3. Суб’єктивні засади автономії

Нового значення набуває суб’єктивний світ, персональність людини. Вона стає багатшою під впливом здійснювання свободи, дух якої промовляє в людині дарованою їй свободою волі. Фактично лю­дина набуває свободу, здобуваючи власну автономію, але вона водночас покликана визначитися щодо власної відповідальності за свою долю, а також усі дії, що можуть бути адресовані іншим. Визначення носить моральний зміст відповідальності за здійснення власної свободи.

Кантівське визначення свободи, з одного боку, підказувало людині привабливий і захоплюючий ідеал прагнути до самовияву і самоздійснення. З іншого ж боку, цей ідеал залишався на рівні орієнтиру, свобода зоставалася радше справою певної самосутності, аніж справжньою дійсністю. Її розгортання стосувалося приватності індивіда і могло інтерпретуватися лише в моральних значеннях. Свобода перетворювалася в принцип, з яким повинні узгоджуватися вчинки особи. Однак самі вчинки, що неминуче виходили в публічну сферу, набували “ознак необхідності, або ж належності до правильного” вибору, обумовленого телеологічно. Свобода під знаком повинності залишалася хіба формальним виявом людської здатності до неї. Формально свобода здійснюється в формі людських прав і належного законодавства. Реа­лізація їх у житті виявляється непростою справою. Кантівська універсальна сутність свободи входить у суперечність з її здійсненням або існуванням, оскільки останнє завжди може бути лише конкретним, пов’язаним з практичними діями й правовою відповідальністю перед іншими. Окрім того, подібна логічна суперечність фактично є “вивер­нутою” імплікацією головної супереч­ності Модерну, що усвідом­лювалася між причиновістю в природі та спонтанністю й автономією вчинків людини. Не випадково Кант визна­чає сутність правових відносин пов’язанністю їх з можливостями приму­шувати. Інакше кажучи, кантівське значення свободи окреслю­вало цілком лише одну реальність – особисту свободу людини, що виявлялася в автономності суб’єкта. Наступний крок передбачав би вияснити природу суб’єкта з огляду на пізнавальні можливості. Так проблема свободи, інтерпретована через знання, зіштовхувалася з необхідністю детермінізму чи сваволі або переміщалася до трансцен­дентальної сфери в сенсі “абсолютної спонтанності дій”.

Кантівська філософія відкрила новий вимір людської суб’єк­тивності, обґрунтувавши її активну й конструктивну роль. Відбулося важливе зміщення в діалектиці суб’єктно-об’єктивних взаємодій. Об’єк­тив­на дійсність вже не могла ототожнюватися з фізичною реаль­ністю. Остання була передусім сукупністю “речей по собі”, тоді як об’єк­тивність могла поставати тільки в співвідношенні з суб’єк­тив­ністю. Об’єктивність стосувалася тепер не реальності, що перебуває поза людським сприйняттям, а перетворювалася в дійс­ність, сприй­няту людиною засобами споглядання, уяви, категоризації. Тобто об’єкт – це така річ чи предмет, які потрапили в поле сприйняття суб’єктом. На думку Канта, можна допустити існування речі самої по собі, безвідносно до сприйняття і досвіду, але тоді ми про неї нічого не знаємо. “Назвати якесь явище дійсною річчю [ще] перед сприйнят- тям – означає ..., що воно не має жодного значення”²⁶⁸. За логікою кантівської інтерпретації реальності, об’єктивна дійсність набуває радше значення “об’єктної” дійсності, що виникає винятково за участю людини. Людина як суб’єкт має суб’єктивну спроможність дифе­ренціювати себе від світу речей, а також від дійсності, ство­рюваної іншими людьми. Кожна людина покликана на рівні власної суб’єк­тивності конституювати передусім свою автономію, незалежність, виявляти свою ж суб’єктивність. Умовами цього є людська комунікація або спільний, загальний чи універсальний інтерес, у контексті здій­сню­вання якого відбувається спільне позначування певних реальних та уявних речей, перетворюючи їх в об’єкти спільноусвідомлюваних і спільнозрозумілих значень. Об’єктна дійсність, таким чином, стосується не просто одиниць досвіду, зовнішніх людині, а є виявом значень, набутих суб’єктивно під впливом практичного розуму. Об’єктна дійсність, на відміну від так званої об’єктивної реальності, виказує міру просування до глибин конвенційної (спільної) суб’єктивності, дійсність якої можлива завдяки мисленню, уяві і розуму, що існують лише у взаємозалежності людей на рівні знаково-символічної комунікації. Об’єктність – це характеристика спільної або сукупної суб’єктивності, піднятої до знаково-символічних форм комунікації. Об’єктність також не залежить від суб’єктивності одинака, проте вона є дійсністю сукупної, або су-спільної суб’єктивності, що існує в формі спільнозрозумілих знаків, значень, символів і сприйняття. Об’єктна дійсність цілком здатна виконувати те, що називається первинною дією на людину, проте вона не існує поза людиною як фізична реальність. Людина здатна повсякчас вносити нові елементи до світу саме у вигляді певних об’єктів чи явищ, вкладаючи до суспільної дійсності властиво свободу своєї волі, визначаючись серед інших своєю автономією. Прагнення людини до свободи або ж до автономії передбачає потребу диференціювати власну суб’єктивність від будь-якої іншої суб’єктивності. З погляду історії, відбувається процес поглиблення людської суб’єктивності або сталого прирощення нових знаків, значень та об’єктів, умовою чого є наявність об’єктивного світу, попередньо набутого, або су-спільної суб’єктивності. Оскільки об’єктна дійсність є творіння людського духу, то кожна нова генерація стоїть перед проблемами передусім корегу­вання й реінтерпретації того, що вже стало набутком попередньої суб’єктивності. У цьому сенсі свобода – це шлях звільнення від чужої суб’єктивності і здатність встановлювати власні кореляти значень, пов’язані з конкретним життєвим світом людини та її планами (метою) щодо себе. За Кантом, на споді суб’єктивного перебувають не знання, а трансцендентальні умови віри, з якими споріднена можливість свободи. Тобто свобода не має підпорядковуватися референтному знанню про природу. Сфера її існування – суспільне життя.

Таким чином, об’єктивність тепер перетворена на об’єктність, а універсальні принципи і поняття – на норми відповідальної спільновизнаної поведінки. Людина перестає бути детермінованою містичною “об’єктивною реальністю”, а постає істотою “біо-су-спільною”, або солідаристською.