3. Від міської громади до республіки

   1. Значення міста

Життя Св. Томи припало на період, що його історики вважають рубіжним для відродження міста в Європі. Місто віддавна було носієм специфічного ґатунку соціальності, асоційованої з поняттям цивілізації. Зростаючі потреби до розумного, раціонального характеру комунікації ставали важливою вимогою цієї соціальності. Місто інтенсивно поширює не тільки писемність, торгові рахунки, але й одночасно конкуренцію і конфліктність та форми досягнення консенсусу. Ф. Бродель підказує, що з ХІ ст., коли відроджується місто, розпочинається пожвавлення в Європі, а розквіт міста в Італії спричиняється до настання доби Відродження.

Очевидно, не може йти мова про те, що місто безпосередньо породжувало піднесення. Багато важать чинники, що викликали ріст і піднесення самих міст. Зазначимо найголовніші, зокрема “безперервний діалог з селом”, комунікативні форми взаємовідносин у міській громаді та між громадами і соціальними групами в межах міста, включаючи форми міського врядування і влади, а також взаємовідносини між містами, що завжди перебували в певній ієрархії. За означенням Микити Шаповала, „місто є складним соціальним агрегатом, що забезпечує своє існування не прямим відношенням до природи, а відношенням до інших соціальних скупин (власне до села) і з цього випливає, що члени міста діють в чисто соціальній простороні і тому мають соціальний досвід, безмірно вищий за селянський”⁶⁸. Однак принцип організації міського життя багато в чому походив з сільської громади, що набувала нового характеру під впливом розвитку саме економічно-торгової сфери. Усамостійнення цієї сфери від прямого політичного втручання призводило до диференціації між містом і державою, що закріплювалося в дискурсивних тогочасних практиках та соціальних інституціях самоврядування. Знаковими для сприйняття нової соціальності ставали орієнтири і слова, відповідні до них, – успіх, удача, ощадливість, добробут, чесність, ошуканство, користь, вигода і, звичайно, гроші, повага, довіра. Оновленого значення набуває поняття громадянин, громадянство. Тепер це вже людина не просто член самоврядної спільноти, а житель міського соціального світу – міщанин, бюргер, citіzen, обиватель, буржуа. Набуваючи нових рис та навичок поведінки міщанина, особа все ж воліла зберігати взаємопов’язаність зі спільнотою, комуною, громадою. Сенс зберігати статус приналежності до громади був водночас сенсом рівності в її межах, що дозволяла однаково претендувати на рівні права щодо здійснення персональної свободи. Ядром міського типу соціальності залишається самоврядна громада як ґарант визначення “природної свободи” людини. Статус громадянина, члена міської спільноти, перебував під знаком постійного виклику – виклику передусім сеньйоральній традиції, претензій державної влади, а також майнових чи корпоративних цензів. Стати повноправним громадянином міської спільноти уже само по собі означало причаститися до “міри почестей”, здобути визнання особистих прав.

Громадянство ставало нормою не лише на забезпечення свободи людини, але й умовою її добробуту й самоздійснення в сенсі власних спроможностей ⁶⁹. Істотна функція громади полягала в монополізації права визначати й розподіляти почесті для громадян. Тут пролягала одна з найнапруженіших зон конкуренції й боротьби з державною владою. Той, хто перебирав опіку над почестями, фактично перебирав опіку над громадою – опікуном міг бути місцевий сеньйор, королівський двір чи напіванонімне формування. Макс Вебер вважав, що середньовічні міста, в яких зберігалася відносна демократія, мали культурно-соціологічну пов’язаність з громадянськими традиціями античного полісу⁷⁰ .

Головною ознакою нової соціальності міст Європи залишалися вольності, на які вони були спроможні. Вольності міст визначали їх упривілейованість від прямого втручання державної влади. Ф. Бродель зазначає, що “довкола таких привілейованих міст невдовзі не стало держав. Так склалося в Італії і Німеччині під час політичних струсів ХІІІ ст. Але головне й непередбачене полягало в тому, що окремі міста зовсім “підривали” політичний простір, конституювалися в самостійні світи, міста-держави, закуті в панцир отриманих або вирваних привілеїв, які були їм ніби “юридичними укріпленнями”⁷¹. Опираючись М. Вебера, сучасний український дослідник Ю. Павленко підкреслює, що „середньовічне західноєвропейське місто було не лише центром ремесла і торгівлі, адміністративно-судової округи, релігійно-культового життя, але також (і можливо передусім) було спілкою вільних і, на рівні його повноправних членів, рівних людей, які володіли приватною власністю. Як і в давньогрецькому полісі, відносини між його громадянами-власниками будувалися по горизонталі як суспільно-договірні, з виборами підзвітних комуні голів місцевого самоврядування”⁷².

Однак соціальність, у яку загалом потрапляла людина з ХІІ ст., не обмежувалася лише статусом громадянина привілейованого міста. Вона також перебувала під впливом тяжіння відносин у середині селянського господарства, а також між ними і самодержавством. Дві тенденції – громадянське самоврядування й політичне самодержавство чи абсолютизм перебували в непевному конфлікті аж до остаточного встановлення абсолютних монархій у Європі. На XIV-XV ст. були міста вільні, самоврядні і міста, що перебували під опікою державної, централізованої влади. Окрема історія стосується розвитку американського поселення, а також соціальності в умовах центральносхідної Європи, зокрема поселень з українською ідентифікаційною специфікою. (Йдеться лише про європейський простір).

Таким чином, міське населення, з одного боку, сильно тяжіло до субсидіарного ґатунку соціальності, що могла виникати на основі громадянського ґатунку солідарності, а з другого боку, сприяло породженню протистоянь і ворожнечі (в тому числі за привілеї) між різними цехами, групами, гільдіями, нобілітетом і, врешті, населенням чи громадами-комунами, втрачаючи громадянський потенціал чи занижуючи його рівень (що дорівнює кількісному рівню свободи населення) під впливом різних чинників. За умов станової політичної організації „поняття свободи і незалежності громадської організації зовсім не було зв’язане з тодішніми державними інтересами <...> воно існувало без огляду на загальнодержавні інтереси”⁷³.

Звичайно, було б хибно стверджувати історичну неперервність громадянських інституцій – від античності до Нового часу, навіть коли це стосується, скажімо, Італії. Багато що в генезі міської громади, як вважають авторитетні дослідники, залишається покрите туманом ⁷⁴. Але так само неможливо ігнорувати й певну тяглість соціальної практики з відповідними стандартами поведінки та дискурсивні форми її інтерпретації. В основі останньої лежали інтелектуальні чи філософські тексти, напрацьовані від античності. Незважаючи на періоди втрати, історичне забуття й реінтерпретації в світлі нових світоглядних парадигм провідними залишалися об’єднуючий знак свободи та ідея громадянства.

Не переломі від середньовіччя до модерності, зокрема в Італії, міське середовище набирало суперечливого змісту глибокої неврівноваженості інтересів і запитів населення. Воно ставало дедалі ірраціональним скупченням людей, чиї потреби зосереджувалися на багатстві, владі та славі. Традиційні громадські інститути перетворилися на застарілі й недієздатні. Чесність, вірність обітниці, непідкупність ставали невиправданими пережитками минулого. Багато міщан звинувачувало церкву як джерело облуди й розбрату. Серед них особливо вирізнявся голос Ніколо Мак’явеллі.