9. Інтерпретація Великої Французької революції і “Декларації прав людини і громадянина”

А. Росміні, розглядаючи події, викликані Великою Французькою революцією, надає пріоритетного значення принципові справедливості і спільного блага. В основу інтерпретації покладає суперечність між соціальним та сеньйоральним елементами суспільства, виявлену ним раніше.

Французькі події 1789р. визначаються упертою боротьбою між “родиною” і “громадянським суспільством”. Росміні вважає, що поширена на той час у Франції (і не тільки) інтелектуальна спрямованість щодо розуміння суті свободи великою мірою сприяла тому, що прогресові громадянського суспільства були нанесені значні втрати. Вони розпочалися з розумового перекручення суспільного розвитку. Суспільство просто потрапило на манівці через жорсткі розпорядження. Перебуваючи в стані вимушеної скутості та в намаганні рухатися до громадянського стану, воно вдалося до безглуздого насильства в спробах йти за вказівками розкутого розуму. Залишаючись послідовним у логіці власних концептів і термінів, Росміні розцінює революцію як ситуацію, коли “соціальний елемент викликав реакцію поза межами справедливості; він вдався до спроби подолати сеньйоральний елемент, піддаючись ненависті та помсті, прагнув зруйнувати його”. Насправді ж, заповзявшись владарювати самостійно, соціальний чинник потолочив індивідуальне право “під виглядом, що не може бути жодного права, за винятком соціального права”⁴⁶⁷. Такий заклик став логічним наслідком жорстокого переслідування сеньйорального елемента, який належить до індивідуального права за умов, коли кожне індивідуальне право є певною силою і принципом сеньйорату. “За таких обставин громадянське суспільство стало тираном над індивідами і малими суспільствами”⁴⁶⁸, – вважає Росміні і додає, що дослідження цього періоду боротьби між цивільним (громадянським) і родинним елементами дасть більше для розвитку філософії права, аніж гори спекуляцій⁴⁶⁹. З цією метою він намагається показати, що відома “декларація” є яскравим свідченням перебільшеного значення соціального щодо значення індивідуальних прав людини, сім’ї та сеньйорального елемента.

Пропоную більш детально ознайомитися з арґументами Росміні на кількох прикладах його аналізу.

Стаття І “Декларації” наголошує: “Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах. Єдиною основою соціальних відмінностей є спільна користь”.

Інтерпретація Росміні:

“Люди народжені вільними” – настільки, наскільки вони мають особисту гідність, вони мають особисту свободу, але вони народжені в родині (сім’ї), тобто під батьківською опікою. Стаття цілковито забуває права в родині.

“Люди народжуються рівними в правах”. – Це справедливо лише щодо тих прав, які засновані на людській природі й однаково притаманні усім людям. Проте знову ж таки люди народжуються в родині, де батьки і діти зазвичай не є рівними в правах. Мало того, родини не є рівними ні числом, ні якістю набутих прав… Говорити, що люди народжені рівними в правах, означає забути знову про родинні права”.

“Люди залишаються вільними”. – Якщо ми розуміємо сутнісну свободу, тоді люди, звичайно, залишаються вільними. Але відношення сеньйорату і підлеглості, визнавані раціональним правом, також існують. Отже, необумовлене твердження, що люди залишаються вільними, спростовується сеньйоральним правом.

“Люди залишаються рівними в правах”. – Вони залишаються рівними в природних [connatural], але не в набутих правах. Тут набуті індивідуальні права відкинуті разом з усіма родинними правами.

“Єдиною основою соціальних відмінностей є спільна користь”. – “Якщо внески членів суспільства є нерівними…, відмінності внесків створюють відмінності корисного внеску. У громадянському суспільстві внесок і кількість всього того, що застосоване в ньому, співвіднесене з більшою чи меншою власністю його членів. Така соціальна диференціація ґрунтується не на спільній користі, а на індивідуальних, родинних правах”. Далі йде пояснення: кожна особа, яка належить до громадянського суспільства, намірена зберегти свої права щодо сеньйорату, скажімо, батьківства. Це вимагатиме розмежування між господарем та його підлеглим, що вражатиме соціальні права. Відтак існуватиме соціальна диференціація, що походить з сеньйоральних прав. “Отже, якщо визнавати лише такі права, що засновані на спільній користі, то ми усуватимемо індивідуальні права власності і сеньйорату, а також з родинного права те, що є авторитетом на їхньому рівні на догоду громадянському суспільству”.

“Далі більше. Сентенція про “спільну користь” є неясною і двозначною. Що означає спільна користь і хто судитиме, чи певна соціальна відмінність, заснована на ній? Коли судитимуть всі, ми будемо в стані анархії. Пощо складати Конституцію?”

