4. Інтелектуальні чинники соціального прогресу

Росміні детально аналізує роль мислення і абстрагування в соціальному прогресі. Передусім абстрагування дозволяє побачити та виявляє відмінності, які вкрай важливі для правильного судження про речі. Ще важливіша функція абстрагування в тому, що за його допомогою “усуваються випадкові недоліки з процесу сталого вдосконалення суспільства”. Значення “недоліків і вад” людина виводить завдяки здатності на абстрактному рівні домислювати добро і зло щодо речей, серед яких воно нероздільно існує і перебільшує значення страху перед акциденцією зла, применшуючи субстанційну основу добра. Причому применшення відбувається через надмірність абстрактних міркувань, у ході яких вислизає усвідомлення сутності. Тому здатність абстрагування має йти в ногу зі здатністю інтелектуального мислення. З ними Росміні пов’язує два рівні соціального прогресу: субстанційне вдосконалення, споріднене з духовними компонентами, та акциденційне вдосконалення. “Так як розвиток субстанційного вдосконалення суспільства походить з прогресивного розвитку здатності мислити, так прогрес акциденційного вдосконалення походить з прогресивного розвитку здатності абстрагування”⁴⁴⁵. Далі Росміні підкреслює, що акциденційне вдосконалення суспільства позбавляється вартості, коли воно не гармонізується з субстанційним, буттєвим удосконаленням. Усунення прогресу “першого рівня” (субстанційного) веде лише до штучного, формального покращення соціального становища людини. Якщо ж акциденційне покращення умов життя перетворюється на мету соціального розвитку, то суспільство неминуче впадає в деструктивне (щодо людини) коруптивне покращення зовнішніх умов суспільного буття. Такі формальні “перетворення” неминуче відбуваються під впливом розумових чи інтелектуальних чинників. Властиво людина за певного інтелектуального стану буває схильною до зловживання здатністю абстрагувати: порожні абстракції ментальності підмінюють собою справжні об’єкти, які доступні лише завдяки повноті мислення.

Видається, що в даному застереженні Росміні прочитується думка про принципову кореляцію між ідеєю (поняттям, словом), фізичною річчю, або об’єктом, що його ідея позначає, та обов’язковою присутністю людини – інтерпретатора, яка єдино приводить у ментальну цілість знак (ідея), позначуване (річ, об’єкт) та значення як інтерпретативний наслідок поєднання знака і позначуваного. Зрозуміло, що контекст інтерпретації також узалежнений від змістовної наповненості мислення й загального сприйняття світу, з його чуттєво-емоційними та звичаєвими компонентами. Росміні підкреслює, що мислення має цілепокладальну здатність, у координатах якої в душі людини визріває розуміння тієї чи іншої мети, тоді як абстрагування не є строго визначеним щодо зумовленості спільною метою. Абстрагування постачає мислення розумінням засобів досягнення мети. Оскільки жодне суспільство не обходиться без комплексу засобів, якими люди домагаються своїх цілей, то правильно, вважає Росміні, часом називати суспільство “продуктом здатності абстрагуватися”. “Ми не повинні дивуватися, спостерігаючи, що дух асоціації продовжує збільшуватися серед людськості. Це є наслідком послідовного розвитку здатності абстрагування”⁴⁴⁶.

Не зайве в цьому зв’язку звернути увагу читача, що утворенню такої сутності, як суспільство Совєтського Союзу, цілком передувало його абстрактне обґрунтування як соціально-політичного засобу досягнення комуністичної мети. Таким чином, міркування Росміні дістали “експериментальне” підтвердження у всій його конкретній щодо другорядності і зайвості людини трагічності. Адже, справді, важко уявити комуністичне суспільство без “зловживання” абстракціями – матерія, ідеалізм, класова боротьба, диктатура пролетаріату, буржуазія, приватна власність, врешті – комунізм. Засоби досягнення загальної соціальної мети не можуть обмежуватися якимось окремим станом суспільства чи визначатися винятково практичним розумом мас. Необхідно мати на увазі те, що метою розвитку є існування суспільства як такого та турбота про збільшення сфери індивідуальної свободи людини.

Звідси випливає важлива проблема інтелектуального спрямування мислення або проблема методу мислення. Її розв’язання передбачає визначати принципи органічної узгодженості між метою або доцільністю суспільного розвитку та абстрактно-ментальними засобами наближення до неї. Йдеться про іманентний щодо дарунку свободи дискурсивний шлях її осягнення в індивідуальному бутті. У даному аспекті Росміні визначає наступну важливу функцію абстрагування. Вона полягає в тому, щоб “забезпечувати належні знаки для повідомлення наших ідей” [підкреслення моє – А.К.]. Таким чином, йдеться про здатність, якою знання і процес цивілізації поширюється серед населення. Це здатність, якою “уґрунтовані методи, мови, письмо, друк, літографія тощо, – усе є її роботою”⁴⁴⁷. У такому сенсі модерні винаходи майже цілковито є наслідком прогресу, здійснюваного здатністю до абстрагування. Росміні наголошує, що здатність до абстрагування могла б зробити ще значніший прогрес, якби її використовували “впорядковано; без шкоди для здатності мислити”.

Що стосується громадянського суспільства, то воно, на погляд Росміні, не вибирає власної доцільності саме, а знаходить її вибраною і зумовленою природою речей: “воно сприймає свою доцільність ментально засобами здатності мислення”⁴⁴⁸. Громадянське суспільство є також законне дитя здатності абстрагування, і як таке є комплексом засобів, які дістають доцільність супутно з розвитком самого мислення і відповідності інтелектуального розуміння.

