2. Етика і мораль

Етика – це форма і спосіб активності^* й актуальності зустрічі з іншим. Історична послідовність активності людей перетворюється в те, що певним чином набуває самостійної вагомості і може зумовлювати дії особи, існуючи у вигляді звичаєвости або “моральних устоїв”.

Нагадаю, що за походженням, значення слова ethos (грецьке) і mores (латинське) пов’язані з ідеєю звичаїв. За усталеними на Україні сприйняттям і вжитком поняття “етика” досі тяжіє до інтерпретації його в гносеологічному ключі як “філософської науки, що вивчає мораль (моральність), її місце в системі суспільних відносин, аналізує її природу, характер і структуру,… теоретично обґрунтовує ту чи іншу систему моральних переконань”⁶⁴⁴. Проте Аристотель, який вперше застосував термін „етика”, позначив ним ділянку т. зв. практичної філософії, покликаної пояснити спонуки суспільно-політичного життя людей і окреслити спільне й індивідуальне життя в напрямку “практичної мудрості”. Теоретичність етики в такому аспекті мала залишатися хіба елементом розумової участі в розгортанні спільного життя. Якщо ж “елемент” перетворити в суцільну теорію, то, справді, вестимемо мову не так про життя, як про його моральну основу, що набуватиме, як у І.Канта, деонтологічного пояснення. Розгортання деонтологічної теорії моралі замість зустрічі з іншим пропонуватиме іншому потребу обов’язку. Супутнім наслідком такого суто теоретичного розгляду етики, редукованої до моралі, стає раціонально-метафізична необхідність визначення не лише обов’язкових норм поведінки, але й позаособового арбітра моральності. Як переконуємося з досвіду історії, арбітр індивідуальної свободи поселяється або в трансцендентальній реальності, або в “об’єктивній” реальності. Роль останнього нескладно перехопити “найправильнішій” політичній партії, тоді як за роль першого донині спостерігається інтелектуальна конкурента боротьба, скажімо, між національними культурами, якщо не релігіями. По суті суперечка виникає навколо вимоги універсальності моральних норм, зміст яких інтерпретується в контекстах культур, де універсальність неминуче зустрічається з історичністю, традицією й унікальністю людини. У позаетичній площині універсальність моральних вимог накладатиметься на культурну традицію й може з нею ототожнюватися.

Розумовий елемент етичності, навпаки, передбачає враховувати відносність моральної вимоги щодо конкретної спільноти і прагне повернути повноту вільної волі людини. Іншими словами, це є прагнення раціональності, що лежить в основі породження практичного розуму. Кажучи словами П. Рікера, повага до людини у моральній сфері доповнюється турботою про неї – в сфері етичній.

Видається, що П. Рікер цілком слушно обґрунтовує якнайактуальніший у наш час підхід – примат етики над мораллю. Це не означає, що моральна природа людини відходить у тінь. Навпаки, вона звільняється від метафізичної опіки вкорінення в дійсність нормативних відносин.

Примат етичного розуміємо як пріоритет іншого в “дискурсі дії” і здійснювання особистої свободи. За відсутності такого пріоритету етичність, або “моральні устої” (Sittlichkeit), звичаєвість поглинають етику, орієнтовану на свободу волі. Коли так стається, соціальне стає домінантним у житті людей, підпорядковуючи їхні взаємини двополюсному відношенню між я – ти, що опирається на рефлексію самосві­домості я, а не на референцію з іншим.

Така парадоксальна ситуація поширена в українському суспільстві, де існує значна прогалина між етикою і рефлексивною активністю традиційної академічної та наукової спільноти, в середині якої домінують радше ринкові форми обміну “вигодами”. Певною мірою взаємини “вигоди”, або, іншими словами, байдужої відстороненості від солідарної участі властиві традиційній пострадянській інтелігенції. Тут також спостерігаємо певного ґатунку етику.

Розрізняємо три аспекти розуміння етики, що окреслюють її як “практичну життєву мудрість”: а) етика має справу зі способом нашого життя: особливостями поведінки індивідів і соціальних груп, які визначають домашній і довколишній світ – дійсність; б) етика виявляється способами, якими ми мали діяти відповідно до ідеалів чи цілей в онтогенетичному і філогенетичному сенсах; тут етика пов’язана з формами модальності і належності, які конституюють значення дії та її спрямованість через пов’язаність з інтерпретативними дискурсами; в) оскільки життя не обмежується актуальними міжсуб’єктними стосунками, а має також звичаєво-інституційну сферу здійснення, то важливим є ціннісний зміст структур співжиття історичної спільноти. Це аспект інституційно здійсненого етосу і приписаних ним норм поведінки. Саме з третім аспектом пов’язане піднесення поваги до людини на рівень турботи про іншого. До того ж турбота тут з-дійснюється практично через системи продукування і розподілу благ. Інституційно-звичаєва нормативність орієнтована на права та обов’язки, на майно, прибутки, зиск, податки, міру свободи і відповідальності за реальну владу в суспільстві або спільноті тощо.

Відтак інституційна етична сфера виявляє і репродукує соціальні норми справедливості і рівності в суспільстві. Вона не надає особі безпосереднього права добровільно змінювати норми. Загалом етика має справу з подіями і фактами, які складаються як зв’язок і єдність між дією особи і вартостями, які вона присвоює і відтворює. Звідси головна проблема етики: чи вартості в діях людини є випадковими, довільними, чи вони підлягають певним критеріям? Якщо так, то які критерії можуть бути визнаними однаково універсальними для всіх і водночас спрямованими на здійснення індивідуальної унікальності людини?