що бюджетна політика є дуже важливим інструментом державного регулювання економічного циклу. На думку представників концепції реального економічного циклу, короткострокові антициклічні фінансові інтервенції повинні бути замінені на довгострокову політику державних видатків і податків, спрямовану на максимізацію довгострокових темпів економічного зростання. Проблема такого способу полягає тільки у визначенні часу, місця й обсягів державного втручання. Камінь, закладений Дж. Кейнсом в економічну теорію про об’єктивну необхідність державного регулювання ринкової економіки, виявився дуже міцним.

По-третє, особлива увага звернена на розширення фінансування програм освіти, науково-дослідних робіт, інновацій та визнання того положення, що держава є економічним агентом, зацікавленим у підготовці працівників нового покоління з достатнім культурним, освітнім і професійним рівнем.

Кейнсіанці концепцію реального економічного циклу оцінюють негативно. Американський економіст Джеймс Тобін (1918–2002), лауреат Нобелівської премії з економіки 1981 р. «За внесок в аналіз фінансових ринків і їх взаємозв’язок з рішеннями у сфері державних видатків, зайнятості, виробництва й цін» прямо зауважив, що вона є реальним ворогом регулювання макроекономіки. По-перше, концепція реального економічного циклу припускає, що суспільство в русі до рівноваги постійно реагує на технологічні й виробничі шоки. Кейнсіанці ці процеси також досліджують, але ці реакції, що викликають коливання в економіці, вони називають економічним циклом із відповідним державним інструментарієм його регулювання. Також кейнсіанці не приймають нові ідеї щодо проблем безробіття. Відповідно до концепції реального економічного циклу, сучасна проблема безробіття полягає у міжчасовій взаємозамінності безробіття сьогодні на майбутнє безробіття. На думку Д. Тобіна, важко пояснити, коли в США безробіття зросло з 5,7% до ВВП у 1978 р. до 11% у 1982 р. Все це свідчить, з одного боку, про ускладнення форм, методів і прийомів аналізу сучасної економіки, а з іншого — про чіткий перехід економікс до розряду точних наук.

3.1.7. Монетаризм і пріоритет грошової політики

Теорія монетаризму М. Фрідмена. Починаючи з кінця 60-х — почат-

ку 70-х рр. у країнах з ринковою економікою виникають серйозні проблеми в грошовому обігу. Інфляція, що швидко розвивалася, загострила питання формування капіталу, його нагромадження й можливості економічного зростання. Крім того, інфляція загострила соціальні суперечності. В економічній літературі з’являються фундаментальні роботи з до-

159

слідження грошей. Найвпливовішим представником теоретичного напряму, названого монетаризмом, є американський економіст Мілтон Фрідмен (Нобелівська премія 1976 р. за внесок у розвиток теорії й історії грошей, розкриття сутності стабілізаційної політики).

М. Фрідмен — прихильник кількісної теорії грошей, відповідно до якої рівень товарних цін і вартість грошей пояснюються кількістю платіжних засобів у обігу. М. Фрідмен ввів у дослідження свою формулу:

MV = Py,

де M — грошова маса в обігу;

V — швидкість обертання доходу; P — рівень цін;

y — норма або потік реального доходу.

Предметом дослідження М. Фрідмена є гроші, грошова й фінансова політика з використанням методу позитивної економічної теорії. В 1963 р. М. Фрідмен (у співавторстві з Е. Шварц) опублікував свою основну наукову працю «Грошова історія Сполучених Штатів 1867–1960 рр.», у якій викладені теоретичні концепції місця, ролі і значення грошей в економічному розвитку. Не менш відоме й важливе дослідження, здійснене М. Фрідменом щодо грошової політики. В 1960 р. була опублікована його робота «Програма грошової стабілізації», у якій подається історичний, критичний аналіз грошової політики, що проводиться в США в умовах короткострокових і довгострокових економічних спадів, рецесій, пожвавлень, піднесень і т.п. Кожна з робіт має велике самостійне значення, але є загальна риса, що їх об’єднує. Автор характеризує в них неефективну, шкідливу для розвитку економіки фінансову й грошову політику, що проводиться у США. На його думку, економічна криза 1929–1933 рр. показала, що ринковій економіці властива нестабільність, яка викликає лихо й безладдя як у приватному, так і у державному господарстві.