Отже, в загальній теорії суспільного прогресу Росміні зауважуємо дуже істотний момент. Він, йдучи в ногу з часом, пов’язує розвиток цивілізацій з розвитком мислення людини і суспільства. Проте, як релігійний філософ, Росміні не схильний робити цивілізацію і культуру продуктом розуму і чистого мислення. Він радше взаємопов’язує їх між собою таким чином, що й розум людини стає узалежненим від стану цивілізаційної стадії. Тобто суспільний прогрес і прогрес розуму здійснюються в означенні взаємодоповнення і взаємозумовленості. Інтелектуальний стан не є єдиноправильним критерієм належного соціального розвитку. Проблемою буває зміст самого інтелектуального стану, його наповнення “порожніми” об’єктами, за якими домінуватимуть зовсім приземлені інтереси. Навпаки, потреба асоціаційності, суспільної дії виявляється вирішальною для повноцінного розуміння світу.

Сутність громадянського суспільства Росміні окреслює на основі розрізнення від нього теократичного і домашнього [domestic] суспільств.

У цілому праця Росміні має складну будову і водночас дуже послідовну, навіть педантичну логічну арґументацію, що структурно нагадує “Науку логіки” Геґеля.

Передусім розрізняється значення концепту “суспільство” в аспектах de iure та de facto. Ідеалізований концепт суспільства, зумовлений нормами права, називається суспільством de iure. Якщо припустити, що de iure суспільство може існувати незалежно від форм людської активності, то маємо визнати, що йдеться винятково про теократичне суспільство, яке не підвладне активності людини. Воно самодоцільне у власному концепті і не потребує будь-чого, що могла б додати до нього людина; для його здійснення достатня проста згода людей жити разом. Згода встановлюється самою присутністю людини в певному суспільстві, при цьому людина ще не розглядається як активний діяч, а сприймається як істота, життя якої не належить їй особисто. Людина одержує із життям право на нього, але справжнім джерелом і життя, і права є Бог.

Росміні наголошує, що “будь-яке право набуває своєї сили і незворушної певності єдино від Бога”. У даному судженні Росміні фактично говорить те, що наголошував і Дж. Лок, і Т. Пейн, і Е. Берк, і А. де Токвіль: між людиною та її Творцем існує зв’язок, який має визнаватися суспільством. Така певність стає відомою людині завдяки розуму і Божій силі крізь моральний закон і право.

Отже, теократичне суспільство, за Росміні, це радше існування чистого поняття, концепту як ментальної фіксації стану спільності життя, поза яким не існує жодна людина. Прийшовши у світ, людина потребує суспільства як стану, з яким пов’язане її життя. Цей стан – чисто de iure існування того, що дається духом людини і ніколи не є таким у його фактуальному, речовому, предметному втіленні. Суспільство de-iure – це стан на рівні об’єкта, вже позначеного й окресленого, але не наповненого, не тілесного, не чутливого. Це стан згоди людей перебувати разом, якої вони нікому вголос не висловлюють; така згода має характер морального зобов’язання жити разом на основі факту дарунку життя. Тому Росміні називає таке суспільство теократичним, боготвореним. Людина тут лише просто його приймає, як приймає власне життя.

Наступний тип суспільного життя виникає в контексті актуалізації індивідуальних хотінь та дій, визначених вибором людини. На основі вільної волі людина виказує переваги щодо свого прагнення до тих, з ким вона буде спілкуватися і кого обере для створення сім’ї. Так утворюється – за участю взаємочутливості і свободи волі – домашнє або подружнє суспільство, яке існує de facto. Фактуальне суспільство завжди є конкретним у сенсі взаємних обов’язків між його членами, що виконуються в особливих обставинах. Взаємозобов’язання між людьми перетворюються в юридичні відношення, оскільки нехтування ними завжди є шкідливим для людей. Якщо ж обов’язки товаришування [allegation of association] в домашньому суспільстві “були виконані через дану згоду, згода сама стає новою назвою для інших зобов’язань, що носять соціальну відповідальність як її об’єкти”⁴⁴⁹. Соціальні відносини відповідальності на рівні їх об’єктивного існування стають джерелом права.

Росміні визначає три суспільні фази, або три взаємопов’язані між собою суспільства; відмінності між ними позначені: а) розглядом концепту; б) людським чуттєвим сприйняттям, яке актуалізує концепт суспільною конкретністю; в) “добром” чи “благом” як третім конструктивним елементом суспільної пов’язаності, яка є найближчим завданням чи метою суспільного життя. Важливо те, що благо передбачає вдосконалення суспільного як такого і поєднує моменти матеріального, морального і соціального поліпшення, що і собі пов’язані з продовженням роду і забезпеченням товариських стосунків. У цілому йдеться про тенденцію розвитку людської природи. Покращення людської природи – це найближча мета “домашнього” (подружнього) суспільства, яке ще може називатися “натуральним”.

“Домашнє суспільство” означає подружнє поєднання і поєднання багатьох родин. Іншими словами, це родове суспільство.

“Громадянське суспільство, як окреме від домашнього, починає існувати з того часу, коли людська раса, поділена на кілька родів, відчуває потребу в спільній згоді”⁴⁵⁰. Тому найближче завдання громадянського суспільства полягає в тому, щоб регулювати відносини між кількома спів-існуючими родинами в такий спосіб, аби забезпечити кращі умови і безпеку для кожної з них. Громадянське суспільство не може виникнути на основі “натурального” і спонтанного знання, воно є наслідком певного спільного розуміння стану справ, що виникає за участю розумової “вільної рефлексії”. У такому сенсі громадянське суспільство не може бути наслідком природи, – воно є наслідком людської активності; воно виникає як створене людиною ще й тому, що благо, як його найближче домагання, також не дається природою, а осягається в результаті застосування людських здібностей і вміння.