2. Християнське одкровення

Християнська дійсність поряд з грецькою та римською належить до найвпливовішого чинника, що визначив контекст Західної цивілізації і спричинився до утворення громадянського суспільства. Її вплив ще й досі залишається не цілком усвідомлюваним у силу секуляризаційної інерції мислення, сформованої під знаком Просвітництва. Вознесення раціональних інтенцій під впливом бурхливого розвитку науки затьмарило середньовічні європейські здобутки, накинувши на них вуаль “темних віків”. Просвітницькі настрої, поширювані тогочасними інтелектуалами та освітою, розглядали середньовіччя, в кращому разі, як прелюдію після античності перед її новим відродженням. Упередженість і зверхність стосувалися також християнства. Крайній атеїстичний вираз настане з теоріями другої половини ХІХ століття. Очевидно, не випадково, що саме в радикальній марксистській версії громадянське суспільство засуджено на зникнення з життя разом зі свободою і правами людини.

Християнство перетворилося в іманентну духовну форму західного типу людського та суспільного розвитку. Громадянські права закріплювалися на рівні конституційних норм, базуючись на політичному визнанні універсального значення свободи та гідності особи, що історично складається як процес формування громадянського суспільства в контексті розвитку західної цивілізації. Західний світ одержав повідомлення про вартості свободи і права з двох джерел: античного і християнського. Проте в християнському світосприйнятті сенс свободи набув нової інтерпретації і нового універсального значення. Словами Тертуліана: “вірую, тому що абсурдно є”, пояснювали все раціонально-логічне. Християнство передусім подало знак недовіри й неправдивості до строго-логічного витлумачення буття світу. Виведення на передній план розуміння й пояснення світу віри фактично лише легітимізувало сумнів у вичерпності чисто логічного, а по суті детерміністичного (аристотелівського) і лінеарного підходів до значення свободи в житті людини і спільноти. У контексті християнського світорозуміння, очевидно, вперше відбувається зміщення логіки причинового пояснення до логіки інтерпретації, в якій істотна роль відводиться диву і чудесній дії, утримуючи при цьому загальносилогістичну систему арґументації.

Християнська інтерпретація свободи виводить її осягнення поза чисто політичну і державну сфери. Утримання від політичної активності і кар’єри визнається передумовою для набуття правдивої свободи, що є безпосередньою умовою спасіння від гріховності людини. Християнське світосприйняття стало вирішальним чинником для цілком нового, інакшого, аніж в античності, розуміння свободи. Ми донині фактично ототожнюємо свободу зі свободою волі, що не було притаманним давньогрецькїй філософії. Там свобода носила лише прикладний характер до того, що вважалося субстанційною основою дії, або активності. “Метафізика” Аристотеля зосереджувалася на виявленні сутності, форми чи природи речей.

Християнська філософія еволюціонує до кардинального зміщення уваги на людину з погляду її інтерпретації в аспекті існування Бога. Важливим і також кардинальним зміщенням у новому метафізичному баченні стало те, що Бог сприймався як жива людина в образі Ісуса Христа. Відтепер сприйняття світу і самого себе набувало опосередкування не абстрактними неживими символами, як-от: природа, спільнота, держава тощо, а потребою персоналізованого відношення до “Ти”, до Бога, який жив серед людей і заради спасіння їхніх душ прийняв муки і воскрес із мертвих. Це була цілком нова знаково-символічна система розпізнавання людських проблем та інтерпретації життя і суті людини. Зіставлення особистого “Я” з “Ти” Ісуса стало дискурсивною нормою самоусвідомлення людиною самої себе і світу. Людина пізнала власні можливості з несподіваного відкриття своєї свободи волі, дарованої їй субстанцією життя й спроможної до самостійного, психологічно-індивідуального пошуку блага. Християнська філософська думка надала життєдайного виміру світові і підвела до усвідомлення стану речей в аспекті їхнього існування, екзистенції. Тепер найважливішим ставало життя в сенсі досягнення людиною блага на підставі особистого самоаналізу, августинівської сповіді, здатності прийняти тверде рішення узгодженою поведінкою. Це був шлях до цілковито особистої відповідальності людини за власний життєвий шлях перед лицем Господа, голос якого чується в дарованій людям свободі благої волі.

Проголошена свобода благої волі та принцип рівності між людьми надавали індивідуальному життю патриція і раба, елліна й іудея, римлянина і варвара одкової гідності. Людина сотворена Богом, щоб у навколишній світ необхідності, нужди і примусу принести спроможність нового початку, тобто свободу, яка збігається з благою волею⁴². Лише людина покликана воліти добра зі споду свого серця, де також мають сховок і лихі помисли. Тепер завдяки Новій звістці людина довідується, що дорога до Бога прокладається винятково її особистими зусиллями чинити вільно, вибираючи на основі лише власної внутрішньої духовної праці. Бо коли людина не виявляє своєї свободи, то вона фактично поширює зло вже лише тим, що є пасивна, підлегла обставинам світу чи зовнішній марноті, присутній повсякчас. З дарунку свободи волі має розпочинатися дія, сенс якої в привнесенні любові до ближнього або добра до брутальності оточення. Кривда, лихо, жорстокість, наруга існують фактично за інерцією зовнішнього світу, не персоналізованого людиною. Бути ж людиною і бути вільною – це те ж саме. Добро в світі розпочинається зі свободи людини. Там, де свобода не здійснюється, простір залишається не олюднений, а зітканий з речей та відносин між ними, які невільник духу лише опосередковує своєю присутністю. Свобода в християнстві здійснюється покаянням, прощенням, милосердям і вдячністю, – діями і словами, що приходять на землю лише завдяки свідомому вибору людини між тим, що вона хоче, і тим, що вона може вчинити. “І що більше хилиться стрілка в бік катастрофи, то несподіванішою і чудеснішою буває дія в умовах свободи; бо автоматично приходять не порятунок, а катастрофа, яка через це й здається невідворотною”,⁴³ – зауважувала Г. Арендт.

Таким чином, християнство кинуло виклик пріоритетові політичного і колективного здійснення людської свободи. Аскеза, як винятково індивідуальний шлях, стає умовою сподіваної свободи. Дуже важливим і несподіваним для римського світу стало те, що християнське вчення позбавило імперську владу й соціальність породжуваних ними претензій на божественне походження. Всемогутність імператорів і володарів була назавжди поставлена під сумнів. Віднині людському розумінню відкрилися два типи суспільства: церковного і політичного (державного). Очевидністю було й те, що релігійне суспільство могло засновуватися на засадах добровільної громади через фактуальний вияв свободи волі християн. Віруючі присвоюють моральне право накладати на можновладців етичні обмеження, стримувати їх від насильства над простим людом, висміювати царські пишноти та язичеське всезнайство.