9. Між „новим націоналізмом” і „новою свободою”

Таким чином, теорія громадянського суспільства Токвіля заснована на інтерпретації не одного, а цілої низки взаємопов’язаних чинників.

Найважливішим є виведення громадянського суспільства безпосередньо з добровільно утворених самоврядних громад. Останні утворюють мережу асоціацій, яка розбудовує відповідні урядові інституції і вивершується в національній державі.

Громадянське суспільство Токвіля є активною стороною єдиного національного організму, що довершується належною політичною сферою, розділеною державною владою. Воно також є необхідною умовою підтримки демократії в суспільстві, стримування тиску більшості та регулювання приватних комерційних інтересів через спрямованість індивідів до спільного блага.

Громадянське суспільство виступає посередником між індивідуалізмом та державою в якості добровільно створюваних асоціацій. Тобто добровільні громадські організації в теорії Токвіля справді вперше в модерній соціальній філософії набувають превалюючого значення в становленні громадянського суспільства як такого та в здатності позитивно впливати на державні інституції, які покликані виконувати вимоги перших. Водночас видається важливим підкреслити, що чинниками громадянського суспільства, окрім громад та організацій, є рівність, свобода, закони, звичаї, а також релігія, громадський дух, самоврядність, інтелектуальний рух, комерційні інтереси, література, мова. Не існує також громадянського суспільства без демократично розподіленої влади і поза державою. Отже, лише сукупна дія всіх чинників спроможна породити громадянське суспільство. Якби йшлося тільки про громадські організації, книжка Токвіля мала б інший зміст і значно менше параграфів. Обмеження влади, за Токвілем, мало виникати “не лише на основі наявних конституційних та соціальних структур, а через розвиток соціологічних перспектив, через переоцінку відносин між свободою, індивідуальністю, рівністю й відповідальною владою. Ця переоцінка була мірою Токвілевого успіху”⁴¹⁹, – так розцінює теоретичний внесок сучасний англійський політичний філософ М. Фріден. На відміну від багатьох послідовників Токвіля, що справедливо наголошують на головній ролі громадських організацій (або як пізніше говориться – неурядових і неприбуткових організацій – НУО і НДО), самому авторові “Демократії в Америці” вдалося запобігти абсолютизації громадських асоціацій, не формалізуючи їх соціальної суті поза культурним, дискурсивним та ідеологічним контекстами. НДО, безперечно, є незамінною формою соціальності чи елементом демократичного соціального ладу. Проте вона, очевидно, не може розглядатися самодостатнім елементом навіть на рівні свого інституційного існування як ядра неполітичного утворення. Достатньо пригадати з недавньої “совєтської – радянської” історії, в якій, звичайно, не могли існувати незалежні НДО, але сама влада себе називала на ім’я “рад” – прообразу самоврядної громадської інституції. Однак із совєтської практики знаємо, що на початках формування більшовицьких “совєтов” їхнім ідейним і культурним підґрунтям був марксистсько-ленінський дискурс. І вже на ньому виростали так звані “совєти” як ядро більшовицьких політичних інституцій. Навіть те, що в Україні використовувався термін “рада”, показує потребу більшовиків загравати з дискурсивно-культурною традицією, зокрема в Україні.

Що стосується свободи, то Токвіль інтерпретує її не лише в позитивному значенні. Історично свобода поступається прагненню людей до рівності і не зводиться лише до природних прав індивіда. Вона також витлумачується як цінність загального громадського волевиявлення, що пов’язана з громадянським обов’язком. Свобода, як і демократія, для свого соціального забезпечення потребує свободи громадських об’єднань та збільшення числа добровільних організацій. “Свобода для Токвіля не була винятковою цінністю, проте становила, як і для решти лібералів, фундаментальне добро, що не підлягало обговоренню...”⁴²⁰ Загалом громадянське суспільство Токвіля інтерпретується як взаємодія соціально-культурних чинників, які підтримують і громадянське суспільство, і демократію.

