5. Від сім’ї до національної держави

Сім’я здійснює принаймні дві форми ідентичності особи: з вартостями любові та довіри – на рівні поняття про шлюб та з дійсністю власності і майна – в зовнішньому її існуванні. Якщо перший рівень має винятково інтимний характер, то зовнішній рівень сім’ї, в якому здійснюється право на приватну власність, набуває значення певної відкритості, або ж родинної публічності. Геґель слушно зауважує напрямок трансформації сімейної інституції від патріархальної родини до безлічі сімей модерного часу на основі здійснення індивідуальної свободи. До того ж інститут сім’ї є складним соціально-культурним комплексом взаємин. У ньому, окрім суто виховної, присутні господарська і правова функції. За ідеєю Геґеля, моральна основа сім’ї складається супутно з розкладом патріархальної родини. Сім’я модерного часу, яка безумовно є вищим рівнем самоздійснення свободи, корегує інституції спадкового права, які вступають у конфлікт з новим (публічним) принципом свободи власності і водночас попередні форми правової сваволі змінює новими, наприклад, узаконенням заповітів³²³.

Тим часом сім’я, в концепції Геґеля, здійснюючи господарські потреби, породжувала примус щодо дій членів сім’ї. У цьому виражалася тривалість природного стану життя, який суперечив здійсненню свободи. Отже, вільна поведінка особи передбачала не просто руйнацію і трансформацію патріархальної родини, а зумовлювала усунення меж необхідності завдяки самовизначенню “другої (духовної) натури” людини. Природна зумовленість життя членів родини, що сприймалася за аналогією до фізичної необхідності, пов’язу­валася в старому світі із соціальним статусом бідності. У Давній Греції з цього приводу панувало переконання, що сфера домашнього господарства і свобода несумісні. Свобода здійснювалася в полісі. Домашнє господарство (oikos) відводилося для слуг і рабів. Вільна людина асоціювалася з публічним життям полісу. Якщо домашнє господарство сім’ї означувалося строгою необхідністю виживати, то поліс власне складався з активності добровільної, - в ньому вільна дія людини забезпечувала умови рівності для всіх. Поліс у Давній Греції складався як сфера вільної дії активної особи, - особи, яка турбується справами громади або су-спільними. Зауважмо, що поняття су-спільне споріднене з римським словом res-publica. Дія, що стосується усіх, громади, має бути відкритою, публічною, носити спільне значення і стосуватися організації громадського життя через саму громаду. Громадська активність людей, джерелами якої є універсальні інтереси і можливість свободи, перетворює первісну общину в громаду, де життя набуває рес-публіканського сенсу, а люди, активні й відкриті для громади, перетворюються в громадян. Громадська активність має відкритий характер, або є публічною, і служить су-спільним інтересам. Громадянин – це вільний діяч суспільства, зусилля якого спрямовані на здійснення відповідного типу самоврядування. Не держава створює громадянина, а громадський діяч створює державу через поширення вимоги відкритості, або публічності, в прийнятті спільно зацікавлених рішень. Природно, що на рівні родини, чи сім’ї, універсальні інтереси громадського ґатунку в сенсі їх публічності або відкритості для всіх були нечинними. Приватний простір життя тяжів до суб’єктивності і сваволі, позбавленої самовизначення людини саме в громадській/публічній сфері. Сімейні обов’язки поглинали інтенції до свободи за рахунок нужденної фізичної праці, поза якою людина не знала дозвілля. Найвищою цінністю інституту сім’ї став шлюб, що має публічний характер і пов’язаний зі всієї сільською громадою звичаєм весілля. Саме шлюб, на думку Геґеля, “спочатку виступає безпосередньою моральною ідеєю”, однак “моральне припинення існування сім’ї полягає в тому, що діти”, ставши повнолітніми, заявляють своє право на власність і створюють нові сім’ї, відходячи з батьківської³²⁴.

