10. Солідарність: світ без насильства

Свобода дії людини є спільним для багатьох процесом, що в історико-культурному контексті здійснюється через природу рівно- прав’я – тобто в формах громадянського суспільства. У соціальності громадянського суспільства насильство збалансовується не просто відповідною дією держави, а орієнтованістю самого суспільства на такі правові норми, що найкраще ґарантують вияв свободи людини і заохочують добровільну і благочинну поведінку.

Сукупність добровільних дій, здійснюваних у певному соціальному просторі без примусу державної влади, утворює спільне взаєморозуміння і супроводжується солідарними взаєминами⁶⁵⁰. Іншими словами, солідарність – це такий стан взаємодії між людьми, в якому виникає злагоджене розуміння й сприйняття світу без насильства. У такому “світі” життя людини приймається за найвищу вартість, яка не обумовлена нічим, окрім свободи. Солідарність за походженням не належить до державної влади, вибудованої за принципом ієрархічної підлеглості. Проте солідарність не зводиться і до соціальності громадянського суспільства; вона хіба проймає його публічний і приватний простори, функціонуючи в формі спільновизнаного дискурсу сподівань на краще. Значна частина публічного простору солідарності транслюється через культуру суспільства. Уже згадуваний американський філософ Р. Рорті в статті “Солідарність чи об’єктивність?” (1985 р.) критикує намагання засновувати наш інтерпретативний словник на апеляції до “об’єктивності”, пропонуючи прагматичну альтернативу, яка полягає, на його думку, в тому, що легітимація завжди є звернена до “солідарності” або культури. Він вважає, що існує два принципові способи, якими люди намагаються, помістивши своє життя в ширший контекст, надати йому сенсу. “Перший – полягає в тому, щоб оповідати історію про свій внесок до спільноти… Другий спосіб – описування самих себе як таких, що перебувають у прямому відношенні до нелюдської реальності”⁶⁵¹. Якщо перший спосіб є прикладом прагнення солідарності, то оповіді в контексті другого є зразком об’єктивності. Той, хто шукає об’єктивності, “дистанціює себе від фактичних людей, які його / її оточують, мислячи себе як члена деякої іншої дійсності або уявної групи, а радше приєднуючи себе до чогось такого, що може бути описане без посилання на будь-яку конкретну людину”⁶⁵².

Такий підхід до солідарності пов’язує її з можливостями інституалізації в контексті конкретної етнічної культури, що й собі переводить стан солідарності до розряду випадкових, “відносних” феноменів у людській історії.

Погляд Р. Рорті має багато прихильників і не менше критиків. Серед останніх ті, хто вважає його теорію “ліберальною утопією”. Скажімо, відомий іспанський філософ А. Кортіна переконує, що суть солідарності в тому, що вона не може бути інституалізована і, відповідно, не визначається контекстом стосунків “один з нас”, а, навпаки, за походженням орієнтована на сприйняття “іншого свого”⁶⁵³.

Видається, що варто враховувати два підходи в сенсі двох типів можливої солідарності: прагматичної і “жертовної”, так би мовити, в контексті “шляху до обрію” і “шляху поза обрій” – з тим, що така і така солідарність існують у дійсності і є чинниками її творення. Суперечка про єдиний тип солідарності повертається до класичного типу гносеологічного боку проблеми і претендує на встановлення єдиної раціоналістичної кореспонденційної істини в позаісторичному контексті буття спільноти. Якщо ж міркуємо про солідарність не в позажиттєвому просторі, то погляд Р. Рорті виявляє справжню проблему інтерпретації солідарності. Проте заперечення поняття істини, яке він називає “порожнім метафізичним компліментом”, зіштовхується з позицією Ч.С.Пірса, якого Р.Рорті визнає своїм учителем. Відомо, що Ч. С. Пірс (1839–1914), фундатор прагматизму, надавав поняттю істини та інтелектуальній потребі в ній позасумнівної ваги. З цього приводу по- гляди Р. Рорті зазнають нищівної критики американки-філософа Сю- зан Гаак⁶⁵⁴.

Спроби інтерпретувати природу солідарності наштовхуються на проблему “історичного контексту” як основи прийняття соціальних явищ. Загроза редукції феномена солідарності до соціальності криється в прагненні пояснювати те і друге детерміністичними раціональними концептами, що ототожнюються з природою розуму. Проте суспільне життя не вичерпується його розумово-раціональним виміром. Багато чого має розсудкову природу, поза якою взагалі неможливий сталий консенсус (єдність). Солідарність не належить винятково до раціональності або раціонального розуму, вона є радше розсудковим розумінням і в цьому пов’язана з моральною природою особи. У такому сенсі варто погодитися з думкою Дж. Ролза, що “суспільство розсудку не є ні суспільством святих, ні соціумом зосереджених на самих собі. Значною мірою це частина нашого буденного світу, що ми його не надто поціновуємо, поки не зостанемося без нього”⁶⁵⁵.

Розсудкове, на відміну від розумово-раціонального, безпосередньо звертається до громадського світу інших. Солідарність складається в таких точках зустрічі між людьми, коли вони зацікавлені безпосередньо один одним, а не лише вигодами, які можуть бути від зустрічі. У таких моментах життя солідарність відіграє фундаментальну роль для суспільної єдності і взаємопідтримки. Окрім того, „ми сприймаємо солідарність як факт, який відіграє надзвичайно важливу роль у спільному житті всіх живих істот (курсив мій – А. К.), відкриття якого було окреслено в новітній час як першорядне”⁶⁵⁶.

