеології протестантства. Податок на розкіш, зазначає Д. Рікардо, виплачує лише споживач, він не підвищує заробітну плату і не знижує прибуток.

Д. Рікардо був активним критиком «хлібних законів», які відповідали інтересам лендлордів — власників землі. Згідно з хлібними законами, прийнятими парламентом Англії в 1815 р., ввезення хліба обкладалося високими митними зборами — специфічною формою непрямих податків.

116

Як наслідок зростала ціна не лише на хліб, а й на інші продовольчі товари. Це було причиною зміни розподілу національного продукту: зростала рента, оскільки власники землі мали можливість реалізовувати свої продукти за вищими цінами. Високе імпортне мито давало можливість піднімати ціни на хліб, що вироблявся в Англії. Тому неминуче знижувалися як заробітна плата, так і прибуток. Як член парламенту Англії, Д. Рікардо активно боровся за відміну хлібних законів, доводячи їх шкоду для розвитку промисловості і торгівлі Англії. Таким чином, на питання «Так хто ж, врешті-решт, повинен платити податки?» англійська класична фінансова наука дала відповідь — землевласник зі своєї ренти. Вилучення частини ренти на покриття державних видатків скоротить особисте споживання власника землі і жодна галузь праці від цього не постраждає. Д. Рікардо зазначає, що податок на ренту впливає лише на ренту; він цілком падає на землевласників і не може бути перекладений на будь-який клас споживачів.

Державний борг у класичній політекономії розглядається як явище, яке «пригнічує і, зрештою, може розорити великі нації Європи»; при цьому наголошується на зростанні боргів. Класики підкреслювали надзвичайний характер державних боргів, пов’язаних з браком звичайних державних доходів, — податків. Наголошувалося також, що випуск позик викликаний необхідністю фінансування військових видатків. Потреба уряду в позиках породжувала бажання громадян дати йому в борг, тобто необхідність державних боргів одночасно створювала державних кредиторів. Купець або грошова людина, підкреслює А. Сміт, наживає гроші, позичаючи уряду; при цьому вони не тільки не зменшують, а, навпаки, збільшують свій торговельний капітал.

Суперечність і діалектика державних позик полягала в тому, що, з одного боку, вони були джерелом первісного нагромадження капіталу, а з іншого — підривали його процес і основи. Капітал, наданий першим кредитором державі, — це певна частина річного продукту, який не відповідає змісту функції капіталу. Перший державний кредитор вкладав свої грошові кошти в державні цінні папери, відволікаючи їх від вкладень у продуктивну працю, отже, допомагав у такий спосіб державі використовувати ці кошти для непродуктивних цілей. В обмін на наданий капітал, зазначав А. Сміт, кредитори отримували щорічну ренту з державних коштів переважно більшої вартості. Ця рента, без сумніву, відшкодувала їхній капітал і дозволяла вести торгівлю і операції в колишніх або в ширших розмірах.

На думку А. Сміта, процент на капітал виплачуваний на вкладення в урядові цінні папери, за своєю суттю є рентою. Гроші платників податків переходили до кредиторів, збільшуючи у такий спосіб його капітал. Державні позики за своєю суттю є антиципованими податками. Перший кредитор після відновлення свого власного капіталу діставав можливість по-

117

зичати капітал у банків або продати ренту, збільшуючи власний капітал. Але цей новий капітал, позичений або куплений у третіх осіб, існував у країні раніше і направлявся на утримання продуктивної праці. Водночас, коли він перейшов в руки першого кредитора, то новим капіталом він був лише для нього, а не для країни. Фактично він був капіталом, відвернутим від одного використання для того, щоб бути оберненим на інше, зазначає А. Сміт. Якби позики уряду не було б, то в країні були б два капітали, замість одного, які були б спрямовані на продуктивне споживання.

Країна, що накопичила величезний борг, перебуває у надзвичайно неприродньому становищі, зазначає і Д. Рікардо. Вона вчинила б розсудливо, якби відкупилася від нього, пожертвувавши часткою майна, необхідного для викупу її боргу. Те, що розумно з боку окремої особи, розумно також і з боку нації. Державні позики підривають процес накопичення промислового капіталу — такий головний висновок класиків. Суми, що надаються в позику уряду, відвернуті від продуктивної праці і витрачаються на утримання непродуктивної праці.

Основний і оборотний капітал. Класики англійської політекономії досліджували не лише макроекономічні відносини. У їхніх працях закладені теоретичні засади дослідження економічних і фінансових відносин на мікрорівні. Розвиток промислового виробництва в Англії того періоду базувався на використанні машин, механізмів. Необхідно було досліджувати проблему структури використовуваного капіталу. Так з’явилася ідея про розподіл капіталу на оборотний, тобто короткостроковий капітал, вкладений у сировину, матеріали, оборотність якого здійснювалася в межах року, і основний капітал, тобто довгостроковий капітал, вкладений у будівлі, машини, устаткування, з тривалішою оборотністю — до 10–20 і більше років. Вкладення в основний капітал вимагали значно більших сум, ніж в оборотний, а тривалість його обороту поставила питання визначення термінів його окупності й ефективності.

Д. Рікардо першим з економістів розкрив найважливішу теоретичну і практичну особливість вкладень в основний капітал. Машини, устаткування переносять свою вартість на новий продукт поступово. Правильне визначення цієї «поступовості», тобто термінів і сум повного перенесення вартості на продукт, обумовлюють як товарні ціни, так і ефективність капітальних вкладень. На вартість товарів, зазначає Д. Рікардо, впливає не лише праця, застосована безпосередньо до них, а й праця, витрачена на знаряддя, інструменти і будівлі, що сприяють цій праці. Надалі виникли наукові школи, що вивчають довгострокові інвестиції як у реальні, так і фінансові активи.

118