3. Інтернаціоналізм

Інтернаціоналізм як один із головних принципів марксистського дискурсу передбачав надати інтелектуальну, ідеологічну й практичну підтримку месіанській ролі пролетаріатові як соціальному класу, який “не має батьківщини” і покликаний нести місію соціального звільнення. Інакше кажучи, саме інтернаціоналізм ніс на собі найбільшу частину відповідальності за світоглядну і політичну леґітимність комуністичного облаштування світу. Його привабливість визначалася принаймні трьома виразними причинами: спроможністю діяти від імені політичної влади, яка не виражає національних інтересів більшості і промовляє від імені уявної справедливої спільноти; потребами артикулювати існуючий політичний “статус-кво” за умов відсутності належного рівня національної громадянської свідомості в підлеглих народів; відчуттям певної загрози зростаючого міжнародного націоналізму й пов’язаного з ним прагнення до національної не лише самостійності, але й зверхності. Очевидно, великі імперські держави, що визначали тогочасну геополітичну ситуацію в Європі, і світі, також не програвали від поширення ідей інтернаціоналізму.

Політичне проголошення інтернаціоналізму більшовиками стало основою леґітимування утворення інтернаціональної комуністичної держави СРСР. Чи не найбільшою мірою саме цей принцип прислужився до утворення концепту “буржуазний націоналізм”, що став основою виправдання добре продуманих і організованих репресій проти національних інтелігенції, культури і навіть мови. Більшовицькі проекти геноцидного ґатунку щодо усунення зі шляху комунізму цілих контрреволюційних народів знаходили пояснення й виправдання в літературі та засобах масової інформації з посиланням на зміцнення пролетарського інтернаціоналізму. Подібна політика мала місце скрізь, де проводився в життя принцип невизнання свободи людини на культурне вкорінення. З цього приводу Леонід Шкляр звертає увагу, що несприйнятливість космополітичних та інтернаціоналістичних ідей викликана тим, що вони, „ виступали , по суті, ідеологічним прикриттям політики примусової асиміляції”⁵³³

4. Приватна власність - зло

Радикальне заперечення приватної власності в марксизмі походить з ідентифікації джерел самовідчуження людини. На відміну від усіх попередників, Маркс визначив приватну власність основою відчуження, експлуатації й соціальної неволі. Він не залишив жодних сумнівів, що ринкові відносини й пов’язані з ними “буржуазні інтереси” повинні повністю усуватися вже на початковій фазі комуністичної революції.

А. Валіцький нагадує, що відносно знищення приватної власності Маркс “був більшим екстремістом, ніж Сталін, бо вимагав негайного скасування грошей і заміни торгівлі плановим розподілом продуктів”⁵³⁴. Усунення приватної власності дорівнювало зняттю джерела відчуження людини від своєї родової суті.

Це була очевидно найрадикальніша і характерно марксистська ідея і вимога. Вона послідовно впроваджувалася в дійсність радянського соціального порядку й була доведена до повного практичного втілення коштом мільйонів репресованих й тотальної деструкції селянського життя. Критиками цієї далеко не тільки економічної ідеї були всі без винятку політичні сили й інтелектуальні напрями. Марксизм залишав за собою право на остаточну наукову істину. Хто її не визнавав публічно – мусив зникати зі світу живих на теренах СРСР. Маркс пов’язував приватну власність з додатковою вартістю, породжуваною експлуатацією робітників через перебування засобів виробництва в приватному володінні. Не зайве згадати, що український соціолог С. Подолинський, який особисто був знайомий з Марксом і Енгельсом і листувався з ними, в 1870-х роках обґрунтував цілком інакшу концепцію праці як способу прирощення енергії. Він писав, що “праця – це таке зуживання нагромадженої в організмі механічної і духовної енергії, яке має своїм наслідком збільшення загального бюджету енергії земної поверхні”⁵³⁵. Звичайно ж, ідеї Подолинського були “розвінчані”, зокрема Енгельсом, хоча Маркс певним чином навернувся до позитивного тлумачення ідей фізіократів на останніх двох сторінках четвертого тому “Капіталу”, наукове видання якого здійснене лише після смерті Сталіна. До них вже в 1970-х роках повернеться Микола Руденко й напише критичну працю про “помилку Маркса”, за що буде репресований⁵³⁶. Врешті, не перечислити усіх, хто намагався підкоректувати теорію марксизму – всі вони зазнавали осуду й репресій. Критичні оцінки вченими Заходу таврувалися як буржуазне прислуж-ництво. Скажімо, Ганна Арендт у вишуканій філософській формі доводила цілком протилежне: джерелом відчуження є відсутність приватної власності і недовершеність приватної сфери індивіда⁵³⁷. Сàме обезвласнене суспільство перетворюється на деперсоналізо-вану масу, яка народжує із себе тоталітарних вождів і тоталітарну владу.

Таким чином, названі чотири ідеї – принципи марксистського дискурсу, пересаджені в соціально-політичну площину, стали головними опорами комуністичної будівлі під назвою СРСР з його безнаціональною масою – “радянським народом”.