2. Свобода і соціальні засади держави

Тема свободи і природних прав людини стояла надзвичайно гостро в Англії XVII століття, оскільки центр політичної боротьби того часу складався навколо суперництва королівської влади і повноважень Парламенту. Гоббса цікавило поняття верховної влади та права і обов’язки громадян щодо неї. Проте найскладнішою залишалася проблема підтримки єдності держави і формування найпридатнішої соціальної основи народної інтеґрації і міжнародного миру для забезпечення принципу самозбереження людей. У цьому зв’язку Гоббс послідовно проводить своє філософське переконання в тому, що жодна людина не має більш органічного зобов’язання перед іншою людиною чи спільнотою аніж те, що випливає з її власної активності. Він розглядає громадянське об’єднання як “співдружність”, що організована довкола верховної влади. “Поза державою кожен має найповнішу свободу, але така свобода не дає користі,.. бо всі потерпають від того, що кожному прийде на гадку. Коли ж виникає держава, кожен громадянин зберігає за собою стільки свободи, скільки потрібно для спокійного і благодатного життя, відбираючи в інших її лише стільки, аби їх не боятися”⁸⁶. Типовим станом людей поза суспільством є стан війни, проте природа за посередництвом розуму людей закликає їх прагнути миру, тому природний закон – це не просто згода між людьми, але угода за посередництвом розуму. Простого прагнення волі багатьох, спрямованих до однієї мети, недостатньо для надійного миру і правдивої єдності. Необхідним засобом єднання є “єдина воля всіх людей”. Такий стан досягається лише в тому разі, коли “кожний підпорядкує свою волю іншій єдиній волі”⁸⁷. Єдина воля може бути втілена в волю окремої людини або ж у волю одних зборів, проте в будь-якому випадку єдність виникає з підпорядкування волі багатьох. Гоббс вважає, що “воля сама по собі не є вільною, а є лише джерелом вільних дій”, тому вона мало залежить від роздумів⁸⁸. Суть єдності полягає в тому, щоб підкорити волю однієї людини волі іншої й перенести на неї право на свої сили і можливості. Об’єднання, створюване на основі підпорядкування, або соціальна єдність “називається державою, або громадянським суспільством” (societas civilis), а також громадянською особою (persona civilis). Отже, держава (civitas), якщо дати їй визначення, є “однією особою, чия воля на основі згоди багатьох людей повинна вважатися волею їх всіх”⁸⁹.

Урівнюючи державу з громадянським суспільством у подобі однієї громадянської особи, Томас Гоббс виводить населення такої держави в статусі громадян, рівних перед законом, але таких, що є підданими того, хто володіє верховною владою, – монарха. Адже громадянське суспільство - це суспільство, що діє на основі природних законів, встановлених за участю розуму, – воно делегує права громадян як рівних членів на рівень верховної влади.

Таким чином, верховна влада стає доконечною умовою легітимації громадянського об’єднання і може зосереджуватися лише в руках конкретного суверена. Звідси суть врядування зводиться до встановлення і підтримки верховної влади, але не свободи індивіда, взятого окремо поза владою.

Т. Гоббс розрізняє два роди держав – природних і встановлених. Перші виникають стихійно, вони мають деспотичний характер і є нестійкими. Другі встановлюються на основі добровільного підкорення громадян пануванню однієї людини або зібранню людей, що наділені верховною владою. Установлені держави він називає політичними, або громадянськими, проте суверен, який володіє верховною владою, не пов’язаний державними законами. Думку про те, що громадянським законам повинні підлягати також ті, хто наділений верховною владою, Т. Гоббс вважав руйнівною для існування громадянського суспільства. З цього приводу його теорія суспільної єдності є по суті антиаристотелівською й недемократичною. На тих же підставах він вважає небезпечними для соціальної єдності спроби розділити верховну владу.