2. Спроба розрізнення об’єкта і фізичних речей в аспекті семіотичних відношень

У силу суперечливості теорії Канта дана проблема розглядалася передусім у гносеологічній площині. Однак коли поставити наголос на відношенні як спонтанній передумові об’єднання уяви зі своїм предметом (річчю), то на перший план випливе аксіологічний нюанс відношення, оскільки воно здійснюється в контексті самосвідомості. Як зауважує з приводу кантівської концепції Гіларі Патнем, „все, що ми говоримо про об’єкт, стосується лише форми: вона є такою, що впливає на нас... Хоч би що ми говорили про будь-який об’єкт, воно не буде описом об’єкта, який він є „в собі”, незалежно від його впливу на нас, на істот, наділених нашою раціональною природою... Наші уявлення про об’єкти не є копіями незалежних від духу речей”²⁶⁵. За Кантом, “об’єктивна значущість” або об’єкт будь-чого є наслідком відношення, в якому активний суб’єкт виражає свою зацікавленість. Тобто поза відношенням людини існує світ речей невідомих; зацікавлене (в будь-якому сенсі) відношення позначає, скажімо, фізичну річ своєю увагою і засобом уяви перетворює її в об’єкт, надаючи певного значення. Центральна роль тут належить категоріям, у координатах значень яких складається відношення людини (суб’єкта) до світу. Звідси Кант говорить про трансцендентальну єдність аперцепції, “через яку все дане у спогляданні Різноманітне об’єднується в понятті об’єкта”²⁶⁶. Виходить, що хоча єдність (як і її означення в об’єкті) не існує в розрізнених феноменах, останні все ж можуть бути зібрані в одно (об’єкт) завдяки уяві, що здатна продукувати єдність. “…Всі явища суть самі по собі не речі, а тільки уявлення і ніяк не можуть існувати поза нашою душевністю…”, – пише І. Кант і продовжує: “Отож, предмети досвіду ніколи не дані самі по собі: вони дані тільки в досвіді, а поза ним зовсім не існують. …Дійсним є все те, що стоїть у контексті зі сприйняттям за законами емпіричного поступу”²⁶⁷ (курсив мій – А. К.). Отже, уява простягається далі простого зовнішнього (часово-просторового) розташування речей і поєднує феноменологічні об’єкти в такому відношенні, де в контексті сприйняття можуть набувати значення прикладені поняття – знаки. Висловлюючись мовою сучасної семіотики, фізична річ (або ж ідеальний образ) перетворюється на об’єкт (стає значенням) тоді і лише тоді, коли стає знаком, позначеним відношенням (увагою) сприйняття людини. Поза таким відношенням об’єкти (і т.зв. об’єктивний світ) не існують, принаймні для людини. “Об’єк­тивність” є продуктом пізнавального відношення, елементом якого є знання, що існує через свідомість і свідоме (категоріально-поняттєве) мислення. Іншими словами, об’єктивність – це стан впорядкованості явищ і предметів, який виникає в контексті свідомості і мислення, що здійснюється в координатах деякої суми виокремлених, визначених і акцентованих знаків – значень. Тому, наприклад, можемо спостерігати й оглядати явища в будь-якій послідовності, сприймаючи їх безвідносно – індиферентно. Проте мислити, розуміти явища можемо лише в певному порядку, що його прийнято окреслювати об’єктивністю, створюваною участю розуму й інтелекту. Хоча уява має творчу, продуктивну здатність, вона не цілком вільна і підлягає впливові понять та категорій, базові характеристики яких визначаються необхідністю, універсальністю (всезагальністю) і, на чому хочу особливо наголосити, – відношенням або зацікавленістю, пов’язаними з “душевністю”. Саме з останньою характеристикою додається аксіологічний акцент інтерпретації свободи.