9. Контури семіотичної інтерпретації

Логіка соціокультурного аспекту філософського підходу веде до аналізу громадянського суспільства як семіотично-дискурсивного феномена. Громадянське суспільство не є простою, формальною мережею відносин, заснованих на приватній економічній власності і правах людини; так само воно не є міфологемним ідеалом “справедливого суспільства”. Воно є складним процесуальним феноменом, що існує через людину та можливості її соціально-культурної еволюції. Як дискурсивний феномен, громадянське суспільство має потрійну природу і функціонує як: 1) знак свободи або самопороджувальна ініціатива чи початок дії (arche); 2) розгортання значення сенсу свободи через стосунки і взаємини людини з людиною, особливості комунікації та зв’язок з історичним довкіллям; 3) інтерпретант, тобто сама людина як типовий носій цінностей демократичної групи, спільноти і культури, в контексті яких здійснюється певний семіоз, або ж мовно-мовленнєвий дискурс, і формується феноменологія знаків, значень, символів і кодів взаєморозуміння. Семіоз і стає власне контекстом інтерпретації і сприйняття людини, суспільства і держави. Громадянське суспільство як явище, як мережа відношень і стосунків між людьми виникає не поза людиною, а через людину на основі певних спонук мислення, розуміння і сприйняття, що продукують відповідні значення і символи, тексти і контексти, а також мотивують відповідні вчинки, поведінку і самодостатню (демократичну) мовно-мовленнєву практику. Не лише “знаємо те, що любимо, а любимо те, що знаємо”, але й відповідно діємо, створюючи мережі взаємодій.⁶⁴⁰

1. Дійсність життєвого світу641

Зазвичай в літературі слова „реальність” і „дійсність” вживаються як синоніми. Для пропонованого тексту важливо розрізняти їх як два типи реальності: один як реальність сама по собі в аспекті просторово-часової безмежності буття; другий як реальність за участю людини, яка перетворює світ у дійсність. Дійсність, що здійснюється навколо активності певної сукупності інтерпретантів (людей) за участю і розуму, і особливо сприйняття світу, складається на підставі дискурсу дії (П. Рікер) або, іншими словами, постає як етичність, обумовлена семіотично.

Життя людини має подвійну природу. Воно належить до реальності, що існувала до неї та до її біологічного виду, і водночас є тією дійсністю, в якій живе кожна конкретна людина в конкретному історичному періоді. Якщо життя належить до того світу реальності, що породила людство, то створювана людством життєва дійсність вимірюється якістю або вартістю життя людини.

Життєвий світ людини складається під впливом дії, спрямованої передусім на зустріч з іншою людиною, або просто – з іншим. Звертаючись до іншого зі словом-знаком як первинною дією між двома суб’єктами, люди формують значення, яке символізує спільність по-дії. Сукупність по-дій, інтерпретованих знаками і значеннями, складається у дійсність людського життя. Первинним його символом є з-дійсню­вання життя як свободи дії щодо іншого. На відміну від реальності, в якій людина перебуває як у своїй долі, означеній конкретним часом і простором поза своєю волею – свободою, дійсність життя розгортається для людини як її дія, слово і значення, якими долається інертна реальність і мережиться доля за особистою участю у пунктах зустрічі з іншими.

На відміну від реальності, дійсність постає через людину та її творчу активність, засобами якої вона перетворює реальність в обжитий, освоєний світ свого довкілля. Відтак кожна людина, а по суті спільнота, перебуває в подвійному світі – в реальності речей фізичного плану включно зі своїм тілом та в дійсності об'єктів і предметів, що постають за її участю й активністю. Людина перебуває в світі “сіґніфікованому”, який вона впізнає як свою дійсність і яка для неї має значення в сенсі бути впізнаваною на основі досвіду або ж бути відомою для спільноти як збірного агента досвіду і знань. У широкому сенсі дійсність – це продукований і засвоюваний спільнотою досвід перебування в “життєвому світі”; важливим чинником досвіду є також тіло людини, що, з одного боку, генетично спонукане до людського типу сприйняття. Але, з іншого боку, сàме людське тіло підлягає історико-культурній зміні як тіло, зрощене, спаяне зі сприйняттям. Зберігаючи генетичні межі людської конституції, тіло усе ж здатне набувати нових можливостей сприймати світ на основі власне мовно-мовленнєвої сигніфікації речей і перетворення, таким чином, останніх в позначені, означені, визначені об'єкти. Через це і досвід, і дійсність, до якої належить тіло не як фізична річ, а як культурне явище, можуть подаватися у вигляді “семіотичної павутини”, тобто павутини, “сплетеної зі знакових відношень, на кожному вузлику якої перебувають об'єкти досвіду, в контексті якого вони постали”⁶⁴². Достатньо лише дещо по-іншому налаштувати власне сприйняття світу, як легко побачимо, що хоча живемо в спільній для всіх реальності, проте перебуваємо в різних варіантах дійсності. Останні розрізняються історично, культурно і соціально.

Якщо ж дійсність взаємопов'язана з дискурсивними практиками у межах – вертикального і горизонтального – типів зв'язків, то маємо підстави виокремити також два типи суспільної звичаєвості, або ж етичності, що обумовлені семіотично.

Якщо на дійсність подивитися в аспекті з-дійснювання самої людини, то говоритимемо про певний “дискурс дії” (П. Рікер). Іншими словами, дискурс дії називатимемо етикою, тоді як окреслена тут дійсність традиційно позначається суспільною або соціальною. Відтак не всі дискурсивні практики та відповідні їм етичності (в контекстах соціокультурного плюралізму) інтенціонують “семіотичну павутину” піднесення свободи, гідності й солідарності, продукуючи соціальну дійсність інакшого спрямування. Існує етичність з відповідним дискурсом, що інтенціонує й відтворює значення сенсорнозалежної вигоди і користі. З цього приводу сучасний колумбійський філософ Карлос Мальдонадо говорить, що “не всі етики виконують завдання піднесення і розуміння людського життя, радше деякі етики перебувають на службі інших інтересів і цілей, таким чином, конвертуючи вартість людського існування в засоби для іншої мети”⁶⁴³ .

Життя кожної людини здійснюється в су-спільному просторі під дією чинників і свободи вибору, і необхідності, і примусу. В силу різних обставин, до яких належать чинники історичні, звичаєві, традиційні, інституціальні, політико-владні. Людина, прагнучи – свідомо чи несвідомо – до самоздійснення, потрапляє в ту чи іншу уже наявну “семіотичну павутину” горизонтальних і вертикальних взаємодій. Якщо вертикально налаштовані взаємодії поєднуються з примусовістю для людини в них перебувати, то вона рано чи пізно виявлятиме дух незгоди, а можливо, й непокори. Запорукою для цього є перебування людини водночас в іншій соціальній групі – групі з горизонтальними стосунками. Якщо людина не має досвіду відкритих взаємин, вона може бути схильною сприймати вертикальні стосунки як єдино правильні, а взаємини “патрон – клієнт” як не лише вигідні й корисні, але й єдино можливі.

Таким чином, маємо підстави розрізнити принаймні дві дискурсивно спрямовані практики, або звичаєвості (етичності), що орієнтовані протилежно. Етичність, дискурсивним контекстом якої є наголошення “символів і кодів” навколо значення свободи, добровільності, автентичності й довіри, та етичність, що складається навколо значень примусовості, підлеглості, клієнталізму й підозри.