Окрім того, теорія Токвіля стала підставою для далекосяжних висновків щодо взаємодії громадянського суспільства, політичних інститутів і держави. Багато прихильників знайшла думка про те, що коли держава посилює управління суспільством ніби в ім’я універсальних інтересів (теза Геґеля), то втягує країну в небезпечний розвиток і перетворює державну владу на бюрократичні інститути деспотичного характеру. Особливо це стосується силових структур, які під впливом централізації влади намагаються взяти під невсипущий контроль усі громадські організації. Влада, яка концентрується в політичних інституціях, дбаючи про добробут держави, насправді окрадає суспільство в його свободах. Токвіль виявив фактично найактуальнішу проблему модерного соціального розвитку: як загальна тенденція до збільшення міри свободи і рівності людей, спричинена демократичними перетвореннями, може бути збережена і посилена поза втягуванням державної влади до посилення контролю над громадянським суспільством. Для Токвіля було очевидно, що засобом розв’язання даної проблеми є посилення ролі громадських організацій, які не підлягають прямому державному втручанню і контролю. Громадські організації в цьому сенсі розглядаються як найперша умова для живлення соціальних свобод і забезпечення прав людини, оскільки природним чином опонують не лише самопосиленню державної адміністрації, але й підтримують меншості в їх протистоянні тиранії більшості. Усупереч Геґелеві Токвіль у забезпеченні свободи громадян надає пріоритет не державі, а громадянському суспільству.

Теорію Токвіля, проте, не варто вважати вичерпною щодо повноти відповідей на виявлені проблеми. Його книжка переповнена застереженнями й сумнівами і стосовно демократії, і стосовно самодостатності громадянського суспільства. Залишалося відкритим питання, чи справді поширена громадська активність та примноження громадських організацій автоматично підтримує демократію? Не цілком виясненою залишалася роль і функції державного управління і політичних рухів. Не було чіткості в міркуваннях про те, чи сильне громадянське суспільство самодостатнє для збереження демократії і найкраще розвивається при слабкій державі, чи сильне громадянське суспільство потребує також сильної держави та відповідних політичних інституцій. Адже твердження Токвіля про те, що найкращою формою забезпечення демократії є федеральна форма врядування, далеко не усуває ролі держави з політичного і соціального простору Америки.

Практика соціально-політичного розвитку Америки в ХІХ і ХХ століттях великою мірою пов’язана з ідеями, що їх інтерпретував Токвіль. Можна говорити, що соціальна філософія Токвіля мала значний вплив на американську реальність і продовжує впливати на інтелектуальні зусилля сучасників. Раймон Арон вважав, що загалом сучасний соціальний світ значною мірою відповідає передбаченням Токвіля і не підтверджує прогнози Маркса.

Існують критики теорії Токвіля, які наголошують на тому, що його зображення Америки не завжди є надійним, бо він пробув надто короткий термін (дев’ять місяців) в Америці. Можемо нагадати, що Токвіль переоцінював егалітарні тенденції і не надав належного значення росту однополюсного багатства, яке, як вважають, підбадьорюється “сильним громадянським суспільством, з одного боку, і слабкістю державних інституцій – з іншого”. У цьому зв’язку сучасний соціальний філософ Кейс Віттінґтон обґрунтовує тезу, що багатство добровільних громадських організацій спричинене „контекстом слабких соціальних структур і було компенсацією щодо недорозвинених політичних і соціальних інституцій у демократичному суспільстві”⁴²¹. Сам К. Віттінґтон є прибічник формули „сильне громадянське суспільство – сильна держава”. Він є послідовник тих, які ще в ХІХ ст. вважали, що далеко не всі добровільно утворені організації несуть добро для демократії, є також такі, які несуть загрозу, кидаючи виклик і урядові, і спільному благу. Особлива тривога стосувалася приватних закритих товариств та приватних бізнесових асоціацій, що тяжіли до монопольного володіння капіталами, ринками й почестями.

