2. Права людини

Росміні розрізняє природні права і соціальні права. Соціальні права пов’язані з соціальним порядком, тоді як природні права не мають прямого відношення до соціального зв’язку. У свою чергу соціальні права поділені на дві частини. Одна частина зумовлюється правами індивідів, охоплених суспільством, друга – правами й обов’язками суспільного врядування та самим суспільством відносно членства в ньому і врядування. Перша називається приватним соціальним правом, дру- га – публічним соціальним правом.

Природні права, аби надати їм невідчуженого від життя людини значення, Росміні інтерпретує крізь “екстра-соціальні” права, які постають з природних прав у контексті суспільних відносин. Це означає, що, перебуваючи в будь-якій спільноті, асоціації, корпорації чи громаді, людина не перестає бути істотою, наділеною персональною (особовою) гідністю, і зберігає право діяти вільно, без жодного примусу. Дана частина права не може бути поглинутою будь-яким типом чи формою асоціації. Реально жодна особа не може і не має віддавати власної самості в руки будь-якого суспільства і тим самим у руки влади; навіть громадянське суспільство не може посягати на поглинання доброї волі особи. Особа завжди зберігає дещо для себе самої – те, що залишається поза її членством і зберігається як її природний стан. По суті, в сучасному значенні екстра-соціальні права інтерпретуються крізь концепт прав людини, в основі яких лежать право на життя і право на свободу. Однак Росміні виокремлює особову гідность людини в сенсі неповторності її життя і прагнення правдивості щодо соціального визнання неповторного призначення особи.

На думку Росміні, існує повсякчасне перебільшення значення соціальних прав і нехтування екстрасоціальних прав. Це пояснюється двома помилковими інтерпретаціями: а) соціальним позитивізмом і б) легалізмом. Під соціальним позитивізмом автор розуміє доктрину, яка визнає лише позитивні закони, створювані законодавчою владою суспільства. Легалізм пов’язаний з доктриною, за якою цінність усіх законів полягає в зовнішніх формах конституювання законності. Такі помилки притаманні, вважає християнський філософ, для політичних прибічників монархії та демократії. Що стосується останніх, вони “хочуть визнавати лише народну волю основою законів”, забуваючи про первинні засади свободи людських істот, джерелом якої може бути “лише Божий розум, або Бог”.

3. Цивілізаційні стадії громадянського суспільства

Громадянське суспільство в Росміні виростає з простого під впливом кількох головних чинників. Первинною є доброзичливість людини, що проявляється в громаді як спільне прагнення блага. Важлива роль належить, як вказує Росміні, практичному розуму маси і спекулятивному розуму індивідів. Часом вони (“розуми”) спільні у визначенні добра, до якого прагне громадянське суспільство, а часом перебувають у конфлікті. Коли практичний розум народу і спекулятивний (теоретичний) розум індивідів працюють злагоджено, тоді суспільство прямує до су-спільної мети. Коли ж маси та індивіди є корумповані і серйозно помиляються в своїх оцінках того, що є благом, суспільство не може досягти мети, заради якої воно утворене. “Тому ми робимо висновок, що порятунок суспільства залежить від поглядів і справедливих почуттів, які мають його члени щодо його добра і зла”⁴³⁹. Це особливо справедливе стосовно впливових людей у суспільстві, – підкреслює Росміні.

Наступним чинником названо розуміння, яке виявляється пов’язаним з людською відданістю свободі і незалежності. Властиво соціальний зв’язок потребує належного розуміння, яке забезпечує послідовну увагу членів суспільства до діяльності в спільному напрямку. Причому розуміння складається і на рівні інтелекту, і на рівні чуттів. Варто взяти до уваги, що “чуттєвість видається потужнішою, коли рефлексія не існує”. Пов’язаність первісних людей зі звіриними інстинктами пояснює, чому “героїчні дії і природні чесноти перебувають в союзі з найжорстокішими вадами”. Наведена думка Росміні важлива в сенсі інтерпретації соціального прогресу як такого, що пов’язаний з розвитком інтелектуальних здібностей та опануванням під його впливом “дикої чуттєвості”. Іншими словами, саме на цьому шляху формуються засади громадянського суспільства, а сам шлях є прокладанням цивільності (civil) та цивілізованості.

Любов до свободи є характерною ознакою людини від початку її історичного існування. Проблема в тому, що з в первісних людей та у варварських суспільствах любов до свободи потрапляє в тінь суперечностей розуміння світу та людини. Інтелект “дикуна”, нецивілізованої особи, зупиняється перед непереборними суперечностями почувань, які лягають в основу суперечностей розуміння. У суспільстві людей з дикими, неопанованими почуттями інтелект не сягає рівня розуміння, необхідного для розумної (раціональної) активності. З останньою Росміні пов’язує становлення соціальних інститутів, властивих громадянському суспільству.