Стаття ІІ: “Мета кожної асоціації⁴⁷⁰ – зберігати природні і невід’ємні права людини. Такими правами є свобода, безпека, власність та спротив пригнобленню”.

Інтерпретація Росміні:

“Тут “кожна асоціація” може лише означати громадянську [civil] асоціацію. Громадянська асоціація в такий спосіб підмінює усі інакші суспільства⁴⁷¹ і виганяє їх з цього світу. Це не погана тиранія.

Крім ’природних і невід’ємних прав людини’, мусять бути забезпечені набуті права… Декларація, в якій не зроблено жодної згадки про набуті індивідуальні і родинні права, говорить лише про горду людську істоту і громадянина, який захищає так звану малу людину…⁴⁷²

Чи зовнішня власність завжди є невід’ємним правом? Хіба вона є природним, а не набутим правом. Тоді що такого існує в природі іншого, якщо не здатності набувати власність? Чи це є рівність прав щодо зовнішньої власності? Визнання власності, таким чином, суперечить і даному, і першому арґументам”.

Стаття ІІІ: “Джерело повної суверенності походить сутнісно з нації. Ні група людей, ні індивід не може вживати владу, яка явно не походить з нації”.

Інтерпретація Росміні:

1. Що таке нація? Чи це увесь французький народ, разом з жінками і дітьми, чи просто більшість? Чи це батьки родин, чи більшість з тих батьків, які сплачують податки, чи батьки, які фактично мають право голосу?… Слово “нація” не має визначеного значення і зумовлене вільним судженням усіх тих партій, які поза словами можуть завжди вжити тиранію в ім’я нації. Мало того, якщо нація означає більшість з тих громадян, оподаткованих чи неоподаткованих, хто фактично голосує… Ми маємо справу з трьома мільйонами, поза якими ще є тридцять мільйонів. У такому разі обраний правитель виказує волю півтора мільйонів плюс один громадянин”. Далі Росміні прагне довести, що проголошення суверенітету від імені нації, якої ще не існує і яку потрібно щойно консолідувати, є лише новою політичною формою виголошення війни для усунення монархії. “Це просто війна суспільства проти сеньйорату, повалення сеньйоральних і родинних прав громадянським інстинктом”⁴⁷³. Як і всякий інстинкт, він заснований на егоїзмі і передбачає насильство. Тому “перебільшення” значень соціальних прав понад етичні вартості суспільства на прикладі Французької революції засвідчили, як вважає Росміні, практику насилля і терору, а зовсім не практику втілення справедливості.

Погляди Росміні близькі до поглядів на Французьку революцію Е. Берка, який писав, що, “захоплюючи владу під проводом фальшивої свободи, а насправді задля здійснення неприродного і спотвореного панування (тиранічного, коли бути точним), народ не відрізняється від тих, хто править державою, не віддаючись цьому цілковито як своєму праву, а лише нікчемно потураючи випадковим своїм примхам, тим самим убиваючи… усі моральні принципи, всяке чуття гідності…, віддаючи водночас цілком заслужено себе на волю найницішого шанолюбства народних блюдолизів чи придворних підлесників”⁴⁷⁴.

На думку Росміні, “Декларація” сповнена рішучості не допустити на землю жодної іншої влади, жодного іншого авторитету, аніж влада громадянського суспільства. Скажімо, “Декларація” стверджує природні права, але змушує будь-яку владу і кожний авторитет походити з нації. “Чи може нація створювати водночас природні і невід’ємні права?” Росміні має з цього приводу великий сумнів. Для нього було очевидно, що величезний авторитет релігії і церкви в суспільстві має підстави на свою частку прав, які не походять ні з національного організму, ні з політичного, ні з соціального. “Ми визнали із цілковитою певністю, що справедливість, моральність і релігія… конституюють остаточні домагання, щодо яких уряд мусить спрямовувати своє служіння в громадянському суспільстві…”⁴⁷⁵

Щодо національного питання, то Росміні зберігав виважену позицію християнського мислителя. Він визнавав націю як одиницю соціально-сеньйорального виміру, покликану ґарантувати правову єдність людей у формі їх державно-політичної організації. Росміні вважав, що невеликі громадянські суспільства, якими в Італії ХІІІ ст. виглядали самостійні міста – комуни, накладають штучні обмеження на права людини і сприяють міжсусідському розбрату і війнам: “чим менші суспільства, тим запекліша між ними боротьба”. Природний шлях позбавити людей небезпеки полягає в тому, щоб малі “комуни” зливалися в більше громадянське суспільство, постійно пересуваючи обмеження для людини. Причому зовнішньо накладені на неї обмеження штучно лімітують свободу і права, тому є джерелом зла. Невеликі суспільства об’єднувалися і зливалися в більші громадянські суспільства, формуючи “модерні нації Європи”. На прикладі Ломбардії Росміні показує, що створення ліги міст надало правителям значно більше свободи, аніж вони мали на рівні підлеглих міст, не залучених до ліги. Наслідком стало наростання “соціального елемента” через неможливість для князів залишатися лише в межах власних сеньйоральних прав. Якби комуни й надалі відстоювали лише повну незалежність міст, свободи для громадян не стало б більше. “Абсолютна свобода, здобута комунами Ломбардії силою, видається, могла б затримати час, необхідний для їхнього злиття в єдину націю”⁴⁷⁶.