Тривога не залишалася лише справою інтелектуалістів. Вона нуртувала в політичних баталіях і фіксувалася державними актами в соціально-політичній практиці США. Показовою тут може бути виборча програма Теодора Рузвельта, який заповзявся знову посісти пост президента США в 1912 році, уже обіймаючи президентство з 1901 до 1909 рр. і демонструючи силу адміністрації в просуванні реформ. Теодор Рузвельт вважав, що президент мусить бути відповідальним перед волею народу і водночас зобов’язаний бути лідером, а не плентатися позаду юрби. Упродовж виборчої кампанії 1912 р. Рузвельт виголосив перед американськими громадянами власну програму прогресивних реформ, яку він назвав „новим націоналізмом”.

„Новий націоналізм” зовсім не був риторичною фігурою під час виборчих змагань. Він засновувався на ретельному аналізі американського суспільства в аспекті історичної взаємодії громадянського суспільства і держави та на його історичному розвиткові. Т. Рузвельт на основі власного інтуїтивного розуміння вже в попередній термін перебування президентом просувався шляхом, який тепер для нього постав цілком усвідомленою метою. Допомогла книжка Герберта Кролі „Заповіт американського життя”. Аналізуючи соціально-історичний поступ Америки, Кролі обґрунтовував дві базові тенденції політичної реальності та інтелектуальних підходів. Він назвав їх іменами Гамільтона та Джефферсона. Перший (про нього згадував Токвіль в аналізованій книжці в тому самому сенсі) в громадському розумінні ідентифікувався з сильною урядовою владою, аристократією та привілеями, тоді як концепція Джефферсона про поміркований слабкий уряд ідентифікувалася з демократією, рівними правами та рівними можливостями. Г. Кролі закликав скористатися з обидвох тенденцій, щоб, опираючись на ідеї Гамільтона, досягти мети Джефферсона. Він вважав, що американці саме так і зробили, йдучи шляхом індустріального розвитку. Г. Кролі належав до прогресистів, які визнавали за доцільне послабити Джефферсонове наголошення рівності, оскільки б це обмежувало „вільний розвиток індивідуальних можливостей”, водночас надаючи перевагу загальному інтересові Америки і пропонуючи концепт державного втручання для захисту свободи⁴²². Кролі також вважав, що суспільство володіє власними потребами і що „справжня індиві- дуальність має вартість тільки в суспільствах, які плекають соціальні ідеали”⁴²³.

Т. Рузвельт, взявши на озброєння теорію Кролі, коли під її впливом виголосив знамениту промову 31 серпня 1910 р. у штаті Канзас, заявив, що „старий націоналізм” США використовувався в інтересах окремих корпорацій, які є згубними для майбутнього. Пропонований новий націоналізм мав бути синонімом динамічної демократії в інтересах всього американського народу. Новий націоналізм має визнавати неминучість економічної концентрації капіталу в руках гігантських корпорацій, але над ними повинен бути запроваджений повний федеральний контроль, щоб захистити інтереси люду Америки, який працював на корпораціях.

Для українського читача промова Рузвельта може мати особливий інтерес, тому розглянемо основні тези. Т. Рузвельт, за добрим звичаєм, звертається до думок президента А. Лінкольна: „я тримаюся погляду, що людина живе не лише задля поліпшення власних умов, але задля допомоги всьому людству ... Праця передує капіталу і є незалежною від нього. Капітал є лише продуктом праці і ніколи б не існував без праці. Праця є вищою за капітал і заслуговує найбільшої уваги”. Рузвельт після наведених слів зауважує, що якби вони належали йому, то він був би викритий як комуністичний агітатор. Проте це думка А. Лінкольна, виголошена ще до концептів Маркса.