Інтелектуальна активність необхідна для визначення найближчих досягнень. Якщо неінтелектуальна спроможність перебуває під дією нерефлексивної чуттєвості і відповідного сприйняття світу, то колективна воля таких людей є переважно навіть не асоціальною, а антисоціальною. Вони розглядатимуть суспільство як середовище зла тому, що розуміння, яким вони опосередковують себе і спільноти, переповнене відштовхувальними конотаціями, ідентифікованими з небезпечними і неприємними ситуаціями. На рівні стихійної поведінки людина є надійніша в первісному суспільстві, аніж на рівні світоглядних схем розуміння. Останні неминуче призводять до конфліктів розуміння і до конфліктів між колективами людей. На підтвердження своїх думок Росміні наводить приклади з етнографічних досліджень життя первісних суспільств. Він зокрема посилається на слова президента Америки Джефферсона про те, що ірокези, зневажаючи нагоду втікати від своїх ворогів і відмовляючись жити після руйнування їхньої країни, подають зразки поведінки. Вони зустрічають смерть подібно до давніх римлян, які потрапили в руки галів. “Не знаходимо жодного випадку, коли б індіанець тримався за своє життя, потрапивши до рук ворогів. Навпаки, полонений фактично шукає смерті в тому, щоб ображати й провокувати наглядачів як тільки він може”⁴⁴⁰. Даний приклад свідчить, що людина має природну потребу в свободі, здійснення якої передбачає участь розуму й розуміння. Останнє, залежно від його внутрішнього змісту, може також бути перешкодою на шляху до свободи.

Ядро громадянського суспільства А. Росміні вбачає в природному потягу людей до життя в сформованих асоціаціях або громадах. Коли якась людність має певну величину свободи й інтелектуальної активності, вона фактично придатна об’єднатися в громадянське суспільство тоді, коли сила їхнього розуміння надає їм можливості збагнути переваги, які очікують від спільного життя в громаді чи асоціації. Переваги передусім асоційовані з можливостями взаємодопомоги, що належать до найближчих потреб спільного життя в цивільній [civil] спільноті. Однак узалежнення суспільства від практичного розуму народу пов’язане і зі здоровими його нахилами, і з корупційними. У будь-якому разі громадянське суспільство інституалізується в супроводі і здорових, і лихих (корупційних) чинників.

На думку Росміні, зародок корупції суспільних відносин має тривалий час розгортання, який визначається в чотирьох стадіях розвитку громадянського суспільства. Первинна стадія окреслюється тим, що практичний розум визначає найближчу мету суспільної активності в підтримці існування самого суспільства або громади задля спільного добра. Наступна фаза розгортається на основі возвеличення потреби влади, яка вивищується утворенням держави. Далі, опираючись на переживання слави й потужності держави, практичний розум мас бере напрямок до насолоди багатством. “Любов до багатства” стимулює продуктивну працю, комерційну активність та інші “пристойні збагачення”. Тільки пристойність супроводжується наростанням задоволення людей від непристойних шляхів до багатства, яке набувається злодійськими та грабіжницькими засобами. Цей “непристойний шлях” позначений узвичаєнням такого типу людського задоволення власних потреб, для якого стає байдужою духовний компонент. Відтак відносини між людьми підміняються відносинами між речами, володіння якими стає сенсом активності, яка і собі спричиняє корупційні інте- реси.

Остаточна стадія виникає на основі уже інстинктивної любові до багатства як єдиного джерела втіхи й розкоші. З цього щабля поширення задоволення зародок корупції набуває певного розквіту, що супроводжується моральним зіпсуттям. Росміні пояснює, що на стадії любові до розкоші, в основі якої лежать стосунки з речами в розвинутому суспільстві, бажання насолоди також пов’язане з потребою в суспільстві. Проте таке бажання є егоцентричним, воно існує заради самого себе – “так егоїзм займає місце доброзичливості”⁴⁴¹.

Поза егоїзмом важко пояснити корупцію, а там, де суспільство піддається її впливові, люди потрапляють під дію сил гноблення, залежності і приниження. “Війна, пригноблення й варварство є, таким чином, наслідками, спричиненими корупцією суспільства, викликаною жаданням влади, багатства і чуттєвих насолод”⁴⁴².

Росміні вказує на три види цілості людської натури, що складається під впливом соціальних чинників, і така цілість відповідає трьом видам розкладу [corruption] серед людей. Стан збереження цілості (англійською мовою слово integrity, яке перекладається як чесність) він інтерпретує відсиланням до трьох родів знаків: насолоди, багатства і влади, пов’язуючи їх відповідно з турботами про духовне здоров’я людини; про досягнення індивідуальної свободи й незалежності; про стан справедливості, рівності і взаємовигоди.

Найважливішого значення у вивищенні духовного компонента усіх форм активності людини в філософії Росміні, зрозуміло, надається християнськїй вірі. Він вважає, що завдяки втіленню в живого, людинорівного Бога стає цілком можливим нове пробудження особи. Воно визначається тим, що автор Євангелії та всі, кого він послав від Свого імені, не пов’язували себе прямо з суспільствами, а скеровували свої слова до індивідів, вибираючи їх з людської маси. “Тому правильно сказати, що християнство служить суспільствам засобами розуму індивідів, а не через розум мас”⁴⁴³. Найпершим наслідком цього стає піднесення людської гідності та усвідомлення значення гідності. Відтак стає зрозумілим, що жодна особа не може розглядатися як засіб для волі чи щастя іншої особи незалежно від того, чи інша особа розглядається самостійно, чи як представник більшості чи навіть “усіх”. Звідси випливає, що “позаяк загальне призначення встановлювалося для всіх людських істот на основі їх рівності, то кожній людині належить певна частка свободи, якої не не можуть забрати чи піддати насильству інші люди або суспільство загалом”⁴⁴⁴.

Зауважимо, що наведені думки висловлено в 1835 р. і за духом є цілком інакшими, аніж геґелівські. До речі, Росміні праць Геґеля не згадує, проте вони обидва близькі в тому, що соціальний прогрес інтерпретують у контексті духовного й інтелектуального розвитку людини й людства.