Властиво на рівні нації збалансовуються соціальні й сеньйоральні елементи, вщухає розбрат між невеликими суспільствами – самоврядними комунами. Проблема полягає в іншому – проголошення нації самодостатньою цінністю неминуче містифікуватиме її образ і суть. Возвеличення нації, на думку Росміні, пов’язане далеко не лише з сеньйоральним чинником, головну роль тут відіграють приватні амбіції, що поєднуються з “сеньйоратом”. Вони стають джерелом імперіальних зазіхань певних родин та відповідної політичної сили. Містифікований образ нації в руках проімперських сил стає загрозою для прав людини всередині самої нації.

Варто визнати, що в умовах розмежованої Італії, що потерпала від іноземного панування, переконання, висловлені Росміні, справді були сміливими і застережливими щодо тенденцій у європейській політиці. Однією з провідних тенденцій за тих умов став розвиток громадянського суспільства. У його контексті формувалися і демократичні ідеали, і великі світові імперії.

Таким чином, громадянське суспільство існує не для того, щоб декларувати соціальні права національно організованих громадян чи позбавляти їх від іншого роду прав, – воно покликане надавати максимальні можливості для проявлення прав загалом. Мета громадянського суспільства в тому, щоб регулювати задля спільного блага форми, в яких ці права проявляються.

Громадянське суспільство в теорії Росміні інтерпретується через регулювання взаємодії між соціальним і сеньйоральним елементами в напрямку послаблення чинності останнього, але не насильного його вилучення. Громадянське суспільство, поєднуючись з відповідним до його мети врядуванням, досягає найвищого сенсу свого існування тоді, коли забезпечується найбільша міра можливої активності прояву прав громадян. Такий стан може характеризуватися як прагнення спра- ведливості. Найвагоміша роль належить тут доброчинності або чесноті, “яка єдина є остаточною ґарантією, що суспільство буде позбавлено розбрату”⁴⁷⁷.

Громадянське суспільство покликане до життя передусім потребою людини в її внутрішньому вдосконаленні і досягненні духовного миру та злагоди. Послідовне здійснення даного домагання мотивує людство до усунення родинного і національного егоїзму, який заважає просуванню шляхом солідарності і братерства людей до створення універсального громадянського суспільства. Це шлях, на якому поєднуються соціальний і родинний елементи суспільного життя, формуючи новий тип соціальності, з підпорядкованим, але не знищеним сеньйоральним елементом. Права, властиві людям як природним істотам, а також права, притаманні людям як особам, які складають частину релігійного суспільства або є членами родин (домашнього суспільства), потребують не просто захисту від влади, - вони також потребують захисту від соціальних крайнощів самого громадянського суспільства. Останнє не виглядає в Росміні середовищем досконалих моральності і права. Він чутливо сприймає в ньому відкриту і приховану війну між егоїстичними, владними і матеріальними інтересами, тому вважає, що два суспільства, домашнє і громадянське, мають доповнюватися третім – релігійним, властиво християнським, що супроводжує розвиток людини в європейській цивілізації. Християнське суспільство є “правдиво універсальним і вкрай потужним у запевненні відповідальності за опосереднення громадянського і родинного суспільств…”⁴⁷⁸ Якщо ж відповідальність за свободу і права людини залишити за громадянським суспільством, яке одне опосередковуватиме відносини між родинами, то, на думку Росміні, це загрожуватиме людському існуванню взагалі. На рівні взаємодоповнення родинного, громадянського і християнського суспільств виникає такого роду цінність як спільний соціальний капітал – сукупність усіх прав людини в повноті їх модальності⁴⁷⁹.

На ту пору справи в Європі, на переконання вченого, не виглядали найкраще: “громадянське суспільство само набралося пихатості своїми перемогами. Егоїзм перейшов від родин до націй. Наш час є періодом національного егоїзму, який розквітає, збільшується і посягає на все”⁴⁸⁰, руйнуючи взаємодовіру. Росміні наголошував на важливості свободи людського духу як єдиної упривілейованої сили в громадянському суспільстві, підтримка якого є першочерговою потребою доби.