Далі Т. Рузвельт проводить думку, що розвиток капіталу повинен відбуватися з урахуванням сторони людей праці. Інакше особливі інтереси капіталу, якщо вони залишатимуться поза увагою уряду, контролюватимуть сам уряд. Це означає, що „наш уряд, національний та уряд штату, мусить бути звільненим від згубного впливу особливих інтересів... Великі особливі бізнесові інтереси надто часто контролюють і корумпують людей та методи врядування задля власних прибутків. Ми повинні вивести „особливі інтереси” поза політику і поставити їх під контроль законодавства”. Рузвельт пропонує взяти специфічні інтереси капіталу та великих корпорацій під федеральний контроль. На його думку, здійснити такі заходи перешкоджає „відсутність ефективної держави, особливо національної”. Вона необхідна для того, аби ґарантувати, щоб „жодна людина не повинна дістати бодай долар, якщо він не зароблений чесною працею”. Людина не має відчувати, що людські права є вторинними щодо прибутку. „Право регулювати використання багатства в громадських інтересах є універсально визнаним”. Держава повинна подбати про рівні і достойні умови життя для громадян. Інакше численна людність позбавляється можливостей бути добрими громадянами через умови, в яких вона перебуває. Аби змінити становище на краще, Рузвельт апелює до посилення ролі урядових інститутів, які можуть стати ефективними завдяки єдиній національній політиці. „Я не закликаю до надцентралізації; але я закликаю до спільної праці в дусі широкого і далекосяжного націоналізму, коли ми працюватимемо задля інтересів народу як цілості. Ми всі є американцями ... Американський народ правий, вимагаючи Нового націоналізму, без якого ми не можемо сподіватися вирішити нові проблеми”⁴²⁴.

Т. Рузвельт, висуваючи програму „нового націоналізму”, намагався поставити приватні інтереси під концепцію держави добробуту. Редактор тому, з якого я запозичив ідеї Т. Рузвельта, Мелвін Юровскі зауважує, що важливість цієї програми полягає не стільки в її ефекті перед виборцями, скільки в тому, що вона фактично виявила інтелектуальну й політичну серцевину модерної американської держави добробуту⁴²⁵.

Переміг не Т. Рузвельт. З невеликою кількістю голосів перемогу одержав Вудро Вільсон, який сам був професором політичних наук і висунув програму „Нова свобода”. Замість федерального регулювання монополій він запропонував встановити строгі правила вільної конкуренції і забезпечити демократичні можливості розвитку, в тому числі вільного ринку.

Американське суспільство вступило в добу ХХ століття все ж на основі радше токвіліанської інтерпретації соціальності. Проте була зроблена істотна корекція для посилення ролі врядування і держави. Сильне громадянське суспільство було доповнене не менш сильною державою. Тобто соціальна практика внесла істотну корекцію в теорію Токвіля. Добровільні організації виявилися надто різноплановими і не завжди придатними для підтримки демократії і забезпечення соціальної та приватної свободи. Інституційна і політична сфери довели своє важливе місце в ефективності демократичних перетворень. Хоча перемогла програма „Нової свободи”, в дійсності американська соціально-політична практика покладалася на ефективні державні й політичні інститути не менше, аніж на добровільні громадські організації. Передчування Олександра Гамільтона, висловлені понад сто років раніше, виправдалися не менше, аніж покладання Джефферсона на громадянське суспільство – політичні інституції виявилися цілком можливим і незамінним засобом для регулювання демократичними процесами щонайменше в тому, аби визнавати потребу опору проти непередбачуваних „політичних капризів” більшості. Нація повинна мати способи рятування від фатальних власних помилок. Справді, ХХ століття Америки – це шлях до цілей Джефферсона засобами Гамільтона.

Варто звернути увагу українського читача, який здебільшого ознайомлений з історією США із засобів масової інформації, до сторінок грубих підручників американських університетів.