М. Фрідмен зазначає, що в науковій літературі і засобах масової інформації існує точка зору, що тільки пильна держава, яка постійно компенсує мінливості приватної ринкової економіки, може відвернути періоди нестабільності. «Маю протилежну точку зору», — наголошує він. Майже в кожному окремому випадку основна нестабільність у Сполучених Штатах була викликана, або, щонайменше, значно посилена, грошовою нестабільністю. М. Фрідмен доходить висновку, що порушення були викликані урядовими діями, пов’язаними з фінансуванням державних видатків, що в підсумку викликало інфляцію. У тому самому негативному напрямі діяв і контроль над пропозицією грошей з боку Федеральної резервної системи (ФРС).

У науковій літературі висловлюється думка, що фундаментальна розбіжність між монетаристами й кейнсіанцями полягає не стільки в тому, як розглядають вони вплив пропозиції грошей (money supply) на економічний

160

розвиток, скільки в різниці поглядів на врівноважуючі сили ринкового механізму. Монетаристи висловлюють упевненість у можливостях ринкового механізму, кейнсіанці, навпаки, стверджують, що значна ринкова нездатність до урівноваження вимагає певного активного державного втручання на макрорівні. М. Фрідмен зазначає, що і в середовищі монетаристів відсутня єдина думка з приводу врівноважуючих сил ринкового механізму. Крім того, як монетаристи, так і кейнсіанці, визнають, що врівноважуючі сили ринку часто не в змозі упоратися з виникаючими катастрофами. На думку М. Фрідмена, хоча немає альтернативи для ринкової економіки, проте для забезпечення рівноваги необхідна, так звана, «керована економіка».

Він вважає, що проблема полягає в знаходженні правильних пропорцій, у зведенні елементів «керованої економіки» до мінімуму, а там, де вона є, зробити все можливе, щоб втручання здійснювалося з меншими жертвами. Водночас, М. Фрідмен наголошує, що мова повинна йти не про визнання можливого ринкового краху, а про те, як різні наукові школи оцінюють урядові можливості використання різних засобів та інструментів для відновлення ринкової рівноваги. При цьому зазначає, що він більш «лояльний до врівноважуючих тенденцій ринкових сил» і слабко вірить в здатність уряду відшкодувати ринкову неспроможність без погіршення загального становища в економіці.

В основу концепції сучасного монетаризму й заснованої на ній політиці регулювання економіки покладені такі теоретичні положення М. Фрідмена: гроші є головною центральною сферою економічної системи, що визначає її стан і розвиток. М. Фрідмен відбив це положення короткою фразою — «Money matter» («Гроші (грошовий фактор) мають значення»), попит на гроші має постійну тенденцію до зростання, тому що визначається схильністю індивідуальних осіб до заощаджень. Для досягнення стійкого економічного зростання необхідно забезпечити постійне збільшення грошей в обігу; пропозиція грошей характеризується нестабільністю, насамперед, через помилкову політику кредитно-грошових інститутів. Як результат, виникає розрив між грошовим попитом та пропозицією, що викликає циклічні коливання у відтворювальному процесі, який носить короткочасний характер; приватне підприємництво має внутрішню властивість відновлювати економічну рівновагу за відносно короткий проміжок часу. В умовах економічної кризи приватне господарство «саморегулюється» і повертається до піднесення й повної зайнятості.

Виходячи з цих положень, М. Фрідмен стверджує, що фіскальна політика, проведена урядом на підставі кейнсіанської теорії, погіршила стан економіки й особливо грошового обігу. На його думку, в інфляції винні кейнсіанці з їхньою експансіоністською фінансовою й грошовою політикою. Він вважає, що випуск додаткових грошей для фінансування державних видатків, що зросли, рівнозначний податку на готівку. Зростання гро-

161

шей в обігу в США, наголошує М. Фрідмен, відбулося: по-перше, через швидке зростання урядових видатків; по-друге, проведення політики повної зайнятості; по-третє, помилкової політики ФРС. У поглибленні інфляції він обвинувачує урядові органи США, які проводили кейнсіанську політику заохочення попиту.

На думку М. Фрідмена, уряд має пряму зацікавленість в інфляції, тому що використовує її для збільшення державних доходів. По-перше, інфляція збільшує оподатковуваний дохід і, таким чином, підвищує податкові доходи держави без будь-якого квотування в парламенті зміни податкових ставок. А, по-друге, якщо уряд має можливість емітувати цінні папери по процентній ставці, нижчій від ставки інфляції, то він може продати ці папери, одержавши певний дохід. Він висловлює впевненість, що відчуження (реалізація) частини боргу плюс автоматичне зростання податків були головними джерелами державних доходів у США під час інфляційних 70-х рр. Таким чином, автоматична індексація податкових ставок, а також часткова реалізація державного боргу сприяли зростанню державних доходів. Парадоксально, але факт: інфляція сприяла зниженню дефіцитності федерального бюджету.

