1. Ш. Монтеск’є: передумови правової держави

Французький філософ Ш. Монтеск’є не залишив спеціальних праць про громадянське суспільство. Він цікавий передусім своїми спробами узгодити вияв індивідуальної свободи з правовими нормами життя. У праці “Про дух законів” (1748р.) Монтеск’є розглядав сучасне йому суспільство з погляду значення в ньому свободи людини, що поєднується з тривкою соціальною єдністю республіканського ґатунку. Остання має забезпечуватися не примусовими діями влади, а випливати з доброчинства людей. Народи перебувають під впливом багатьох чинників: клімату, законів, релігії, звичаїв, манер тощо, що в сукупності утворюють “загальний дух”.

Концепція Монтеск’є поєднувала поняття про суспільну угоду з римським принципом розмежування цивільного і публічного права з тим, що останнє розглядалося як політичне. Політичне право покликане регулювати суспільні відносини між владою і підлеглими; цивільне право – суспільні відносини між членами суспільства. Таким чином, Монтеск’є концептуально виходить на розмежування влади, врядування і суспільства; запроваджує нове розуміння політичних і цивільних (громадянських законів).

Поняття закону пов’язується з природою розуму, проте “дух законів” має також етичний або звичаєвий компонент. Три форми врядування: республіканська, монархічна і деспотична, названі Монтеск’є, розрізняються за трьома етичними принципами, притаманними людській природі: доброчинством (республіка), гідністю або честю (монархія) і страхом (деспотія). Опертя на етичні принципи дозволило Монтеск’є розглядати соціальну єдність з погляду деполітизації громадянських відносин. Він, фактично, прагнув розмежувати суспільство і державу, поставивши останню під контроль першого. Це потрібно для забезпечення політичної свободи, без якої не може бути соціальної єдності людей. Ґарантувати політичну свободу пропонується шляхом поділу влади на гілки: законодавчу, виконавчу й судову. Політична свобода полягає не в тому, щоб робити все, що хочеться. Свобода – це право робити все, що дозволено законами. Поділ влади є основа правової держави і зменшення міри політизованості суспільства. Розмежування гілок влади – це також головна політична запорука особистої свободи.

Думка про розмежування влад вже не була новою. Ще Марсілій Падуанський у XIV ст. вважав за найкраще розмежовування влади на законодавчу, виконавчу і судову (підпорядковану останній), що в цілому визнає верховну владу народу, який має доступ до виборів уряду і навіть короля. Окрім того, теорія, згідно з якою політичне суспільство виражає угоди між людьми, висувалася Йоаном Паризьким. А про угоду між правителем і громадянами висловлював міркування ще Манегольд Лаутенбахський у ХІ ст. Висловлені міркування були передвісниками пізнішого виникнення національної республіки.

Монтеск’є вважав, що свобода може бути збережена в двох типах суспільств: у невеликих республіках античності з демократичними нормами життя та в сучасних йому монархіях – великих державах, де найвище розвинуте почуття гідності і честі, а соціально-станова нерівність перестає бути перешкодою для свободи, оскільки вона є виявом складеної історико-природної етичності.

Монтеск’є переконував, що людина повинна користуватися якомога більшою мірою свободи, однак це залежить від свободи самого суспільства. Якщо останнє перебуває під тиском і примусом влади, людина втрачає ініціативу. Зробити суспільство вільним, означає позбавити його інститути примусу, що можливе на підставі добровільного визнання і визначення людьми ціннісної природи соціальних інституцій. Республіканська соціальна форма життя опирається на чесноти, тоді як деспотія, чи тиранія, – на людські пороки і норовливості. Вартості, якими заохочуються такі відношення між людьми, можуть бути означені в сенсі “гідностей”. Що ж до вартостей, у яких конституюються відношення до виробництва, комерції і комфорту, то вони мають означатися “інтересами”. Дещо пізніше А. Ферґюсон підкреслюватиме загрозливу тенденцію до зміщення вартостей від гідності до інтересу в модерних європейських державах-націях.

Гідності людей мають мовби продовжуватися в цивільних і політичних інститутах, набуваючи тут значення громадянських. Запорукою закріплення громадянських гідностей, на думку Монтеск’є, можуть бути лише закони, а не примус влади. Розуміння того, що “політичні інституції – це загальна запорука громадянської гідності, – вважає Ч. Тейлор, – лежить в основі того, що Монтеск’є назвав “чеснотою” патріотизму, яка полягає в “постійному переважанні народних інтересів над особистими...”¹⁸³

Погляди Монтеск’є підлягали еволюційній зміні. Спочатку він розглядав свободу в контексті етичної спрямованості людини і суспільства. Після перебування в Англії й позитивної оцінки ролі парламентаризму в суспільно-політичному житті свобода розглядається не як прямий наслідок моральності народу, а пов’язується з належною організацією державної влади. Проте етична складова залишається притаманною для “духу законів”, а останні, будучи виявом розуму, все ж повинні пристосовуватися до природних і гуманітарних обставин, “за яких існує нація”.

Концепція Монтеск’є мала значний практичний вплив на формування американської і французької конституцій.