Отже, скористаюся деякими сентенціями із книжки “Історія Сполучених Штатів”, яка має 970 сторінок і спеціальну назву “The National Experience”. Зі словника англійської мови знаємо, що слово experience має також значення “переживання”. Отже, період 1776–1789 років названо “Експериментальним періодом” американської історії, суть якого в тому, що відбувається “відкриття американської національності” поза Британською тиранією. Експериментальний він був властиво щодо “дослідження можливостей нової свободи”, здійснення якої відбувалося засобами артикуляції ідей та ідеалів щодо можливостей їх практичного втілення. Лише деякі з таких ідей були “трансформованими з характерних розумінь в національні принципи”.

Коли в 1780 роках американський уряд охопила криза врядування, Олександр Гамільтон закликав громадян мислити “континентально”, аби подолати “кризу національності”. (Перетлумачення до української політичної лексики – йдеться про потребу мислити “соборно”). Виявилося, що багато американців не були толерантними до єдиного національного уряду – давалася взнаки багатокультурність поселенців та властиво особливості автономії громадських об’єднань. Розв’язати кризу врядування можна було лише шляхом посилення національного уряду. Отже, “оскільки американці поєдналися проти спільного ворога і стали свідомі своїх спільних принципів та вірувань, – читаємо в “Історії”, – їхнє відчуття національності стало міцнішим. Дещо більше, аніж непевна послідовність конгресів стала необхідною, щоб втілити такі сентименти і задемонст­рувати іншим націям, що Сполучені Штати також стали нацією, а не просто дипломатичним альянсом з малих тринадцяти республік”⁴²⁶. Опозиціонерам до накресленої об’єднавчої потреби не бракувало ні місцевого патріотизму, ні національного патріотизму, вони відстоювали більше – навіть усталені реґіональні традиції. Але саме “націоналізм, як доведено в модерну добу, є найбільшою життєвою – і смертельною –силою; саме він долучився до єдності Америки в Унії, аніж до роз’єднання штатів”⁴²⁷. Навіть Т. Пейн, про якого я згадував попередньо, в своїй першій публікації писав: “Я навіть чуюся пригніченим, коли чую “Унія”, про великий паладіум нашої свободи і безпеки, щонайменше висловилися нешанобливо... Наше громадянство в кожному окремому штаті (state) є нашою єдиною місцевою відмінністю”⁴²⁸. Упродовж американської історії націоналізм як ідеологічна доктрина неодноразово повертатиметься на соціально-політичну арену, де перебував його постійний союзник – місцевий патріотизм. У їхньому поєднанні стверджувалася правда культурного вкорінення людини, яка, визнаючи федеральну центральну владу, воліє зберігати успадковані традиції, вшановуючи демократичні норми громадянського суспільства.

Американська соціальна практика ХХ століття має великий здобуток – це „Новий курс” Франкліна Д. Рузвельта з ідеєю автора про колективну відповідальність за бідність, безробіття та дискримінацію. Не підлягає сумніву також, що загальнополітична стратегія США, заснована на ліберальних принципах, передусім піклується питаннями подальшої соціальної інтеґрації країни; навіть під впливом сучасної доктрини мультикультуралізму політичні стратегії зорієнтовані не на соціальну дезінтеґрацію, а на розбудову єдностей (unity of unities), іншими словами, – на солідарну й субсидіарну спільноту – суспільство, яке могло б бути прообразом для світового розвитку. Концептуальне ядро бачення США як моделі соціальної інтеґрації все ж визначається за формулою, дещо інакшою від Токвілевої: „сильне суспільство і сильна держава”. Залишається не цілком виясненим питання, чи така формула може бути придатною для міжнародної стратегії задля підтримування партикулярної національної боротьби за державність там, де народи й далі перебувають у державно чужих політичних просторах, чи вона стосується лише вибраних держав? Очевидно також, що ідеологія утворення європейської спільноти є ближчою до формули Токвіля: „громадянське суспільство – основна сила поширення демократичної рівності”.