Солідарність спрямована до майбутнього в тому сенсі, що вона виявляється спільним зусиллям задля збереження життя та продовження його в майбутньому. І життя, і солідарність є мета сама в собі. Через онтичне спрямування до майбутнього солідарність дає значення сучасному життю і суспільству. Майбутнє виникає як віртуальне значення, відносно якого усвідомлюється минуле і, що важливо, висвітлюються, інтерпретуються нові, кращі альтернативи чи можливості самоздійснення. Проте без дійсної (а не віртуальної) відповідальності за теперішнє і минуле не може бути солідарної упевненості і в майбутньому – воно залишатиметься станом фантазії. Сенс історичної пам’яті складається як потреба відповідальності перед майбутнім: буде в ньому людина чутися краще, вільніше, упевненіше, чи майбутнє залишатиметься ґарантією збереження характеру попередньої влади та відповідної етики суспільних стосунків.

Р. Рорті зауважує, що “оповіді про те, чим була країна і чим вона прагне стати – це не так спроби точного зображення, як спроби знайти етичну ідентичність”⁶⁵⁷. У “пункті зустрічі з іншим” інтенція гідності і значення солідарності збігаються в контексті етики свободи.

Контекст етики підлеглості сприяє такій інтерпретативній настанові мислення, в якій відбувається застрявання на минулому, вихоплене значення якого зумовлює уявлення про майбутнє в подобі “фантазії”, утопії або божевілля. Оскільки значення та уявлення функціонують у певному дискурсивно-мовному контексті, то “застрявання” звично породжується наперед існуючими (узвичаєними) концептами і парадигмами, які за своїм походженням і раціональним статусом належать до минулого періоду суспільства. У такий спосіб дискурс конституює “семіотичне відставання” (“semiotic lag”) у розвитку. Новий пункт зустрічі досягається тоді, коли стає можливим вдало створити свіжий поворот думки й адекватного значення-вислову, що виражатиме не минуле, а нове, сучасне. Тобто мова сама перебуває під впливом культури, що її історично породжує, існуючи також у постлінгвістичних структурах. Останні є продовженням еволюції життя, в контексті якого і виникає мова. Життєвобіологічне взаємопов’язане з гуманітарним від його походження до його неперервної кореляції через асиметрію півкуль головного мозку і загальносеміотичні контури сприйняття і розуміння.

Солідарність – це передусім певний стан усвідомлення і розуміння, що з’являється як феноменологічний знак. Солідарність надходить не від зовнішньої соціальності, а від розуміння людиною соціальності. Тому солідарность може бути з різною мірою солідарних взаємин. Проголошення марксистами-комуністами пролетарської солідар­ності як найвищої чесноти не перетворилося, як гадали, в створення солідарної соціальності. Навпаки, зацікавлена в бідності багатих “пролетарська солідарність” у політичних діях більшовиків здійснювалася в тотальному насильстві над людиною і суспільством.

Солідарність як феномен не тотожна зі значенням того, що вкладаємо в такі слова і дії, як допомога, послуга і навіть доброчинність. Про це говорив не так давно майже не відомий в Україні чеський філософ Ян Паточка, праці якого вийшли французькою мовою наприкінці 1970-го року. Солідарність він ідентифікував як феномен “зворушення” (спантеличення), що виникає під впливом усвідомлення факту насильства і порушення людських прав. “Зворушення” близьке за своєю природою до віри в ранкове світло наступного дня, віри в “життя” і “спокій” (мир). Солідарність не є простою реакцією на здійснення насильства, а радше сподіванням і відкритістю людини до прийдешньої радості, в світлі якої те, що суперечить її можливості, виокремлюється свідомістю як насильство і знущання. Відтак солідарність набуває свого значення в історії лише поступово, проте вона відіграє дедалі значнішу роль в “онтологічному уконституюванні буття людини” і виконує феноменологічну функцію соціальної надії на краще⁶⁵⁸.

Звідси солідарність – це розуміння; розуміння, яке ширше за вербальне мовлення і раціональні практики. Лише там, де є розуміння, існує солідарність. Контекстом розуміння і солідарності є культура⁶⁵⁹, що підтримує етику свободи. Солідарність потребує спільної ясної мови і культурно узвичаєних кодів і символів; тобто мова солідарності потребує бути відкритою, публічною і прозорою, такою, що відповідає некорисливим спільним інтересам. Такою є мова спільних, громадських інтересів. Бути громадським – це бути спільним або су-спільним, відкритим для всіх, діяти не криючись. Громадська відкрита дія в римському праві вважалася традицією res-publica. Мова і практика солідарності інтенціонує суспільство рівних у своїх правах людей. У сенсі соціальної організації – це таке суспільство, в якому вигода одного індивіда не перетворюється на поразку іншого. Навпаки, відносини за принципом “перемога – поразка” відсуваються з соціального простору солідарності; натомість складається розуміння і потреба взаємодоповнення здібностей людей з рівними правами. Суспільний простір, з достатньо розвинутим дискурсом та етикою свободи, породжує потребу громадянських прав і громадянського стану як добре організованої справедливої суспільної співпраці.