М. Фрідмен багато уваги у своїх роботах приділяє проблемі співвідношення грошової й фінансової політики. При цьому наголошується, що пріоритет має бути за грошовою політикою. Він наводить історичні приклади того, що події, які розвиваються в економіці і фінансах, в підсумку підтверджують неминучість пріоритету грошової політики. На його думку, таке домінуюче значення грошової політики пояснюється двома причинами. Перша — твердження Дж. Кейнса про стимулюючий ефект урядового дефіциту є помилковим. Дефіцит бюджету не може стимулювати економічний розвиток, оскільки він повинен бути якимось чином профінансований, а методи фінансування є контрпродуктивними, вони зрештою загострюють проблему видатків. Друга причина полягає в тому, що фіскальну політику набагато важче пристосувати до чутливої короткострокової ситуації в ринковій економіці, аніж грошову. З його точки зору, фіскальна політика не може відігравати будь-яку роль у короткостроковому варіанті. Що стосується довгострокової економічної політики, пов’язаної з розподілом ресурсів на різні цілі, то в цій сфері фінансова політика має величезне значення й безумовно є домінуючою і пріоритетною.

Монетаристські концепції регулювання економіки. Виходячи з тео-

ретичних передумов, М. Фрідмен визначає грошову політику регулювання економіки. На його думку, грошова політика повинна бути спрямована на досягнення відповідності між попитом на гроші і їх пропозицією. З цією метою він пропонує встановити певний відсоток приросту грошей в обігу, що повинен відповідати середньому зростанню національного доходу, зайнятості, цін і сальдо платіжного балансу. М. Фрідмен визначив правило

162

(Friedman’s 4% rule) щорічного х-процентного приросту грошей в обігу. За його оцінкою середній щорічний приріст ВВП у США за столітній період склав 4%, тому щорічний приріст грошової маси в обігу повинен становити також 4%, що приведе до стабільності цін і зведе інфляцію до мінімуму. Оскільки в сучасній фінансовій практиці промислово розвинених країн випуск грошей в обіг прямо пов’язаний із державним боргом, то монетаристи пропонують скоротити дефіцитність державного бюджету, державний борг і активно регулювати кредитну емісію. М. Фрідмен вважає, що головною причиною інфляції була фіскальна політика держави, спрямована на зростання державних видатків, що покриваються випуском позик.

Необхідно зазначити, що М. Фрідмен вважає за можливе встановлювати відсоток зростання грошей в обігу тільки в довгостроковому плані. На його думку, ні фіскальна, ні грошова політика не можуть регулювати короткочасні спади ділової активності. Він критикує кейнсіанську короткострокову фінансову політику «точного настроювання», яка залежить від кон’юнктурних обставин і змінюється в кожній фазі циклу. На практиці урядові заходи завжди запізнюються через тимчасові розриви (gaps) між датами їхнього прийняття й початок введення в дію. Тому, розраховані на кризову фазу, вони часто приводяться в життя у фазі піднесення або навпаки. Все це підсилює негативні соціально-економічні наслідки криз, збільшує коливання в обсязі національного доходу й зайнятості, утруднює можливості економіки «саморегулюватися», «самонастроюватися». М. Фрідмен вважає, що помірні спади ділової активності мають користь, бо призводять до ліквідації низькорентабельних, неконкурентоспроможних господарств, до того ж безробіття до певної міри стримує боротьбу за підвищення оплати праці.

М. Фрідмен вважає, що державні органи повинні уникати дуже різких стрибків у проведенні грошової політики, даючи можливість економіці пристосуватися до урядових заходів. Так, наприклад, суспільство повинно звикнути до постійного темпу зростання певного грошового агрегату. Він рекомендує «такий темп зростання грошей в обігу, який забезпечував би приблизну сталість цін кінцевих продуктів. При цьому він згодний із тим, що ці фіксовані темпи приросту грошової маси можуть викликати або помірну інфляцію, або дефляцію. Однак він вважає, що буде кращий вихід, аніж піддавати економіку непередбаченим і великомасштабним спадам або підйомам.

На думку М. Фрідмена, те, що можна жадати від монетарної політики при сучасному рівні наших знань для підтримки стабільності економічної системи — це постійне зростання грошової маси в певному відсотку для забезпечення сприятливої ситуації для прояву таких факторів, як «заповзятливість, винахідливість, завзятість, пошук, ощадливість, які є пружиною економічного розвитку». Він вважає, що на монетарну політику необхідно

163