Таким чином, сім’я, на думку Геґеля, є початковим щаблем упровадження особи до морального життя народу і первинною соціальною групою, де людина осягає досвід взаємин. Сім’я стає для людини основою прагнення єдності, причому єдності, заснованої на почуттях і духові любові. Члени традиційної сім’ї не поводяться один з одним як особи з індивідуальними правами, а, власне. як члени єдиної спільноти. Як тільки члени сім’ї у взаємовідносинах наполягатимуть на індивідуальних правах, скажімо, діти проти батька або чоловіки й жінки одні проти одних, розпочинається процес трансформації традиційної сім’ї або її розпад. Отже, справа тут не стільки морального ґатунку, як приватно-майнового, економічного.

Відповідно в історичному аспекті через принцип набуття власності складаються нові взаємини в громаді і цілому суспільстві. З одного боку, зберігається і навіть наголошується святість добровільного шлюбу, а з іншого – поширюється сфера приватно-майнової власності, в якій суто моральні мотиви, засновані на свободі, поступаються місцем меркантильним, закоріненим у необхідність і примус “домашнього господарства” або уже просто матеріального виробництва. Перехід старожитньої сім’ї до нового стану організації матеріального виробництва позначає суть модерної форми суспільних відносин. Істотною їх частиною є те, що попередня громадська сфера активності, яка мала су-спільне (або рес-публіканське) означення, переміщується тепер до нового політичного виміру, пов’язаного з регулюванням життя самоврядних громад у ширшому просторі державної влади. Тобто потреба єдності людей не може обмежуватися партикуляризмом автономних громад чи індивідів. Так само зміщується і значення приватної сфери. Тепер вона з чисто моральної взаємодії сягає потреб власності й свободи майнового володіння. Звідси Геґель виводить основу громадянського суспільства як проміжної дійсності між сім’єю і політичною сферою. Громадянське суспільство – це “світ прояву морального”, який не зводиться ні до моралі, ні до обов’язку, ні до свободи і не вичерпується приватністю та етичністю.

Таким чином, уже на першому рівні Sittlichkeit (сім’ї) давній ethos (звичай) приходить у суперечність з модерними моральними устоями. Принаймні в двох вимірах – правовому й універсальної моральності – нові моральні устої складаються навколо нових форм індивідуальної активності людей. Норми попереднього ethos(у) конфліктують з актуальністю сучасного життя. Моральна сфера з її суб’єктивно-приватними особливостями тепер не існує ізольовано від публічної (як у Канта), а здійснюється через інституалізацію нових форм самовизначення особи. Мало того, етичне життя може бути інтерпретоване як певна сукупність норм публічної сфери суспільства; в ній іманентно присутня також приватно-інтимна сфера морального характеру. Геґелеві вдалося узгодити приватне і публічне завдяки новизні його інтерпретації власне етичного життя. Зміст останнього інтерпретується через здійснення свободи і самовизначення особи, що відбувається не через конфлікт індивідуалізму і публічності, а під дією партикуляризму морального вчинку, що має своєю метою здійснення загальної або універсальної волі народу. Повноту свободи Геґель побачив не стільки в приватній сфері, скільки в етичній, нормативній. У такий спосіб тиск морального обов’язку на інституційне ототожнення людини був замінений її добровільним самовизначенням у сфері етики. Водночас Геґелівська логіка вела до критичного сприйняття і індивідуалізму, і приватної сфери як такої. Пізніше політичні рецидиви геґелівського підходу Ганна Арендт виявить в інтелектуальних передумовах тоталітаризму.

Таким чином, геґелівська інтерпретація соціальності в категоріях моральних устоїв, або звичаєвості (сім’я, громадянське суспільство, держава), відходить від попередньої дихотомії приватного – публічного. Соціальність тепер не є ні приватною, ні публічною, вона поєднує елементи одного й другого і набуває завершеності в політичній сфері, а досконале суспільство перетворюється, по суті, в політичну спільноту, яка не тотожна до громадянського суспільства. Такою політичною спільнотою є держава-нація.