3. Громадянська катастрофа хх століття

Трагічний парадокс: інтелектуальний продукт західноєвропейського мислення, що його експортували в Україну більшовики, не зробив Європи ближчою. Навпаки, нагромаджені в українському минулому громадянські норми взаємин, стосунків і подекуди відносин, були зруйновані, а коріння громадянських осередків, громад та організацій вирване дощенту.

Авторитарна організація більшовицької влади розпочалася з організації жорсткої вертикальної системи відносин, що передбачали узалежнення, субординацію, послух і покору. “Залізна дисципліна” стала основою партійних стосунків і джерел більшовицької етики всього суспільства. Відданість начальнику, якого призначав вищий партійний орган, ставала для членів організації формою честі і запорукою просування до влади. За таких умов природними стають підлабузництво, догідництво і доноси. Останні розглядаються як норма комуністичної етики, яка служить лише “справі пролетаріату” і стоїть на сторожі у боротьбі проти ворогів народу, “гадів контрреволюції”, якими “кишить” навколишнє суспільство. Про “підступність буржуазії”, недовіру до “націоналістів”, злочинні наміри селянства оповідатимуть усі офіційні засоби більшовицької інформації й пропаганди. Тема недовіри до людини, яка ще не є комуністом чи не бажає ним бути, стає провідною в літературі а носії комуністичних переконань та ідей поширюють її на повсякденні людські взаємини. Складається щільний дискурс підозри, недовіри, ворожості й підступності навколо благородної ідеї – визволити людство з “буржуазно-капіталістичного рабства”, зробити людину вільною.

Досить швидко комуністичний дискурс, витоки якого містяться в абстрактних текстах Маркса і Леніна, приносять самостійні плоди. Не лише мільйони неосвіченого народу проймаються його символами, кодами і сенсами згідно з його настановами починають сприймати світ і діти. З’являються незнані раніше юні герої – Павлики Морозови, для яких родинні взаємини перетворюються у комуністичні відносини. Нова дискурсивна правда, з іншого боку, підтверджується відкриттям небаченого в традиційній сім’ї комуністичного зрадництва чоловіків і жінок. Для зрадників, ворогів влади у дискурсі передбачені спеціальні місця – концтабори. Дружина Молотова, грози мільйонам підлеглих, виявилася ворогом усього совєтського народу і має загинути у в’язниці. Ніхто не сміє допомогти: ні рідний чоловік, ні його товариш Сталін. Комуністична етика зобов’язує не брати до уваги таких дрібниць, як життя рідної людини, якщо ставка піднята на висоту свободи пролетарів і знедолених усього світу. Оскільки дискурс є справа серйозна, він не складається лише з праць класиків і пролетарських письменників. Довелося переписати всю світову історію як історію боротьби класів.

Маємо справу з дискурсивним обумовленням комуністичної диктатури, чинники якої містяться в марксизмі-ленінізмі. Проте значно складніше і цікавіше було б простежити її джерела в Росії. Чи випадково те, що історично комунізм почався з Росії? Існує велика спеціальна література про соціально-культурні передумови більшовизму в аспекті дискурсивних джерел. Комуністична влада в Росії осідлала готову соціально-етичну леґітимацію на обмеження добровільних спонук поведінки людини в суспільстві. Звично було триматися не за свободу, а за підданство – “самодержавіє, православіє і народность”.

Відомий свого часу вчений правознавець і громадський діяч Б. Кістяківський, аналізуючи у 1908 р. проблему інтелігенції і право­свідомості, писав: “Байдужість до прав особи, що переходить іноді у ворожість, не лише посилилася, але й набула відомого теоретичного виправдання” в особі російських народників і, зокрема Н. К. Михайловського. “Свобода – велика і спокуслива річ, але ми не хочемо свободи…, – говорить Н. Михайловський і додає, – я твердо знаю, що висловив одну з найінтимніших і “задушевних” ідей нашого часу… Ми вірим, що Росія може прокласти для себе новий історичний шлях, особливий від європейського”⁷³⁴.

До розлогого цитування я звернувся з причини вельми великої актуальності порушених ще на початку ХХ ст. проблем для України і не меншого впливу, який вони мають і донині. (Вплив на Україну здійснювався через посередництво влади й інтелігенції, а не прямо через означений етичний дискурс). Насилля, здійснюване більшовицько-комуністичною владою, виявилося цілком узгоджене з можливостями сприйняття такої влади саме в Росії, соціальна свідомість якої залишалася поза дискурсом етики свободи.

Особливо насильницькою, руйнівною і немилосердною більшовицька практика була в Україні, яка тривалий час була змушена поділяти з Росією спільну державну долю. Українське суспільство зберігало відносну автономію щодо тиску державної влади, оскільки було на 86 % сільським з власними звичаями сільського самоврядування і культурного життя в громадах. Перебуваючи в межах традиційної культури, український селянин ніколи раніше не зазнавав такого тотального насильства, яке звалилося на нього із колективізацією і культурною революцією в 1928 р. Радикальні зміни запроваджували не лише на соціально-політичному рівні влади – селян змушували змінити взаємини, розуміння, бачення і сприйняття людини і світу.

Річ в тім, що після комуністичного загарбання влади нурт самоврядного життя знову перемістився в селянське середовище. Звідси перманентно ініціювалися виступи проти зазіхань влади. Поза тим сільські громади продовжували брати активну участь у спільних справах будівництва доріг, гребель, ставків, сільських хат-читалень, побудові лазень, організації вечорниць-досвідків, весілля, ритуальних оказіях. Староста переобирався кожні рік-два і звітував перед громадою. „Приклади громадянського суспільства в українських селах 20-х років включають селянські інституції ритуалізованої (обрядової) або політичної, або комерційної діяльності. У кожному випадку люди добровільно об’єднуються, щоб брати участь у певній діяльності на основі рівності”, - наголошується у поважному дослідженні Вільяма Нолла⁷³⁵. З принципових міркувань, що обґрунтовуються Ноллом, „явища, які, зазвичай, відносяться до „фольклору”,... є інституціями громадянського суспільства par exellence”⁷³⁶. Громадське життя, що відбувалося на основі самоврядування поза втручанням держави, стало головною завадою для більшовицького задуму колективізації. Голодомор 1932-1933 років став радикальним винаходом, щоб одним ударом зруйнувати і громадські традиції, і соціально-культурний дискурс, в якому вони існували. „Адже саме селянське суспільство за означенням не могло створювати інституцій, які містяться поза ним, - інституцій колективізації. Особливо абсурдним є міркування, що селянське суспільство могло формувати інституції, які були призначені його зруйнувати”⁷³⁷. У цьому сенсі боротьба з так званим українським “націоналізмом” була вкрай важлива для руйнування власне дискурсивної основи громадівської етичності. Внаслідок більшовицької перемоги над традиційним селянським суспільством „була встановлена брутальна влада, культурно чужа (марксизм/міленарність), яка шляхом руйнування давніх соціальних і культурних норм намагалася переселити і контролю- вати підкорені землі задля власної користі. І це їй в основному вда­лося”⁷³⁸.